Піонери - Купер Джеймс Фенімор

На той час майже всі гості вже розійшлися, але Мармедюк надто добре знав звички своїх друзів і не пробував забрати їх раніше. Проте, як тільки майор сказав, що хоче спати, суддя поспішив цим скористатися, і всі троє полишили пивницю. Місіс Голлістер сама провела їх до дверей, напучуючи, як їм краще вийти з її закладу.

— Обіпріться на містера Джонса, майоре, — заклопотано радила вона, — він молодий і буде вам підтримкою. Дуже, дуже рада була вас бачити у "Хоробрім драгуні"! І що ж тут лихого, коли ми зустріли різдво з веселим серцем? Адже ж ніхто не знає, коли до нас завітає печаль. Ну, на добраніч, судде, і бажаю вам усім щасливого різдва.

Всі троє, як могли, відповіли на її побажання й рушили різною, добре второваною дорогою, тримаючись середини. Все було гаразд аж до самих воріт "палацу", але тут почалися труднощі. Не будемо їх описувати, скажемо тільки, що вранці на снігу видно було кілька стежок, які розходилися в різні боки, і що майже біля самих дверей свого будинку Мармедюк загубив товаришів і змушений був повернутися. Пішовши однією з тих стежок, він знайшов своїх супутників у заметі, звідки стирчали самі їхні голови, причому Річард співав на всю горлянку:

З турбот сивіє голова, —

Тож пий до дна,

Тож пий до дна!

РОЗДІЛ XV

В Біскайській затоці ми кинули якір.

Ендрю Черрі, "Біскайською затокою"

Суддя, перш ніж податися з друзями до "Хороброго драгуна", одвіз Елізабет додому, де нова господиня "палацу" могла перебути вечір, як їй хотілося: розважаючись чи клопочучись хазяйством. У чотирьох масивних бронзових свічниках, що стояли на буфеті, горіли великі свічки, надаючи кімнаті затишного вигляду, особливо приємного після похмурої атмосфери "академії".

Ремаркабль також слухала містера Гранта, й молитовний настрій трохи зм'якшив образу, якої завдав їй суддя за обідом. Вона згадала, що Елізабет ще дуже молода, отже, економці буде неважко під машкарою покірливості зберегти в своїх руках ту владу, яку раніше вона мала відкрито. Думка про те, що їй наказуватимуть, що доведеться слухняно виконувати чиїсь розпорядження, була їй нестерпна, і Ремаркабль уже не раз поривалася почати розмову, щоб з'ясувати делікатне питання про своє становище в домі. Але щоразу, стрівшись із гордим поглядом темних очей дівчини, яка ходила по кімнаті, розмірковуючи про своє дитинство, про ті зміни, що відбулися в її житті, та про події дня, економка відчувала якийсь шанобливий страх. Це дивне почуття позбавляло її рішучості й примушувало тримати язика на припоні. Нарешті вона зважилася почати розмову з теми, близької всім людям, теми, яка дозволяла Ремаркабль показати себе з найкращого боку.

— Довгу проповідь сказав нам оце превелебний Грант, — мовила вона. — Церковники взагалі добре проповідують, тільки ж вони записують свої думки, а це дуже зручно. А чи такі вони красномовні з природи? Де там! Ніхто з них не прочитає проповіді без підготовки, як-от, приміром, роблять священики стоячих вір.

— А які віри ви називаєте стоячими? — трохи здивовано запитала міс Темпл.

— Ну, пресвітеріан, баптистів — усіх, хто молиться, не стаючи на коліна.

— Отже, по-вашому, одновірці мого батька сповідують сидячу віру? — поцікавилась Елізабет.

