Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Краще назвали б його Немвродом[45], все-таки християнське ім'я, в біблії згадується. Сержант якось читав мені розділ про нього напередодні мого хрещення, і як же втішно було чути святі слова!

— Старий Джон і Чингачгук — зовсім різні люди, — заперечив мисливець, сумно хитаючи головою. — Під час війни п'ятдесят восьмого року він був у розквіті літ і дюймів на три вищий, ніж тепер. Якби ви побачили його того ранку, коли ми відкинули французів від нашого дерев'яного форту! Та гарнішого індіанця й світ не бачив! Одягнений тільки в пов'язку, що на стегнах, і мокасини, а розмальований як! Половина обличчя червона, половина — чорна. Голова гладенько виголена, тільки на тім'ї пучок волосся та убір з орлиного пір'я, такого яскравого, наче з павичевого хвоста. Тіло пофарбоване в білі смуги, начебто ребра й інші кістки видно, — Чингачгук був мастак на такі речі. Горда постава, рішуче обличчя, ніж, томагавк, — я не бачив страшнішого воїна! Та й бився він хоробро: наступного дня на його жердині стирчало тринадцять скальпів. А треба сказати, що Великий Змій був завжди чесним і скальпував лише тих, кого сам убив.

— Ну що ж, — зітхнула господиня. — Як війна, то війна, а на війні по-всякому буває. Але, як на мене, то не годиться калічити небіжчиків, і в святому письмі нічого такого не сказано. Але ж ти, сержанте, сподіваюся, ніколи не брав участі в такому гріховному ділі?

— Я мав один обов'язок — лишатися в строю і битися чи впасти від багнета або кулі, — відповів ветеран. — Ми захищали тоді фортецю і майже не виходили з неї, то нам рідко доводилося бачити дикунів, що були на флангах. Але, пригадую, я чув про Великого Змія, бо він був славетний вождь. Тільки не думав я, що побачу його християнином, отакимо старим Джоном!

— Його охрестили моравські брати, вони вміли навертати делаварів, — сказав Шкіряна Панчоха. — Але, як на мене, то, якби індіанцям дали спокій, не дійшло б до такого, що тепер коїться біля витоків двох річок, і ці гори лишилися б добрим місцем для полювання, бо про них дбав би їхній законний власник, який добре ще стріляє і має зір, як у сокола…

Мову його урвав тупіт ніг на ґанку, двері розчинилися, й на порозі з'явилося товариство із "палацу", а за ними й сам старий індіанець.

РОЗДІЛ XIV

Є кухлі, склянки,

А кварта —

Барилечка варта!

За ячнеє зерня,

Вип'ємо, хлопці,

За ячнеє зерня!

Застільна пісня

При появі нових гостей виникла невеличка метушня, і адвокат, скориставшися з неї, непомітно зник. Чоловіки підходили до Мармедюка, віталися, тиснули йому руку й висловлювала сподівання, що "суддя у доброму здоров'ї". Майор Гартман тим часом, скинувши капелюх і перуку, одягнув вовняний нічний ковпак, спокійно влаштувався на канапі й витяг із кишені табакерку. Господар подав йому люльку, майор закурив і, випустивши клубок диму, мовив до господині:

— Петті, тайте пунш.

Суддя, привітавшись з усіма, сів поруч із майором, а Річард зайняв найзручніше крісло в кімнаті. Останнім сів мосьє Лекуа, що ніяк не наважувався цього зробити, аж поки переконався, що нікому не затулить каміна. Могіканин знайшов собі місце скраєчку на лаві біля прилавка. Коли всі заспокоїлися, суддя весело зауважив:

— Ну, Бетті, я бачу, популярність вашу не можуть похитнути ні погода, ні конкуренти, ні релігійні суперечки. До речі, як вам сподобалася проповідь?

— Проповідь? — відгукнулася хазяйка. — Та нічого собі, от тільки відправа була надто неспокійна. Не так-то й легко то вставати, то падати навколішки, коли тобі п'ятдесят дев'ять років. А втім, містер Грант, здається, людина благочестива, а його дочка — дівчина скромна й0 побожна… Гей, Джоне, ось тобі кухоль сидру з віскі! Індіанець ніколи не відмовиться від сидру, — звернулась вона до решти гостей, — питиме, хоча б і не відчував спраги.

