Балакучий згорток - Даррелл Джеральд
Я вже збирався гукнути, але саме в цей момент потвори на вас напали.
Він перерізав шнурки на руках у Пітера та перейшов до Саймона.
– Ну, скажу вам прямо, – провадив далі Етельред, – перемогти їх усіх я б не зміг. Ще по одному я б спробував, але вони ж так просто не б'ються. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, й коли вони подалися готуватись до "великого кусання", як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: "Етельреде, хлопче, зараз твоє мистецтво маскування знадобиться". Але тоді я згадав, що в мене ж немає мого маскувального одягу, а все, що в мене є, – це аптечка, в якій залишилася сама вата й ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що міг.
– Ти дуже сміливий, – похвалила Пенелопа.
– І надзвичайно розумний, – підтримав Пітер.
– І неймовірно винахідливий, – додав Саймон.
– Ой, досить, – засоромився Етельред, – ви хочете, щоб я знову почервонів?
– Утікаймо звідси, – сказав Пітер, – поки ці жадібні тварюки не повернулися.
І вони обережно вийшли з печери та побігли Мандрагоровим Лісом, а далі через поле рути до моря. Діти чули, як десь вдалині виють вовкулаки, й Пенелопа тремтіла від ляку. Нарешті дісталися моря та рушили вздовж берега. Пітер і Саймон намагалися знайти орієнтир, біля якого сподівались зустрітися з Папугою.
Раптом Пенелопа озирнулася через плече, і з жахом видихнула:
– Дивіться! Вовкулаки!
Із протилежного кінця берега до них мчала зграя вовкулаків. Їхні очі блищали, язики теліпалися, мов лиховісні стяги, ікла виблискували в місячному світлі й здавалися величезними, як печериці. Вони обнюхували землю, йдучи по сліду.
– Мерщій біжімо за мис, до наступної бухти, – крикнув Пітер. – Ми з Саймоном будемо відгоняти їх камінням, а ви з Етельредом тим часом шукайте човен.
Вони добігли до мису та почали дертися на скелю. Пітер, який ліз перший, раптом зупинився.
– Т-с-с-с, – прошепотів він. – Там, по той бік скелі, хтось є. Може, вовкулаки хотіли відрізати нам шлях до втечі й прислали сюди іншу зграю?
Усі зупинилися. Їхні серця шалено стугоніли. Вони прислухались. Якусь хвильку було тихо, а далі почувся голос:
– Щоб зробити справді смачну запіканку, я завжди додаю дрібку розмарину та чебрецю, трішки полину і цибулі, а потім ще доливаю найкращої мадери.
– Ти поспішаєш? – запитав інший голос.
– Це Освальд! – закричала Пенелопа. – Освальд і Фенелла!
Вони перелізли через скелю й побачили перед собою човен з Папугою і Фенеллою на борту, а збоку, на мілині, лежав Освальд. Позаду вони чули сопіння і гарчання вовкулаків і шерех каміння, яке осипалося з-під їхніх лап. Діти з Етельредом швиденько зістрибнули зі скелі в бухту й побігли до човна.
– Папуго! Папуго! Допоможи! – гукнула Пенелопа. – За нами женуться вовкулаки!
– Ах, вовкулаки! – повторив Освальд. – Зараз побачимо.
Він підплив до бухти, ковзнув на берег, і його велике блакитне тіло завмерло між дітьми та вовкулаками. Тоді змій набрав повен ротисько морської води й виплюнув просто на зграю вовкулаків, ніби з пожежного шланга.
Потужний струмінь води вдарив по ближчих вовкулаках, і ті зі скавулінням і гарчанням позадкували.
– Лихі, невиховані потвори, ще й камінням кидаються, – мовив Освальд, знову набрав повну пащеку води й знову випустив на вовкулаків, які тепер чимдуж гайнули навтьоки.
Тим часом Папуга перелетів на плече до Пенелопи і цьомкнув її у вушко.
– Моя люба, найдорожча Пенелопо, – сказав він, – я такий радий, що ти жива-здорова. Давайте швидко всі до човна.