— Та ні, я не чула, щоб їх називали інакше, як квакерами, — трохи знітившись, відповіла Ремаркабль. — І я їх називаю тільки так, бо ніколи в житті не дозволю собі мовити щось образливе про суддю чи його родину, Я завжди жила у згоді з квакерами — вони такі приємні, розсудливі люди. І мене дуже дивує, як ваш тато міг одружитися з дівчиною з церковної сім'ї. Бо ж як моляться вони і як моляться квакери? Квакери сидять тихо, сумирно, здебільшого мовчки, а церковники весь час метушаться, — ну справжній тобі театр та й годі; я знаю, що кажу, бо мені траплялося бувати на їхній службі.

— Ви відкрили в церковній службі таку якість, якої досі я не помічала. А тепер, прошу, подивіться, чи затопили в моїй кімнаті — я зморилася й хочу відпочити.

Ремаркабль кортіло відповісти, що, мовляв, неважко й самій панночці відчинити двері та подивитись, але розсудливість узяла гору над роздратуванням, і, трохи загаявшись, аби зберегти гідність, вона пішла виконувати розпорядження. Почувши, що камін у кімнаті затопили, Елізабет, побажавши доброї ночі економці й Бенджамінові, що підкладав дрова у піч, пішла до себе.

Як тільки вона причинила за собою двері, Ремаркабль розпочала з Бенджаміном загадкову, двозначну розмову, ніби не лаючи й не хвалячи молодої господині, а проте в її натяках дедалі виразніше відчувалося невдоволення. Управитель, одначе, не відповідав ні слова, тільки ревно підгодовував піч. Потім глянув на термометр, підійшов до буфета й дістав звідти запас напоїв, які зігріли б його й без допомоги вогню, що він розпалив. Швидко були підсунуті до печі два крісла й маленький столик, на якому вмить з'явилися пляшки й чарки. Тоді Бенджамін, ніби тільки-но помітивши економку, вигукнув:

— А ходіть-но сюди, міс Ремаркабль, киньте якір у цьому кріслі! Надворі морозище, але що він мені? Шторм чи штиль — Бенові байдуже. Негри влаштувалися в трюмі й такий розкочегарили вогонь, що можна засмажити бика. На термометрі — тільки тринадцять градусів, але якщо ці кленові дрова чогось варті, то не вип'ємо ще й по склянці, як він покаже градусів на десять більше; отже, сквайрові, коли він повернеться з пивниці Бетті Голлістер, буде гаряче, ніби матросу після того, як він мав, справу з просмоленим такелажем. Прошу, добродійко, сідайте ось тут і розкажіть, як вам сподобалась хазяйська донька.

— Ну, як на мене, містере Пенгіллан…

— Помпа, Помпа, — урвав її Бенджамін. — Сьогодні свято, і ви ліпше називайте мене Помпою, По-перше, так коротше, а по-друге, я маю намір випомпувати цю карафку досуха, — отже, я і єсть Помпа.

— Та ну вас! — вигукнула Ремаркабль, сміючись так, що її суглоби, здавалось, ось-ось розсиплються. — Ох, і жартун ви, Бенджаміне, коли в гуморі. А скажу я вам, що в цьому домі скоро все буде не так.

— Не так! — вигукнув управитель, позираючи на карафку, яка напрочуд швидко порожніла. — Все це дрібниці, не варті уваги, доки ключі від провіантського складу у мене в кишені.

— У цьому домі, — вела далі економка, — вистачить їжі й питва для кого завгодно… ще трохи цукру в цю чарку, Бенджаміне… бо сквайр Джонс, дбайливий постачальник. Але ж… нові господарі — нові закони. І я не здивуюся, коли наше з вами становище раптом стане непевним.

— Життя непевне, як вітер, — повчально зауважив Бенджамін, — а в світі немає нічого непевнішого за вітер, міс Ремаркабль. Ото хіба пощастить потрапити в смугу ходових пасатів, — тоді можеш іти цілий місяць на всіх парусах і з юнгою за штурвалом.

— Я знаю, що в житті немає нічого певного, — відповіла Ремаркабль, підладжуючись до настрою співрозмовника, — але я маю на увазі, що зміняться наші права у домі. От поставлять над вами якого-небудь молодика, — як і мною дехто вже командує, — чи сподобається вам це після стількох років служби?