— Мушу сказати, — розсудливо зауважив Гайрам, — що проповідь була проречиста і сподобалася багато кому. Правда, дещо можна було б викинути, а дещо додати, — але ж усе було написано заздалегідь, а змінити щось на ходу не так легко.

— Ага, ось тут і причина, судде! — підхопила господиня. — Як же можна казати проповідь, коли вона записана на папері й чоловік прив'язаний до неї, як мародер-драгун до кілочків?[46]

— Ну, гаразд, гаразд, — махнув рукою Мармедюк, просячи її замовкнути, — досить про це. Містер Грант напучував нас, що погляди на це можуть бути різні, і я з ним цілком згоден… То що, Джотеме, я чув, ніби ти продав свою ділянку приїжджому, а сам переїхав до селища й відкрив школу? Одержав готівку чи взяв вексель?

Той, до якого звернувся суддя, сидів позаду нього, і тільки такий спостережливий чоловік, як суддя, міг його помітити. Був він миршавий, незграбний, з кислим обличчям вічного невдахи.

Покрутивши головою і посовавшись на лаві, Джотем відповів:

— Частину одержав готівкою і товарами, а на решту взяв вексель. Я продав ділянку чоловікові з Памфрета. Домовились, що він дасть мені по десять доларів за акр розчищеної землі, а за ліс — на долар більше, ніж я сам заплатив, ну, і щоб дім оцінили сусіди. Я поговорив з Ейсою Монтегю, а той — з Ебсаломом Біментом, ну, а вони — із старим Наптелі Гріном. Ото вони зібралися й склали ціну дому — вісімдесят доларів. Я мав дванадцять акрів порубів — це по десять доларів-за акр, та вісімдесят вісім акрів лісу — по долару; отже, коли я з усіма розрахувався, вийшло всього двісті вісімдесят шість доларів з половиною…

— Гм! — сказав Мармедюк. — А скільки ти сам заплатив за ділянку?

— Крім того, що належить судді, я дав моєму братові Тіму сто доларів за ділянку, ну й будинок мені коштував шістдесят, ще й Мозесу заплатив сто доларів за те, що він порубав і розпиляв ліс, — значить, усе обійшлося в двісті шістдесят доларів. Зате врожай був добрий, та й двадцять шість доларів з половиною я заробив на продажу ділянки, отож, виходить, що продав її вигідно.

— Але ж ти забуваєш, що врожай так чи так твій, а ти за двадцять доларів з половиною залишився на вулиці.

— Е, ні, судде! — відповів Джотем, усім своїм виглядом Показуючи, що він усе обміркував заздалегідь. — Він дав мені запряжку — доларів сто п'ятдесят коштує, не менше, з новеньким фургоном; п'ятдесят доларів готівкою, вексель ще на вісімдесят і сідло, ціна якому сім доларів з половиною. Залишилося ще дванадцять шилінгів. Я хотів узяти збрую, а він хай би брав корову й діжі для кленового соку, але він — ніяк. Та я відразу зметикував, що й до чого: він думав, я куплю збрую, бо які ж без неї запряжка й фургон! Але й мене голими руками не візьмеш — навіщо йому збруя, коли немає коней? То я запропонував йому, щоб він забрав свою запряжку за сто п'ятдесят п'ять доларів, а тут моя стара сказала, що хоче збивати масло, ну, я і взяв маслоробку в рахунок тих грошей, що він мені був винен…

— А що ти думаєш робити взимку? Не забувай, що час — це гроші.

— Та вчитель поїхав на схід до своєї матусі — кажуть, вона помирає, — от я й погодився заступити його до весни. А там, якщо все буде гаразд, то, може, відкрию торгівлю чи поїду в Генессі — там, подейкують, можна швидко збагатіти. А ні, так стану шевцювати, — адже я швець.

