Амок - Мавр Янка

А слідом за тим почув, що хтось іде. Ледве встиг сховатися. Зате ж якими вдячними очима подивився він на факіра! А той, здається, й не помітив цього. Навіщо йому всі ці дрібниці життя?..

Нарешті настала ніч. Почекавши ще години зо дві, поки надворі стихне, Піп знову почав своє мандрування. Тепер він уже був сміліший і, крім того, мав певний план.

Він одразу пішов у приміщення під сценою і взяв там оберемок трісок, що були приготовлені для чудес. Запалив одну з них від світильника і пішов уже з світлом. Спочатку попрямував туди, де вчора набрався страху.

Спустившись з вогнем, він набрався ще більшого страху, ніж вчора в темряві. У ямі були змії, страшні кобри! Потривожені вогнем, гади закрутилися, попіднімали свої голови з роздутими шиями. Але виповзти по гладких стінах вони не могли. І скільки їх тут було! Так ось куди потрапив він учора!..

Змії завжди відігравали важливу роль у старовинних індуських віруваннях, їх — особливо спеціально вимуштруваних — дуже часто використовували в храмах. Звідси, з одного боку, пішло дресирувальне мистецтво, дуже поширене на Сході, а з другого — вшанування змій як священних тварин.

"Може, й мене думають віддати цим зміям?" спало на думку Піпові, правду кажучи, дуже вірогідно. Разом з жахом це додало й більше енергії для розшуків виходу.

Цього разу Піп вирішив шукати його вгорі, бо там він бачив знадвору вікна і маленькі вежі. Але не так легко було знайти прохід туди. Нарешті він піднявся вище, в одному з коридорів знайшов зачинені двері, надумав виламати їх. В цьому допоміг йому добрий бог Багара-Тунгаль: в його нутрощах Піп знайшов міцний металевий шворінь. Цим інструментом він швидко висадив двері й поліз угору. Але там у мурах почали крутитися такі коридори, що Піп зовсім заблудився, а ніякого вікна не знайшов, хоч виламав ще кілька дверей.

В одному місці він почув над своєю головою ніби кроки. Прислухався — так! Навіть можна було розрізнити, що ходить кілька чоловік. Ноги Піпа прикипіли до підлоги. Він зрушив їх лише тоді, коли десь зовсім близько почувся навіть шепіт і відблиск світла.

І Піп побіг назад як міг. Дорогою погасла тріска, але він нічого не мав проти, бо знав, що коли буде з вогнем, то його швидше помітять. Почалася плутанина. Кроки чулися то з одного боку, то з іншого, то зверху, то знизу. Кілька разів там-сям мигало світло. І, нарешті, коли Піп знайшов дорогу і попрямував до виходу в храм, було вже пізно: люди прийшли туди раніше за нього! Може, вони йшли по нього, щоб вести на смерть? В такому разі він навіть виграв кілька хвилин життя…

Тоді для Піпа відбулося найбільше чудо з усіх тих, які він бачив не лише в цьому храмі, а взагалі в своєму житті, навіть дивніше за все, що він читав і чув.

До його слуху виразно долинули слова чистою голландською мовою:

— Мінгер Піп! Коли ви чуєте, озвіться! Ми прийшли врятувати вас!

І Піп озвався; озвався якимось зовсім незнайомим йому голосом і вибіг насередину. Там він побачив шість озброєних чоловіків і серед них мінгера ван-Декера!

А з комірчини спокійно позирав факір, і очі його ніби промовляли: "І навіщо вся ця метушня? Навіщо турбуватися, зчиняти гармидер, коли можна жити тихо й щасливо? Нерозумні люди! Самі тікають від свого щастя…"

X. МІНГЕР ПІП ЗАПЛУТАВСЯ В ЧУЖИХ СПРАВАХ

Мінгер ван-Декер і Тугай в іншій ролі. — Зустріч з Нонгом. — Від'їзд Піпа. — Табір інсургентів. — Нарада. — З вогню та в полум'я.

