Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Вона була приязна, жартівлива і повна спокійної рішучості приручити Розі.

Дивно, але Розі бачити її не могла; місіс Бартон Треффорд була, наскільки мені відомо, єдиною людиною, якої вона не любила. У ті дні навіть буфетниці, як правило, не вживали слів "шлюха" та "стерво", які є невід'ємною частиною активного словника найвихованіших і сучасних молодих леді, і я ніколи не чув, щоб Розі сказала щось таке, від чого могла б зашарітися моя тітка Софі. Коли хтось розповідав не зовсім пристойний анекдот, Розі червоніла по саме волосся. Але місіс Бартон Треффорд вона називала не інакше, як "ота чортова стара кішка". Найближчим друзям доводилося наполегливо умовляти її бути ввічливою з місіс Треффорд.

— Не будь дурненькою, Розі, — казали вони. Всі називали її "Розі", і нарешті я теж, хоч і дуже соромився спочатку, звик називати її так само. — Якщо вона схоче, то створить йому ім'я. Він повинен ручки їй цілувати, бо вона, як ніхто, може допомогти йому.

Хоч більшість із тих, хто бував у Дріффілдів, з'являлися від випадку до випадку — кожну другу або, скажімо, третю суботу, — була маленька група друзів, що, як і я, приходили кожного тижня. Ми були надійною опорою дому — приходили рано і сиділи допізна. Найвідданішими серед нас були Квентін Форд, Гаррі Ретфорд і Лайонел Хільєр.

Квентін Форд був невисокий гарний чолов'яга того типу, яким згодом якийсь час дуже захоплювалися в кіно — з рівним носом, красивими очима, охайно підстриженим русявим волоссям і чорними вусами; якби він був на чотири чи п'ять дюймів вищий, то надзвичайно підійшов би до ролі опереткових лиходіїв. Він мав славу людини багатої і з "добрими зв'язками"; єдиним його заняттям було дбати про розвиток мистецтва. Він відвідував усі прем'єри і закриті перегляди. Він був суворий критик і ставився до творів своїх сучасників з ввічливою, але твердою зневагою. Я прийшов до висновку, що він відвідує Дріффілдів не тому, що вважає Едварда генієм, а тому, що Розі — чарівна жінка.

Згадуючи минуле, я дивуюся, чому це я нездатний був побачити цілком очевидних речей. Коли я вперше побачив Розі, мені навіть на думку не спало спитати себе; вродлива вона чи ні. Зустрівшись із нею через п'ять років, я вперше помітив, що вона дуже гарна, мене це зацікавило, але не надовго. Я сприйняв це як природне явище — так само, як сприймав захід сонця на Північному морі або дзвіниці Теркенберійського собору, — і дуже здивувався, коли почув, що люди кажуть про красу Розі. Коли вони говорили Едварду компліменти про її зовнішність і його очі на хвилину зупинялись на дружині, я дивився на неї. Лайонел Хільєр був художником і просив Розі позувати йому. Коли він говорив про картину, яку хоче написати, і розповідав мені, що він бачить у Розі, я слухав його як дурник. Мене це бентежило. Гаррі Ретфорд знав, одного модного фотографа і, домовившись із ним заздалегідь, одного разу повів Розі фотографуватись. Через тиждень чи два фото були готові, і ми всі почали розглядати їх. Я ніколи не бачив Розі у вечірньому вбранні. На ній було плаття із білого сатину — з довгим шлейфом, широкими рукавами і глибоким вирізом; волосся зачесане старанніше, ніж завжди. Вона була зовсім не схожа на ту високу молоду жінку, яку я вперше зустрів у Джой-Лейн, одягнену у коротку спідницю й накрохмалену блузу. Але Лайонел Хільєр недбало відкинув фотографії.

— Нікудишні, — промовив він. — Хіба ж може фотографія дати якесь уявлення про Розі? Головне в ній — її колір. — Він повернувся до неї. — Розі, ти знаєш, що твій колір — найбільше чудо нашого часу?

Вона мовчки поглянула на нього, але на її повних червоних губах заграла дитяча пустотлива посмішка.

— Коли б мені пощастило передати його хоч приблизно, я став би багатієм, — заявив він, — Всі дружини біржовиків приповзли б до мене навколішках, благаючи написати їх так само.

Нарешті стало відомо, що Розі позує йому; та коли я, жодного разу не бачивши студії художника і вважаючи її мало не ворітьми раю, питався, чи не можна мені було б колись прийти і подивитися, як посувається картина, Хільєр відповідав, що не хоче нікому її передчасно показувати. Йому було тридцять п'ять років, обличчям він нагадував портрет Ван-Дейка, в якому благородство підмінювалось хорошим настроєм. Був він трохи вищий середнього зросту, стрункий, з гривою чудового чорного волосся, звислими вусами і гострою борідкою. Він любив крислаті сомбреро й іспанські плащі. Хільєр довго жив у Парижі, з пошаною говорив про Моне, Ренуара, про яких ми ніколи не чули, і зневажливо — про сера Фредеріка Лайтона, містера Алма Тадема і містера Д. Ф. Уоттса , якими в глибині душі ми палко захоплювалися. Мене завжди цікавило: що з ним сталося в житті? Кілька років він провів у Лондоні, намагаючись пробитися, але, очевидно, зазнав невдачі і виїхав до Флоренції. Казали, що він відкрив там художню школу. Та коли багато років по тому я відвідав це місто і спитав про нього, мені не вдалося знайти жодної людини, котра чула б це ім'я. Гадаю, в нього був якийсь талант, бо і досі в мене перед очима стоїть портрет Розі Дріффілд. Цікаво, що сталося з цим портретом? Чи його знищено, чи, може, він стоїть обличчям до стіни у мансарді крамнички якогось лахмітника в Челсі? Хотілося б думати, що він знайшов собі місце принаймні на стіні якоїсь провінціальної галереї.

