Вдовиний пароплав - Грекова І.

Каже: все життя мріяла дати синові вищу освіту.

— Мрія є мрія,— сказала Ада Юхимівна невідомо в якому розумінні.

Увечері прийшла Ольга Іванівна, принесла подарунок — готовальню. Вадим сухо подякував:

— Спасибі, але тепер не ті часи. Тушшю ніхто не працює, тільки олівцем.

На випускний вечір Вадим не пішов. Треба було внести гроші, а він у матері брати не хотів. Та й не треба йому ніяких вечорів. Пролежав, прокурив дома. Мати тепер проти куріння заперечувати не наважувалася, тільки кватирки відчиняла.

Потім почалися знову розмови про вуз, про освіту — суцільна нудота. Вадим здався, не витримав характеру. Він подав таки папери в один з інсти-

тутів, де конкурс якнайменший, і став готуватися до вступних іспитів.

Літо було жарке, тягуче, з грозами, які не приносили полегкості. Вадим готувався до екзаменів і злився. Хто це придумав таке хамство, щоб з одних екзаменів — у інші? Кінчав школу — екзаменувався, тепер треба поступати — знову екзаменуйся. І, головне, за тією ж програмою! Ніякого смислу, крім похмурого знущання, в цьому порядку не було. Щось одне: або вірити атестату, або не вірити. А так ні те й ні се, атестат давай, і все ж екзаменуйся...

А головне, нікуди йому не хотілося поступати. Хотілося жити як живеться, не надриватися, працювати потроху і щоб жили з тебе не тягли. Є ж щасливчики, яких ніхто нікуди не тягне: хочеш працювати — працюй, хочеш учитися — вчись. У Вадимових думках взагалі постійно були присутні якісь "щасливчики", якісь "інші", яким він похмуро заздрив. Не те щоб він вважав їх кращими за себе, скоріше навпаки, а ось їхній пристосованості, невигадливості заздрив. У питанні про навчання він поступився матері і за це злився і на неї, і на себе, і на "щасливчиків".

Анфіса Максимівна з боязкою вдячністю зустріла згоду сина вчитися далі, зі шкіри лізла, щоб створити для нього всі умови. Дитячий садок виїздив на дачу — вона не поїхала, поступила тимчасово прибиральницею на одну ставку, втратила на зарплаті, але хіба до того було, коли таке діло вирішується: все життя, доля сина? Вона упадала коло нього, як коло тяжкохворого, ходила навшпиньках: учись, синку, тільки вчись. Учитися він учився, проте не дуже завзято. Часто відходив від стола, лягав на спину і курив. Вона несміливо за ним стежила: знову ліг?

— Коли б не заболіла голівка в тебе від лежання! Відчинити вікно?

— Не треба.

— Чого ти все лежиш?

— Думаю.

— А... Думай, думай.

Екзаменів Анфіса чекала, ніби страшного суду. Коли вони настали, кожен день для неї був як рік. Вона тремтіла, надіялась, ледь не молилася. А тут ще Капа збоку крутиться:

— Одна ось така ж, як ти, стражденна мати три роки сина в інститут пхала. Пхає-пхає, і все без толку. І напоумив її батюшка піп: "Ти, каже, молебень справ святій Софії-премудрості". Вона й справила. Прийняли, ч А не справила б — нізащо б не прийняли...

Анфіса від Капи зовні відмахувалася, а в душі так і шептала: "Дай боже! Дай боже!" Молебень, однак, не справила.

Так чи інак, через те чи через інше, а з екзаменами сталася осічка: Вадим недобрав якихось там балів, чи двох чи трьох, і за конкурсом не пройшов. Ну, а це був крах.

Після екзаменів Вадим заліг. Цілими днями лежав, курив, з матір'ю не говорив, і тільки одне відповідав: "Залиш мене!" Не дай боже шизофренія!

