Вдовиний пароплав - Грекова І.

Якісь пенсіонери жалілися, що його часто немає на місці: хочеш почистити взуття — і не можеш. Прийшлося працювати строго за годинами, бігати додому тільки в обідню перерву. І ні в які пояснення він з цього приводу не вдавався.

Одного разу чистив Вадим чиїсь черевики, солідні, чорні, з рантом, випадково підняв очі і побачив, що перед ним сидить, поставивши ногу на ослін, не хто інший, як його колишній декан Сергій Петрович Наволочкін. Вадим ледве не помер від приниження. Сергій Петрович його, як не дивно, пам'ятав:

— А, Громові Ось як довелося зустрітися. Вадим мовчав, старанно поліруючи черевик.

— Ну що ж, справа хороша. Ви, пам'ятається, математики не любили. Знайшли собі справу без математики, га?

Великі брови декана, як і раніше, войовничо загиналися до самих очей. Знизу, в ракурсі, обличчя видавалося зловтішним.

— Навіщо знущаєтеся? — сказав Вадим.

— Що ви, я й не думав знущатися. Як здоров'я вашої матінки?

— Вона хвора,— коротко відказав Вадим.

— Надіюсь, нічого небезпечного? Вадим покрутив головою.

— Ну, вітайте вашу матінку, вітайте. Скажіть їй, що Люся, її вихованка, уже в школу ходить, у другий клас.

Вадим уже закінчив з черевиками. Сергій Петрович підвівся, заплатив йому за роботу до копійки, поправив кашне, доторкнувся до капелюха:

— Ну, бувайте здорові. Якщо нова робота вам не до душі і надумаєте знову в інститут — заходьте, поговоримо. Тільки цього разу без коників. Га?

Вадим кивнув. Інститут, навчання — все це було наче на іншій планеті.

38

Я прала на кухні і почула якісь звуки з кімнати Громових. Хтось стогнав, плакав, майже вив. Я тггукнула в двері:

— Анфісо Максимівно, це я. Можна до вас?

Звуки посилились. Я штовхнула двері — зачинені. Я пошукала ключа скрізь, де звичайно кладуть ключі,— немає. Звуки ставали глухішими, хриплими, потім затихли. Чи жива?

Я кинулась до двірника, благаючи виламати двері:

— Розумієте, там хвора, зачинена одна, можливо, померла...

— Не маю права ламати приватне приміщення. Не дозволено конституцією.

— Облиште конституцію, там же хвора, її треба рятувати.

— А син де? На роботі? Так це ж близько. Побіжіть по сина.

Я побігла до Вадимового кіоска. Його там не було. "На базу поїхав",— сказав міліціонер. А Анфіса, можливо, помирала...

Я приплелася знову до двірника:

— Сина немає. Якщо ви зараз же не виламаєте двері, ви будете відповідати за статтею сто сорок шостою.

Що це була за стаття, я навіть уявлення не мала. Але допомогло. Він пішов ламати двері, досадуючи, що його відірвали від діла.

Двері розчахнулися з тріском. Анфіса Максимівна лежала непритомна, звісивши голову. Я не одразу зрозуміла, що вона прив'язана.

— Звір,— сказала Капа, яка була сама цікавість.— Прив'язав матір, як козу на випасі.

Анфіса була жива, але глибоко непритомна. Око тьмяно світилося крізь маленьку щілину. Лікар зробив укол, вивів її із стану непритомності. Вона хрипко дихала і дивилася безтямно. Що з нею було? Чого вона злякалася? Із жахом вона дивилася у вікно. Там було щось, було... Я сиділа біля її ліжка. Час ішов, за вікнами ставало темніше, вона заснула.

Увечері прийшов Вадим. Побачивши, що двері виламані, а я сиджу біля ліжка, він розлютився. Він насувався на мене з опущеною головою, з низькими, важкими кулаками:

— За яким правом? Я цього так не залишу! Ви за це відповісте!