Вони видерлися на борт, відштовхнулись від берега й, коли відпливли досить далеко, погукали Освальда, котрий тим часом із задоволенням ганяв вовкулаків по березі то туди, то сюди, поливаючи водою. Зрештою він полишив мокру, пошарпану та безсило розлючену зграю та поплив до човна.
– Це буде їм уроком, – задоволено промовив він. – Знатимуть, як поціляти камінням в іноземців.
– Що ж, – засміявся Папуга, коли хлопці накинули петлю на шию Освальду, – присягаюся Юпітером, ми це зробили. Всі живі-здорові, маємо чотири мішки рути. Хіба це не добрячий шмат роботи?
– Дорогою ще треба буде заїхати по лаванду, – нагадав Пітер, – і тоді – стережіться, василіски!
– Так, – підхопив Саймон, – ми їм покажемо!
– Освальде, ти будеш нас тягти всю дорогу? – запитала Пенелопа.
– Так, – відповів Освальд, – вам дуже пощастило, що в мене зараз нічого не готується в печі, а один день для мене особливої ролі не відіграє.
– Це добре, – сказала Пенелопа, – бо я ще хотіла дати тобі один рецепт.
– О, ти дуже добра й щедра дівчинка, – Освальд був зворушений.
– У дорогу! – скомандував Папуга.
І Освальд поплив уперед, до сонця, яке щойно сходило, потяг за собою човна з дітьми назустріч останньому етапу їхньої незвичайної пригоди.
Розділ VIII
Битва за Замок Василісків
Щойно команда повернулася в Кришталеві Печери з дорогоцінними лавандою і рутою, там закипіла робота. По-перше, в Етельреда, Пітера і Саймона з'явилися блискучі стратегічні ідеї.
Ідея Етельреда полягала в тому, щоб завербувати Освальда і русалок, які мали витягти той великий корок, що ним заткнули отвір у рові з водою навколо Замку Василісків. Тоді, коли вода стече, казав він, відкриється багато широких труб, які ведуть у темницю, де тримають Великі Головні Книги. Всі боялися, що коли почнеться атака на замок, василіски спересердя можуть спалити книги, а без них Г.Г. як без рук. Тож ідея Етельреда полягала в тому, щоб зібрати спецзагін, який би проник трубами до темниці, знешкодив вартових і став на варті при Великих Книгах, до того часу, поки Замок не перейде в наші руки. Всі дружно визнали, що це чудовий план, і Освальда відіслали з візитом до міс Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, щоб він їй усе детально пояснив і завербував русалок.
У Пітера і Саймона ідея народилась, коли вони спостерігали за Фенеллою. Діти за допомогою сургучу, шнурка та полум'я свічки підправили крило вогняночки, й воно навдивовижу швидко загоїлося. Пітер і Саймон саме обговорювали питання про те, як найкраще взяти в облогу Замок Василісків, спостерігаючи тим часом, як Фенелла стрибає зі спинки стільця та спритно перепурхує кімнатою.
– Ось що нам потрібно – літаки! З них ми могли б скинути частину військ просто на внутрішню територію Замку Василісків, – сказав Пітер.
– Може, повітряні кулі? – припустив Саймон.
– Повітряні кулі? – перепитав Пітер. – Де ми їх візьмемо?
– Зробимо. З місячного желе.
– Але як вони зможуть літати? – поцікавився Пітер.
– Ну, – відповів Саймон, – ти ж знаєш, що гаряче повітря піднімається вгору. То чому б нам не наповнити повітряні кулі гарячим повітрям?
– Але як? – здивувався Пітер.
– Вогняники, – пояснив Саймон. – Ти ж знаєш, яка Фенелла гаряча. Якщо посадити в повітряну кулю приблизно двадцять вогняників, то куля полетить, до того ж, я думаю, вогняники зможуть, змахуючи крильми, керувати нею в потрібному напрямку.
