Амок - Мавр Янка

А над усім оцим хаосом димлять вулкани, наче фабрики і заводи невідомого підземного царства.

Багато затишних куточків створюють стрімкі скелясті береги, але на протязі десятків кілометрів не зустріти людей, бо ці красиві і затишні закутки майже не мають і клаптя землі, де б могла жити людина. І ті поодинокі люди, які оселилися вгорі на березі, фактично перебувають далі від моря, ніж ті, що живуть далеко від нього. Вони можуть скільки завгодно тішитись і милуватись величчю океану, але щоб дістатися до нього, повинні були б організувати експедицію.

Та й ззаду, з острова, дістатися до цих людей важко. Хаос гір, скель та лісів обороняє їх від гостей не гірше, ніж неприступні береги. Недарма шляхи закінчуються, не доходячи кілька кілометрів до берега. Звісно, в разі потреби їх можна було б протягнути й до моря, незважаючи на всі перешкоди. Але поки що не варто, бо нема економічної користі від цього.

Крім того, берег має ще оборону у вигляді підводних і надводних скель-рифів. Вони тягнуться вздовж берега на сотні кілометрів і затримують людину навіть там, де берег ладен підпустити її. Вони і море не хочуть підпустити; ось чому поміж ними завжди точиться боротьба, ось чому поміж рифами завжди вирує, шумить і піниться вода. Наче біла стрічка облямовує берег з заходу на схід.

Звісно, на тисячокілометровому просторі знайдуться й ще місця (крім вищезгаданого Чилачапа), де є голландські адміністративні установи, головним чином військова варта. Однак їх небагато і то переважно там, де можна так-сяк підійти до берега. Інші ж місця охороняються рифами і скелями. А з яким успіхом вони виконують свій обов'язок, можна бачити з того, що навіть контрабандисти і ті намагаються пройти повз цей незатишний берег.

В одному з таких місць і знаходяться оті Скеля Ластівчиних Гнізд, про які говорили Гейс та Салул.

Коли "Саардам" вийшов у Індійський океан, одразу постало питання: куди подітися і що робити далі? Нарада відбулася загальна, тут же на палубі. Команда тепер складалася вже більше ніж з сотні чоловік, та ще й яких! Кожен в них знав напам'ять коли не все море навколо Яви, то принаймні певне місце. А всі вони разом складали таку команду, якою не міг похвалитися жоден інший корабель. А серед них найдосвідченішим був старий Гудас, що якось сам по собі, навіть без виборів, став капітаном корабля. Чимало мінгерів позеленіли б від люті й обурення, якби побачили, що капітаном державного військового корабля є оцей худий старий "дикун" з жмутком сивої бороди, без шапки, у брудних штанах і сорочці, та до того ще й босий.

Але значна частина колишньої команди була певна, що командиром буде Гейс. Навіть і тут вони не могли собі уявити, як цей білий чоловік, голландець, та залишиться на другому місці. Вони обережно і висловили цю думку, але зараз же заспокоїлась і коли Салул і сам Гейс пояснили, що з усіх них найбільш "водяна" і досвідчена людина — Гудас; крім того, Гейсу і Салулу доведеться покинути корабель, а Гудас залишиться назавжди.

Цей Гудас провів на морі все своє життя, починаючи з восьми років, коли він допомагав батькові у рибальстві. А потім зазнав усього: був і ловцем перлів на островах Ару, служив і на голландському торговельному кораблі, і навіть на китайському контрабандистському судні. Тому він знав не тільки всі береги Яви, але навіть усі куточки Малайського архіпелагу.

Гудас передусім спитав, який запас вугілля є на "Саардамі".

— На п'ять днів дороги, коли йти лише під парами, — повідомив Салул.

— Мало, — похитав головою Гудас. — Ну що ж, тоді доведеться більше використовувати паруси, а машину пускати в хід тільки на випадок надзвичайної потреби. Поки що наше головне завдання — вивантажити зброю. Треба спробувати зупинитись біля Скель Ластівчиних Гнізд. Будемо поспішати, бо нас можуть наздогнати.

— Шукай вітра в морі, — сказав Салул. — Та вони й не шукатимуть нас серед Індійського океану. Вони пильніше стежитимуть біля берегів.

— Мабуть, так воно й буде, — погодився Гудас. — Але в усякому разі треба поспішати. Наскільки сидить "Саардам" у воді?

— На тринадцять футів, — відповів Гейс.

— Чи пройдемо? — невпевнено сказав Гудас. — Товариші, хто з вас добре знає рифи біля Скель Ластівчиних Гнізд?

— Я! — озвався один моряк.

— Чи можна буде нам якось пропливти через рифи?

— Цього вже не можу сказати. Боюсь, що ні.

— Там побачимо. Рушаймо на схід, — наказав Гудас. — Завтра увечері повинні бути там. Шкода лише, що доведеться палити вугілля, бо заважає південно-східний пасат.

Погода була хороша. Рівний вітерець дув назустріч. Океан спокійно колихався. У чорній воді відбивалися зірки. Все навколо було таке тихе й спокійне, що наші повстанці готові були зовсім забути, в яких умовах воші перебувають. Після всього того напруження, яке довелося пережити, вони відчули велику втому і міцно поснули. Тільки Гудас і рульовий залишилися на палубі. Гудас свідомо відпустив спати всіх, бо в дорозі ніяких пригод не чекав. Глибокий океан не мав тут ні островів, ні скель. А найголовніше — у цій частині Індійського океану не пролягають морські шляхи, і на неприємну зустріч з яким-небудь кораблем сподіватися не доводилось.