Очевидно, Джотем не був особливо корисним членом громади, бо Мармедюк не став умовляти його залишитися і, відвернувшись, замислився. За якусь хвильку Гайрам зважився порушити мовчанку.

— Що нового в конгресі, судде? Здається, цій сесії було не до законів, чи, може, французи вже не воюють?

— Французи, відколи відтяли голову своєму королю, тільки й знають, що воюють, — відповів суддя. — Так наче вкрай змінився характер нації. Під час війни я зустрічав багатьох французів, і всі вони здавалися гуманними й добросердними людьми. А ці якобінці кровожерні, мов бульдоги.

— Був з нами такий собі Рошамбо під Йорктауном, — перепинила суддю господиня. — Ото був красень! Ну, і кінь його був незгірш. Саме там англійські гармаші поранили мого сержанта в ногу, нехай їм усячина!

— Ah, mon pauvre roi![47]— прошепотів мосьє Лекуа.

— А конгрес ухвалив закони, — вів далі суддя, — що дуже потрібні країні. Серед інших є там і закон, що забороняє вилов риби неводом у деяких річках та озерах у певні пори року. Є ще один закон, за яким не дозволяється полювати оленів, коли в них малі. Розсудливі люди давно вимагали таких законів, і я сподіваюсь, що незабаром буде ухвалено ще один — про відповідальність за хижацьке вирубування лісу.

Мисливець дуже уважно вислухав ці новини, а тоді глузливо засміявся.

— Ухвалюйте закони собі на здоров'ячко, судде! — крикнув він. — Але скажіть мені, хто візьметься стерегти вам гори довгими літніми Днями чи озера ночами? Дичина є дичина, і хто її знайшов, той і заполює. Я живу тут сорок років і не знаю іншого закону. Як на мене, старий закон вартий двох нових. Тільки зелений новачок уб'є оленицю з оленям. А досвідчений мисливець зробить таке лише тоді, коли йому вкрай потрібна шкіра на нові мокасини чи штани, бо знає, що м'ясо олениці в цей період пісне й жорстке. Та й постріл у горах відлунює в п'ятдесятьох місцях, — спробуй довідайся, хто і де стріляв.

— Озброєний силою закону, містере Бампо, — серйозно відказав суддя, — пильний мировий суддя може запобігти багатьом зловживанням, через які стало менше дичини. І я сподіваюсь дожити до того дня, коли права людини на дичину будуть поважатися так само, як купча на його ферму.

— Ваші права і ферми — все це нові вигадки, а закон повинен бути однаковий для всіх. Тижнів зо два тому, в середу, я підстрелив оленя, й він утік від мене: перескочив через одну з цих нових загород — живопліт, я — за ним, і зачепився замком рушниці за гілля. А олень і втік. Тепер я хочу вас запитати — хто мені заплатить за оленя? Якби там не було живоплоту, я б устиг ще раз вистрілити і мав би здобич, бо ще такого не було, щоб мені доводилося стріляти тричі в таку дичину, що не літає. Ні, ні, судде, в тому, що дичини стало менше, винні фермери, а не мисливці.

— Оленів тепер менше, ніш за часів тої тавньої війни, Пампо, — докинув майор Гартман, що уважно слухав суперечку, сповитий хмарами тютюнового диму. — Але земля створена не тля оленів, а тля лютей.

— Вас, майоре, я маю за людину справедливу й чесну, дарма що ви вчащаєте до палацу. Але хіба не важко жити людині, коли закони забороняють їй заробляти на хліб, — людині, яка, коли б усе було по совісті, полювала б і ловила рибу де завгодно й коли завгодно?

— Я розумію тепе, Шкіряна Панчохо, — відповів майор, багатозначно глянувши на мисливця. — Але ти ніколи раніш так не клопотафся майпутнім.

— Бо, може, й не було такої потреби, — похмуро буркнув мисливець і поринув у роздуми.

— Суддя почав щось розповідати про французів, — зауважив Гайрам по досить тривалій паузі.

— Так, сер, — сказав Мармедюк. — Французькі якобінці, здається, коять одне беззаконня за одним.