Коли мені нарешті дозволили поглянути на портрет, я не барився жодної хвилини. Студія Хільєра була на Фулхем-роуд, разом із студіями кількох інших художників вона містилася позад довгого ряду магазинів; до неї вів темний і смердючий коридор. Надворі стояв березень. Саме була неділя — ясний сонячний день. Я йшов од Вінсент-сквер безлюдними вулицями. Хільєр жив у своїй студії, там стояв великий диван, на якому він спав; була ще манюсінька кімнатка за студією, в якій він готував собі їжу, мив пензлі і, гадаю, мився сам.

Коли я прийшов, на Розі ще було плаття, в якому вона позувала; вони пили чай. Хільєр відчинив мені двері і, тримаючи за руку, підвів до великого полотна.

— Ось поглянь, — урочисто мовив Хільєр.

Він зобразив Розі на повний зріст, майже в натуру, у вечірньому платті з білого шовку. Портрет анітрохи не був схожий на академічні, до яких я звик. Я не знав, що сказати, і тому бовкнув перше, що мені спало на думку:

— Коли він буде закінчений?

— Його вже закінчено, — відповів Хільєр.

Я весь зашарівся, бо відчув себе справжнім дурнем. Тоді я ще не оволодів технікою, яка допомагає мені кваліфіковано оцінювати роботи сучасних художників. Коли б це було до ладу, я міг би додати до цієї книжки маленький трактат на допомогу любителям образотворчого мистецтва — як навчитися догоджати художникам, що найрізноманітнішими способами виявляють свій творчий інстинкт. Палкий вигук "О боже!" має свідчити про те, що вас вразив нещадний реалізм картини; "Яка відвертість!" прикриває ваше замішання, коли вам показують кольорове фото вдови члена муніципалітету; тихий свист виявляє ваше захоплення твором постімпресіоніста; "Страшенно цікаво" відображає ваше ставлення до кубіста; "О!" — вигукують, коли ви вражені, "Ах!" — коли вам перехопило подих.

— Дуже схоже, — тільки й спромігся я видавити з себе.

— Але не зовсім схоже на картинки, що їх малюють на цукеркових коробках?— спитав Хільєр.

— Як на мене, портрет дуже гарний, — швидко відповів я, захищаючись. — Чи виставите ви його в Академії?

— Господь з вами, нізащо!

Я перевів погляд з портрета на Розі і знову на портрет.

— Стань у позу, Розі, — сказав Хільєр, — нехай від подивиться на тебе.

Вона піднялася на поміст. Я пильно глянув на неї, а потім на портрет. Якесь дивне почуття збентежило мене: ніби хтось повільно встромив мені у серце гострий ніж. Але почуття це не було неприємне: болюче, але на диво солодке. Зараз я навіть уже не знаю, чи мені запам'яталася Розі в натурі, чи її зображення. Бо, коли я думаю про неї, вона ввижається мені не в блузі і короткій спідниці, що в них я вперше побачив її, не в будь-якому іншому вбранні, в якому я бачив її пізніше, а в білому шовковому платті з чорним оксамитовим бантом у волоссі, в якому написав її Хільєр, і в позі, у яку він поставив її.

Я ніколи точно не знав віку Розі, але підрахувавши, скільки я мав тоді років, гадаю, їй було років тридцять п'ять. Та вона виглядала значно молодшою. Шкіра на обличчі в неї була гладенька, як у дитини, без жодної зморшки, риси обличчя вона мала не дуже правильні, не було в них нічого від аристократичного благородства знатних леді, чиї фотографії продавалися тоді в усіх магазинах. Її короткий ніс був товстуватий, очі маленькі, рот великий; але очі були сині, як волошки, і всміхалися разом з губами — дуже червоними і чуттєвими. Посмішка в неї була весела, приязна і найчарівніша з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити. Вона мала від природи важкуватий, похмурий погляд, але коли всміхалася, ця похмурість враз ставала навіть привабливою. На її обличчі не було яскравих барв — воно було трохи смагляве і тільки під очима мало блідо-голубий відтінок Волосся в неї було ніжно золоте і, відповідно до моди, високо зачесане, з чубком на лобі.

— Її страшенно важко писати, — промовив Хільєр, дивлячись то на неї, то на портрет. — Бачите, в ній усе золоте: волосся, обличчя. І в той же час вона не дає золотого ефекту — вона дає срібний ефект.

Я розумів, що він має на увазі. Вона сяяла, але блідим — скоріше місячним, ніж сонячним — сяйвом. Якщо ж воно й скидалось на сонячне, то ніби лилося крізь білу імлу світанку... Хільєр помістив її посередині полотна, і вона стояла — випроставши руки уздовж тіла, повернувши вперед долоні і відкинувши назад голову — у позі, яка підкреслювала красу білих, мов перли, шиї і грудей. Розі стояла як артистка, що, розгублена несподіваними оплесками, вийшла на виклик; але було в ній щось таке наївне, таке чарівно-весняне, що те порівняння здавалося безглуздим — ні, це просте, щире створіння ніколи не знало гриму та світла рампи. Вона стояла, як дівчина, що жде кохання, простодушно пропонуючи себе обіймам коханого, бо виконує закон Природи. Розі належала до покоління, яке не боялося деякої пишності форм: вона була струнка, але з великими грудьми і чітко визначеними стегнами.