Я не злякалася. Я взагалі не боюся стихійних лих: грози, бомбування, розгніваних чоловіків.

— Це ви не маєте права замикати її, прив'язувати, як тварину. І чому? Лише тому, що не хочете ні від кого допомоги?

— Замовкніть! — крикнув Вадим.— Багато ви розумієте, гидка жінко!

Я спокійно пішла до себе в кімнату. Важкі кроки наблизилися до моїх дверей. Вадим прочинив їх і крикнув:

— Забороняю вам туди ходити! Чуєте ви, інтелігентко?

— А ви дурень,— сказала я. Теж розумна...

З того дня Вадим перестав зі мною вітатися. Зламані двері відремонтували, поставили новий замок. Ідучи, Вадим, як і раніше, замикав двері, але

Капа підгледіла, куди він ховає ключа. Інколи, поки він був відсутній, я по-злодійському проникала в кімнату. Анфіса Максимівна лежала непри-в'язана, тиха, стара, відросле волосся плоско прилипало до подушки. Час від часу вона починала бурмотіти "кара-ті-ті-кара", але без колишнього пожвавлення. До гостинців була байдужа. В очах у неї був страх, вона із жахом дивилася у вікно, простягала туди руку, ніби звідти, саме з вікна, чекала неминучої біди. Посидівши, я виходила навшпиньках. Вона проводжала мене очима. Я знову замикала двері.

Найгірше, що Вадим декілька разів приходив п'яний. Через двері чути було дикі звуки, Вадим пересував меблі, реготав. Інколи він плакав гавкаючим, собачим голосом. Одного разу він привів до себе жінку...

Чи може бути межа людським мукам? Я розуміла, що Анфіса Максимівна помирає, але вже не бажала їй життя, думала: хоч би швидше. Усі ми так думаємо, коли помирає тяжкий хворий, що змучив і себе, і інших. Ми виправдовуєм себе тим, що бажаємо кінця його мук. Це неправда, насправді ми бажаємо кінця своїх мук.

І ось одного ранку Вадим прийшов на кухню і сказав, ні на кого не дивлячись:

— Мати померла.

Двері були незачинені, прийшли всі. Анфіса Максимівна лежала плоско і тяжко, не відпочиваючи, а ніби трудячись на своєму смертному ложі. Лице її було зеленувате і строге, осуджуюче.

— Слава богу, відмучилася,— сказала Капа.— Упокій, господи, душу новопреставленої раби...

— Усі там будемо,— буркнула Панька. Ада плакала курячим, квокчучим голосом.

Капа помила, прибрала покійницю. Ми поклали тіло на стіл.

— Шкіра та кістки, а важка,— казала Капа.— Покійник, він завжди важкий. Живого душа тримає.

Відносно смерті і похоронів Капа все знала:

— Слава богу, не вперше ховаю! Я й обмию, я й загорну, я і в домовину покладу. Дзеркала завісити, бо душа в них дивитися буде, їй, душі, важко, страшно побачити себе в дзеркалі. Покривало ні в якому разі не підшивати, бо пришиєш вічне життя.

На лоб покійниці Капа поклала паперову смужку з молитвою — все ж хрещена людина, хоча й не віруюча. Прийшов Вадим, сказав: "Це прибрати".

Ховати він вирішив у крематорії. Капа заперечувала, казала про страшний суд. Ангел трубить, усі за трубою встають, кожен у своє тіло вселяється, а в кого спалили — немає тіла, куди хочеш вселяйся... Він не слухав. А взагалі у ті дні до похорону він був майже покірливий, чемний з усіма, задумливий. Мені приніс стільця. Часто стріпував головою, ніби відганяючи думки.