Мордувалася Анфіса: як допомогти йому? Думала-думала і надумала. Була в їхньому садочку дівчинка середньої групи, Люся Наволочкіна, кучерявенька. Хтось сказав Анфісі, що в Люсі дід працює деканом у тому самому інституті, куди поступав Вадим. А декан — це ніби великий начальник. І вирішила Анфіса потай від Вадима до того декана з'їздити. Довідалася про адресу, поїхала. Страшно, але для сина чого не зробиш.

Будинок, де жив декан, був старовинний, поважний, із завитушками і колонами. У під'їзді чорні мармурові жінки тримали на головах пузаті вази. Анфіса Максимівна йшла і боялася: а що як декан прожене її просто вниз по сходах? На лихо, ліфт не працював. Вона ледве вибралася на п'ятий поверх. Повнота на неї напала в останні роки, зовсім важко стало долати сходи та й підлогу мити. Ледь зігнешся — в очах темно, в голові боляче.

Віддихавшись, подзвонила. Двері відчинив сам декан — старий височезний, ніс рулем, брови розкішні — і сказав:

— Ласкаво просимо.

— Ви мені пробачте, я до вас у справі, я вихователька в садочку, де Люся ваша.

Декан зблід:

— Щось трапилося? Кажіть зразу.

Він затяг її в передпокій, обережно причинивши двері у внутрішню кімнату.

— Кажіть, тільки тихо. Дружина, знаєте, серце...

— Ні-ні,— заспішила Анфіса Максимівна,— з Люсенькою нічого, на дачі вона, я в місті, а садочок на дачі. Але там все гаразд, якби що, то я перша б знала...

— Правду кажете?

—— Істинну правду. Провалитися мені, якщо брешу.

— Як же я злякався! Дурний дід. Тільки й життя, що в ній, у цій кучерявій гусочці. Ви мені пробачте.

— Та що ви! Це я винна. Треба було зателефонувати, а я таке нахабство собі дозволила...

Анфіса Максимівна заплакала. Дуже вона тепер стала слабка на сльози.

— Оце такі — сказав декан.— Плач на ріках вавілонських. Плачте, не соромтеся, вам легше буде. Ходімте, я вам валер'янки накапаю.

У кабінеті — важкі меблі, важкі занавіски, безліч книжок. Декан заклопотався біля шафочки, метушливо пританцьовуючи, бурмочучи собі щось на зразок віршів, де римувались "валер'яночка", "баночка", "бадьоряночка" і ще казна-що. Накапав собі і їй, цокнулися. Випили.

— За компанію як не випити? Ось так і спиваються... Я тут за компанію з вами ледь не заридав... Гарна була б картина! Га?

Він дивився на неї по-дружньому, ледве рухаючи збоку вбік рульовитим носом. Брови в нього такі розкішні й кучеряві, що просто лізуть в очі. Кучеряві донизу, а не догори.

— Ласкаво прошу,— сказав декан, жестом запрошуючи її сідати.

Вона сіла, і він сів.

— Я вас слухаю.

"Як на суді",— подумала Анфіса і захвилювалася.

— Не знаю, як і почати. Син у мене, Вадим, єдиний, з сорок четвертого року. Оце десятирічку закінчив, подав документи у ваш інститут...

— Ну і що?

— Недобрав на екзаменах. Декан спохмурнів:

— Що ж я тут можу зробити? У нас не лавочка і я не прикажчик...

— Не знаю... Я до вас за порадою.

— Ви розумієте, що від мене.нічого не залежить?! — закричав декан.— Я навіть не маю відношення до приймальної комісії! А якби й мав...

— Розумію,— сказала Анфіса Максимівна і встала.

— Ні, ви нічого не розумієте! Сядьте, балда ви така! — Він насильно її посадив, боляче смикнувши за руку.— Ви, певно, думаєте: безсердечний старий, може допомогти, а не хоче! Думаєте, га?

Анфіса Максимівна злякалася. Вона справді в цю хвилину якраз так і думала. Декан зареготав:

— Я, знаєте, вмію читати думки.

— Краще я піду,— сказала Анфіса.