За кілька днів перед цим тією ж самісінькою дорогою, якою раніше їхав Піп з Нонгом, їхали два інші подорожні — білий туан з слугою-малайцем. Вони їхали так само в кахар-балоні, але, не доїжджаючи кілометрів десять до Тенанга, спинилися біля однієї халупи, що стояла на відшибі, а підводу відпустили.

У цих подорожніх ми впізнали б поважного мінгера ван-Декера, представника солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, і його слугу Тугая.

— Підготував? — одразу ж спитав Тугай господаря хати, який вийшов їм назустріч і допоміг нести пакунки.

— Є, — підказав той. — Зараз поїдете?

— Зараз.

За хвилину біля халупи стояли два маленькі яванські коники.

— А мені їхати? — спитав господар.

Тугай задумався.

— Воно й треба було б, щоб мисливська експедиція мала належний вигляд, — відповів Тугай, — але ти і тут потрібний. А Селім поїхав?

— Він уже там.

— Ну, тоді їдьмо, тим більше що без тебе й пройти нам буде важко.

А ще через кілька хвилин путівцем просувалася мисливська експедиція в складі трьох чоловік. На чолі, верхи, озброєний з ніг до голови, їхав ван-Декер, за ним пішки йшли два місцеві жителі, так само озброєні. Крім того, вони ще несли деякі речі, а решта речей була на другому коні. Їхали вони, видно, у ті самісінькі Бантамські ліси, але з другого боку, зі сходу.

Зустрічні жителі, побачивши білого туана, робили "дьєнг-кок". Туан морщився і поважно кивав головою. Але останній раз, коли вони вже під'їжджали до лісу, він не витримав і звернувся до такого шанувальника малайською мовою:

— І чого ти, дурню, присідаєш? Навіщо тобі зневажатися перед чужою людиною тільки тому, що в неї біла шкіра? Соромно так робити! Вважай і себе людиною.

Слуги зареготали, а зустрічний, як сидів навпочіпки, так і опустився на землю, роззявивши рота. Подорожні вже зовсім зникли з очей, а він усе сидів та дивився їм услід. І не дивно: мабуть, від створення острова Ява не було такого випадку. І цей випадок прийшовся на долю саме цього щасливця.

Коли увійшли в ліс, ван-Декер зліз з коня л сказав:

— А тепер, товариші, зробимо по-іншому. Покладіть свої речі на цього коня й ходімо, як справжні мисливці.

— Ну й здивував же ти того чоловіка! — сказав Тугай сміючись своєму панові. — Мабуть, увесь вік пам'ятатиме і трубитиме на цілий світ.

— Хай трубить. Шкода, що не можна так робити на кожному кроці, — спокійно відповів Декер.

Можливо, читач уже догадався, хто такий був "поважний мінгер ван-Декер, представник солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі"?

Якщо ні, то доведеться нагадати драму на морі, "Саардам", механіка Гейса і його товариша Салула, який тепер мав ім'я Тугай. Не треба довго пояснювати, чому вони вдалися до такого маскараду. Ми самі вже бачили, які вигоди має "представник фірми ван-Декер" на Яві. Він може всюди їздити, все бачити й знати, всюди йому пошана, а за його спиною і його слуга почуває себе краще й безпечніше. Ми вже бачили, що Гейс у домі генерал-губернатора навіть довідався, що власті щось пронюхали про "Саардам", і попередив товаришів телеграмою.

Крім того, перед Гейсом і Салулом стояло інше важливе завдання: треба було сховати зброю, захоплену на "Саардамі". А це справа нелегка. Зброї було багато, абикуди не приткнеш. Треба кудись її вивезти, а потім уже заховати. Для цього вони й попрямували в Бантамські ліси, де передбачали зробити основний склад зброї:

І нарешті взагалі така річ, як організація повстання, в першу чергу вимагала надійного зв'язку. А для цього нічого кращого не можна було придумати, як мандрівку представника фірми ван-Бром і К° з нікчемним слугою Тугаєм.