Хлопці страшенно захопилися цією ідеєю, а Фенелла – думкою про те, що зможе стати в пригоді, тому негайно було виготовлено маленьку експериментальну повітряну кулю. Туди посадили Фенеллу. На втіху Саймонові, все спрацювало ідеально. Фенелла кружляла та кружляла кімнатою, як хотіла. Вона так тішилася своїм успіхом, що на бідолашну знову напала гикавка.
– Я зробила це – гик! – правда, Саймоне, гик? – весело сказала вона. – Ти бачиш Пітере, гик, я повертаю, гик, у цей бік?
– Ти була прекрасна! – запевнив її Пітер.
– Тепер питання тільки в тому, скільки ми маємо вогняників, – сказав Саймон.
– О, сотні, гик! – відповіла Фенелла. – Як мінімум, гик, двісті, а то й більше.
– А ти можеш переконати їх приєднатися до нас? – запитав Саймон.
– Звичайно, можу, гик, – запевнила Фенелла. – Я розповім їм, гик, які ви добрі, гик, були зі мною і, яка це, гик, важлива справа.
– Гаразд, а ти могла б зараз полетіти до них і попросити їх завітати до нас, у Кришталеві Печери? – поцікавився Саймон. – Скажи їм, що це буде наш штаб і що звідси ми будемо керувати штурмом.
Фенелла, щаслива, що їй доручили таке надзвичайно важливе завдання, полетіла разом зі своєю невідступною гикавкою вербувати вогняників.
А тим часом Папуга з дітьми нанесли ще один візит – до Горностайства, де їх тепло зустрів Венслідейл. Герцог із Вініфред саме пили чай на газоні для гри в крокет.
– Ви дістали її, дістали? – пропищав горностай, підстрибуючи від збудження. – О, я так хвилююся! Як би я хотів, щоб мій радикуліт не завадив мені піти з вами.
– У нас ціла купа рути, – відповів Папуга, – але Г.Г. тримає її під замком. Ми не хочемо, щоб ви, горностаї, відбилися від рук, як василіски. Тому Г.Г. приготував лише одну велику пляшку соку.
– Ду-ри-ло, – сказав Венслідейл. – Щоб ми та відбилися від рук? Але ж ви знаєте, які ми, горностаї, тихі й миролюбні створіння.
– Це про всяк випадок, щоб зайве не ризикувати, – заспокоїв його Папуга. – Оце сік рути. Хто готовий скуштувати? Ти?
– Узагалі-то, я б залюбки, – сказав Венслідейл, – але, ой-ой-ой, мене досі мучить мій радикуліт, о-о-о! Не думаю, що це для мене безпечно. Краще випробувати руту на молодшому садівнику. Він гарний хлопець, але дуже кепський садівник, тож якби сік виявився, – ну, як би це сказати, е-е… якоюсь мірою отруйним, то така вже його доля.
– Він не отруйний, ти, плаксію, – сказав Папуга. – Чи ти припускаєш, що Г.Г. не перевірив його?
– Усе одно, – рознервувався Венслідейл, – хай краще це зробить молодший садівник. Він так цього чекав, що я нізащо не хочу його розчаровувати.
Тоді покликали молодшого садівника на ім'я Вілберфорс. Його привели і поставили посеред галявини, щоб провести експеримент.
– Слухай, Вілберфорсе, – сказав Папуга, – ти ж розумієш, що ця рідина зовсім не шкідлива, але після того, як ти її вип'єш, ти маєш мені детально розповісти про будь-які зміни, які відчуєш у собі. Зрозумів?
– Так, сер, – відповів Вілберфорс.
На ньому були кругла шапочка, великі окуляри в роговій оправі, зуби стирчали вперед, а з носа постійно текло.
– Ви маєте випити цю рідину, а я вам маю сказати, чи почуваєтеся ви краще. Дякую, сер.
– Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, – приречено промовив Венслідейл. – Нещодавно він викопав дорогоцінні цибулинки моїх нарцисів і приніс їх на кухню, бо подумав, що це картопля.
– Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, – провадив Папуга. – Ти, Вілберфорсе, вип'єш оце, а тоді знову ж таки ти, Вілберфорсе, розповіси мені, чи почуваєшся краще.