— Підвищують того, хто довше служить, — мовив управитель, — і коли хто націляється на моє місце, я подам у відставку швидше, ніж ви встигнете підняти шлюпку на талі. Хоч сквайр Дік і милий джентльмен і плавати під його рукою чиста втіха, але я скажу сквайрові по-простому, поморському, що, коли він має намір поставити наді мною новобранця, то я йду у відставку. Я плавав простим матросом — такелажником на люгері, міс Петтібоун. Потім ходив на судні з косими вітрилами, а це все одно, що плавати потемки. Працював біля брамселя, був марсовим, — а тоді вже мене приставили до капітана виконувати різні доручення й готувати йому грог. Саме там я удосконалив свій смак, і він у мене, як ви, певно, помітили, тепер чудовий. Ну, за ваше здоров'ячко.

Ремаркабль кивнула, відсьорбнувши із чарки. Вона взагалі була не від того, щоб вихилити чарочку, — тільки щоб вино було добре підсолоджене. Після цього шановна пара повела розмову далі.

— Так, вам довелося дещо побачити в житті, Бенджаміне. Недарма ж і в біблії сказано: "Той, хто вирушає в море на кораблі, бачить діяння божі".

— Ха! Не тільки божі діяння побачиш, але й диявольські, коли попливеш на бригові чи на шхуні. Але море справді розвиває розум людини, бо той, хто плаває, бачить різні краї й народи. От хоч би я — людина не вельми вчена порівняно з іншими мореходами, — а спитайте мене про будь-який острів чи півострів од мису Аг до Фіністера, і я знайду про що розповісти… Ось іще ром і цукор, добродійко… Так-от я й кажу, що знаю всі узбережжя незгірш, ніж шлях звідси до "Хороброго драгуна". А Біскайська затока — це ж чортів казан! Почули б ви, як там виє вітрюган, часом двоє в одного не можуть утримати волосся на голові. Іти під вітром цією затокою — все одно, що подорожувати по тутешньому краю: з гори та на гору.

— Та невже? — вигукнула Ремаркабль. — Невже бувають хвилі такі високі, як гори, Бенджаміне?

— Ще б пак! Але давайте-но покуштуємо грогу. Гм!.. Добряча штука! В цій країні є з чого готувати грог — недарма ж тут близенько Вест-Індія. Ат, хай йому чортяка! Коли б Гернсі лежав ближче до Ямайки, ром був би ще дешевший! А щодо хвиль, то в Біскайській затоці вони високі, та біжать рівно, доки не подме зюйд-вест, — ну, а тоді вже море стає дибки. Але якщо ви хочете дізнатись, що таке справжні хвилі, то спробуйте проплисти повз Гебріди при західному вітрі, коли суходіл з лівого борту, а судно прямує на південь, — от тоді ви побачите хвилі-гори. Я проходив там на "Боадіцеї", добродійко, і небо здавалося мені завбільшки з грот-парус, а під кормою розверзалися такі провалля, що туди міг би запасти весь британський флот.

— Та як же це ви не боялися, Бенджаміне, і як звідти вибрались?

— Боявся? Та якого дідька боятися, — що трохи покропить тебе солоною водичкою? А вибралися дуже просто: коли нам усе те остобісіло й палуби відмили дочиста, пролунала команда "всіх нагору!" — бо ж вільна вахта спала внизу в гамаках, наче ви ото на перинах, — повернули за вітром, згорнули фок, взяли інший галс — і наш фрегат пішов! Ще й як пішов, міс Петтібоун! Я не люблю брехати, шановна, і скажу вам чесно — він стрибав з однієї хвилі на другу, як тутешні білки з дерева на дерево!

— Як! Просто летів над водою? — вигукнула Ремаркабль, вражено сплескуючи кістлявими руками.

— От не можу вам сказати — над водою чи по воді, бо й сам чорт не добрав би, де вода, де хмари, — стільки летіло на нас бризок і піни.