Треба відзначити ще, що Гейс не був головним керівником у цій роботі. Навіть Салул, який відігравав дуже велику роль, не був головним. Головний штаб був у Батавії, потім комітети в містах Бантамі, Сурабайї та інших місцях. Але головні керівники не мали можливості мандрувати; вони були потрібні на місці. Крім того, за ними посилено стежили. Отже, на долю Салула і Гейса випала надзвичайно серйозна і відповідальна робота.

Таким чином, у Бантамських лісах опинилася й друга мисливська експедиція. Але звірі могли бути спокійними: ці мисливці не звертали на них ніякої уваги — вони полювали на інших, небезпечніших звірів.

Через два дні вони проходили за три-чотири кілометри від гори табу, прямуючи далі на південь. І тут натрапили на Нонга, який, переночувавши в долині гейзерів, тинявся, не знаючи, що робити й куди йти.

Несподівано побачивши трьох нових людей і серед них ще й білого, Нонг не знав, що й думати. Але подорожні нітрохи не здивувалися: вони були впевнені, що це один з їх товаришів-повстанців. Хто інший, не беручи до уваги бадувіса, міг тут бути? Та ще добре озброєний.

— Швидше веди нас на місце! — сказав Салул Нонгові.

— Куди? — здивувався Нонг.

— Та не бійся, ми свої! — нетерпляче сказав Салул.

— До бадувісів? — спитав Нонг.

— Та годі, досить уже! — сердився Салул. — Хіба ти не бачиш, що нас тільки троє. Навіть якби й вороги були, то так не лізли б.

— Та я нічого не розумію, що ви хочете, — щиро відповів Нонг.

— Молодець, товаришу! — сказав Рейс, плеснувши його по плечу. — Надійний хлопець. Веди!

— Правду кажучи, я й сам трохи заблудився і добре не знаю, куди йти. Здається, в той бік, — Нонг вказав рукою в бік селища.

Наші подорожні виразно перезирнулися.

— Хто ж ти такий! — уже суворо спитав Салул.

— Я — Нонг з дези Бандью.

— Як ти сюди потрапив?

— Прибув з білим туаном на полювання.

— А як прізвище твого туана? — спитав Гейс, згадавши Піпа.

— Не знаю.

— Який він з себе?

— Досить високий, худий, з білявим волоссям.

— Так і є! — скрикнув Гейс. — Це, напевне, той дивак, з яким ми зустрічалися в Батавії. Пам'ятаєш, Салул?

— Пам'ятаю, — усміхнувся той. — А як ти з ним зустрівся? — знову звернувся Салул до Нонга.

— В дорозі. Я йшов світ за очі, прямуючи в цей бік. Мати померла, батько загинув, все господарство пропало. Мені нічого не лишалося, як іти куди-небудь, де…

Тут він глянув на Гейса й замовк.

— Кажи, кажи, не бійся! — заспокоїв його Салул. — Це наша людина.

При цих словах Нонг здивувався ще дужче. Як це може бути? Біла людина — і "наша"!

І Салул, і Гейс догадалися, про що думає Нонг.

— Ну добре, — сказав тоді Салул. — В такому разі ми скажемо тобі, хто ми такі: ми ті, хто веде боротьбу з білими і різними туанами взагалі.

Нонг знову глянув на Гейса спідлоба.

— Особливо з білими туанами, — додав усміхаючись Гейс.

Нонг побачив, що ці люди, здається, добрі, й сказав:

— Я й хотів приєднатися до таких.

Одразу стало ясно, що не вірити Нонгу не можна було.

— Ну, то ходім з нами, — сказав Салул.

— Охоче, — сказав Нонг, — але треба було б якось розрахуватись з моїм туаном, та справа тут така…

І Нонг докладно розповів усю історію.

— Шкода людини, — сказав Гейс задумливо. — Принаймні він не з тих, кого ми можемо вважати ворогами.

— Це правда, — погодився Салул, — і варто подумати, щоб його врятувати.