39

Ховали Анфісу Максимівну напередодні Жовтневих свят. На роботі в цей день було складно, готувалися до завтрашнього святкового ранку, спішно дошивали костюми, прасували, галасували. Мій перший соліст Васючок ІІІишкін раптово втратив голос, шипів і кашляв, довелося замість нього терміново вводити іншого, а він не хотів, плакав. Назавтра, здається, чекали комісію. Завідуюча нервувала, по десять разів примушувала повторювати кантату, і як завжди, у спішці, нічого не виходило. Рояль звучав препаскудно, один клавіш западав, настроювач уже включився в зустріч свята і був безтямний. Одним словом, маячня.

Кремацію призначили на сьому годину. Я вирішила їхати до крематорію просто з роботи, не за-ходячи додому, але репетиція не налагоджувалася і я боялася, що не встигну. На початку шостої я сказала завідуючій, що більше не можу, вона з оцтовим обличчям мене відпустила, зазначивши, що часу ще цілий вагон і не можна ставити особисте вище за громадське. Я змовчала. Для мене часу було обмаль, одна їзда більше години, та ще пересадки. Таксі у такий день дістати було неможливо... Я вийшла на вулицю. Підмерзла земля дзвеніла під ногами, повітря було сухе і холодне, угорі котився повний, місяць, з розгону пірнаїочи в світлі хмари і знову випливаючи. Яскраве місячне світло заливало провулок. Раптом недалеко засвітився зелений вогник. Диво — таксі! Я підняла руку, машина під'їхала, роблячи викрутаси по мерзлих вибоїнах.

— У крематорій,— сказала я, і ми поїхали.

— Ховаєте кого? — запитав шофер. Я кивнула. Він поцмокав язиком:

— Родича?

— Ні, подругу.

— Ну, це ще нічого.

Ми їхали через усю Москву, пожвавлену, святкову, ілюміновану, з гірляндами кольорових лампочок, з яскраво освітленими портретами на фасадах будинків. На вітрі лопотів кумач, місто кудись летіло, набуло бадьорого вигляду, було охоплене веселим хвилюванням. Натовпи людей прямували в магазин, із гучномовців лилася музика... Машина мчала через місто, що летіло, клопоталося, сяяло вогнями. Я намагалася не дивитись на лічильник, де загрозливо клацали цифри. Грошей могло не вистачити. Ми приїхали. На щастя, грошей вистачило, навіть з надлишком. "Щасливо вам поховати",^-сказав шофер, беручи чайові. Я увійшла до залу, супроводжувана його побажанням. Виявилося, що я приїхала на годину раніше. Була шоста.

У залі стояв гіркий, сирий і дивний запах осінніх квітів, вони були в руках і в домовинах — лег-копері хризантеми і крихітні айстри, схожі на судомно стиснені лілові кулачки. Я не купила квітів, не встигла. Я нічого не встцгла.

Я оглядалася навколо з якоюсь хворобливою загостреною спостережливістю, бачачи і фіксуючи все, що діялося, незважаючи на душевний біль, а можливо, саме через нього... Чекати ще було довго. За цей час встигло відбутися кілька похоронів, жахливо схожих між собою. Приносили, ставили на боковий постамент чергову домовину (у всіх домовинах чомусь лежали однакові жовті старики), люди плакали, тихенько перемовлялися. Потім адміністраторка, нестара жінка в яскраво-зеленій плетеній кофті, з молотком у руці і нафарбованими губами, казала: "Можете переносити". Засвічувалася центральна люстра над головним, обгородженим постаментом. Чоловіки несли домовину до центру, затискаючи під руками шапки або передаючи їх жінкам; товплячись і соромлячись, ставили домовину на підмостки, оббиті чорним оксамитом, причому помилялись, і адміністраторка покрикувала: "Головою, головою вперед!" До стіни притуляли віко (двічі воно падало), потім усі ставали біля балюстради, що оточувала домовину, і починалася музика. Вступав орган. Одинокий скрипаль з байдужим обличчям підігравав органу. Різноманітності не було: грали або "Похоронний марш" Шопена, або "Елегію" Массне. Жінки плакали, деякі пробували голосити, але якось тихо і на диво пристойно.