Навіть коли настав дань, люди не квапилися вставати, пам'ятаючи, що треба запастися силами на близьке майбутнє. Спокійно минув і день; ніде жодного судна не бачили. Звісно, і від Яви трималися на такій відстані, щоб їх не помітили.

Надвечір зупинилися на тому місці, проти якого, на їх думку, мали бути Скелі Ластівчиних Гнізд.

Але що робити далі? Чи можна рискувати пройти вночі там, де навіть удень не можна пройти? А вдень зупинятися так само небезпечно, бо з високого берега корабель можна помітити за півсотні кілометрів. І коли взяти до уваги, що корабель у цих місцях взагалі річ рідка, та ще коли він намагатиметься підійти до берега через рифи, то все це буде такою незвичайною подією, про яку заговорять навіть і ті, хто цим зовсім не цікавиться. Правда, вартових пунктів поблизу не було, не було і поселень, але на відстані кілометрів вісімдесяти з обох боків, звідки можна помітити корабель, люди все ж таки могли трапитись.

Після довгих міркувань вирішили відправити спочатку катер на розвідку. Він мав знайти і добре обслідувати прохід між рифами так, щоб можна було наважитись проїхати серед них і вночі. Разом з тим треба було оглянути берег, чи нема там кого непрошеного.

— Тепер визначимо, кому їхати, — сказав Гудас.

— Я поїду! Я! — почулися голоси, в тому числі і Гоно.

— Стривайте. По-перше, треба послати того, хто добре знає ці місця, і в усякому разі не можна посилати нікого з колишньої команди. Якщо, припустімо, щось трапиться, тоді можна буде повернути справу так, ніби ці люди — прибережні тубільці і ніякого відношення до "Саардама" не мають. А коли буде хтось з команди, тоді виявиться, що "Саардам" тут, та й самі вони одразу загинуть.

— В такому разі, — зазначив Рейс, — не можна посилати і моторний катер, бо впізнають, звідки він.

— Правильно! — сказав Салул. — Треба послати човен з парусом, у якого був би звичайний рибальський вигляд.

— Але тоді знову незручно, — казав далі Гудас. — Щоб нас не помітили з берега, нам доведеться стати принаймні за сорок кілометрів, а для човна це буде надто велика подорож та й взагалі марудна справа.

— Тоді ми вдосвіта під'їдемо ближче, спустимо човен, а самі від'їдемо в море і там переждемо день. А ввечері знову під'їдемо назустріч.

На ніч корабель без вогнів поплив до берега. Через деякий час попереду виникла невиразна темна смуга. Вона все наближалася й підвищувалась. Ось десь далеко праворуч блимає вогонь. Але напроти поки що не видно нічого. Чорні мури присунулись ще ближче. Ось уже чути, як гудуть буруни між рифами.

— Усі добрі люди завжди тікають від рифів якомога далі, а ми повинні наближатися до них, — промовив Гейс.

— Зате коли нам вдасться взяти їх, то. вони самі будуть для нас захистом, — сказав Салул.

А взяти їх міг наважитись лише той, хто не шкодує ні своєї голови, ні корабля. Ті тихі невеликі хвилі, що лагідно гойдали корабель серед океану, тут одразу ставали великими, розбурханими.

Вони кидались на скелі, відбивались назад, знову кидались, кружляли, ревли і пінились, намагаючись прорватися на той бік загорожі. Але ті, яким це вдавалося, одразу втрачали свою силу і лють і ставали тихими, наче вівці. Вони лагідно хлюпотіли біля підніжжя скель, ніби просячи пробачення за те, що силою пробилися сюди.

Все це відбувалося в хорошу, тиху погоду. Що ж тоді було тут у бурю?

Спустили шлюпку. В ній розмістилися дванадцять чоловік під командою Гудасового помічника — Сідана.

— Робіть своє діло, товариші, — сказав на прощання Гудас. — Завтра ввечері ми будемо тут.

Човен відійшов. Корабель став повертати назад. Раптом перед ними високо на березі заблищав вогонь…

Усі здригнулися. Хто це може бути? Голландська варта? Чи тутешні жителі? А може, навіть, і свої?

— Я думаю, що не голландська варта, — сказав Гудас, — бо тут вартувати немає ніякої рації.

— І я так думаю, — погодився Гейс. — Та навіть коли б це й варта була, то можна з певністю сказати, що вона не бачила корабля, бо тоді не запалювала б вогонь, який може нас попередити.

— В такому разі це можуть бути або місцеві жителі, або наші товариші, — підсумував Салул. — Коли це жителі, то боятися нічого, а коли наші…

— А чи можуть бути наші? — перебив Гудас. — Хіба вони знають, де ми пристанемо?

— Цього ми й самі не знаємо, — відповів Салул. — Але все може бути. Не буде дивним, коли наші товариші про всяк випадок виглядатимуть нас у деяких пунктах південного берега. Принаймні я вважаю, що нашим розвідникам небезпека не загрожує…

Не встиг він вимовити останніх слів, як з берега почулися постріли — один, другий, третій… Луна підхопила їх і почала кидати вздовж і поперек берета. Нічна тиша була порушена.

— Стоп! — крикнув Гудас.

Машина стихла. Вся команда затамувала подих. Корабель поволі посувався вперед.

Минула одна хвилина, друга. Ніхто не сказав ні слова: і без слів усім було ясно, що там відбувається щось недобре. Вогню на березі вже не було видно. Але постріли не повторювалися. Невже трьома пострілами і скінчилася вся справа?

— Вони або зараз же повернуться, або… ніколи не повернуться, — промовив хтось у тиші.

Командири тихо радились.