Вона стала підводитися з крісла. Крісло було глибоке, вставати важко.

— Сидіти! — цитькнув декан.— Раз уже прийшли, так прийшли, доведеться сидіти. Розкажіть мені все по порядку. Що за син, чому недобрав, можливо, непорозуміння, з'ясуємо...

Прочинилися двері, і м'яка, повна, біла бабуся протиснулася і запитала:

— А, в тебе гості, Серьожо? Я не заважатиму?

— Заважатимеш,— люто сказав декан.

Бабуся засміялася і зникла. І так чогось заздрісно стало Анфісі... Ось і вона могла б, якби склалося все інакше, стукати до чоловіка і питати: "Не заважатиму?" Молодості вона ніколи не заздрила — тільки спокійній старості.

— Слухаю вас,— повторив декан, склав руки, непорушно поставив ніс і майже прикрив очі загнутими бровами.— І, будь ласка, якомога детальніше.

Години через дві заспокоєна, повеселіла Анфіса Максимівна, стоячи на зупинці, чекала на автобус, щоб їхати додому. Автобуса довго не було, і добре, що не було,— коли-то подихаєш свіжим повітрям. І небо рожеве було таке красиве, з кучерявими хмарками. Давно не бачила неба, все ніколи було глянути, от життя яке... А які хороші Сергій Петрович і Софія Володимирівна! Є ж люди — гарно живуть. Не в книжках щастя і не в меблях, а в любовному спокої. Чаєм її напоїли, до чаю кренделики, пухкі, ніжні, в роті тануть. Видно, сама пекла. Хотіла запитати рецепт — посоромилась. А в Софії Володимирівни ручки ж ті, ручки — маленькі, ніжні, як ті кренделики.

Сергій Петрович нічого певного не обіцяв, але вона їхала додому радісна, і навіть в автобусі якийсь дядько їй сказав:

— Щаслива у вас посмішка, дівчино!

Мабуть, п'яний. А все ж приємно...

Приїхала додому. У кімнаті темно: мабуть, Вадим кудись пішов. Вона увімкнула світло і побачила, що він не пішов, а лежить на ліжку, закинувши довгі ноги на бильце, а очі з ненавистю дивляться в стелю. У руці — погасла папіроса.

— Вадику, що з тобою? Хворий?

— Здоровий.

— А лежиш чого?

— Хочу й лежу. А що? Не можна полежати людині?

— Чому ж не можна? Стомився — роздягайся й спи.

— А я хочу так.

— Хто ж це лежить одягнутий? З ногами на покривалі, а матері прати. У мене руки також не казенні. Вранці з відром, увечері з ночвами...

— А хто тебе просить? Сам поперу.

— Знаю я, як ти переш. Папіроску в зуби, пих-пих — і пішов. А мати надривайся.

Вадим сів на ліжку й закричав:

— Не треба мені твого надривання! Зрозуміло? Припини своє надривання!

Він зіскочив і став на неї насуватися з таким безтямним лицем, що Анфіса Максимівна перелякалася. Вона вереснула й почала відступати, закриваючись руками, ніби від удару. Але Вадим не вдарив.

— Усе ти брешеш, ось і зараз брешеш, ніби я хотів бити! Дуже мені треба руки об тебе бруднити!

Він одягався судомно, не потрапляючи в рукави, нарешті потрапив, люто застебнувся і вискочив за двері.

— Вадиме, куди ти? Вадиме, вернись!

Але й слід його прохолов. Тільки хряпнули двері на сходи.

— Скандалісти,— голосно сказала Зикова в сусідній кімнаті.— Терпіти не буду, виселю через суд.

Анфіса Максимівна повалилася на ліжко. їй було однаково, що за стіною Панька Зикова. Хай собі пащекує. Анфіса Максимівна вдарила кулаком у стіну, закривавила кулак, подивилася на нього здивовано. Біль був приємним. Тоді вона з розмаху вдарила головою в ту саму стінку. У жменях у неї було власне волосся, вона з насолодою його рвала і вже не плакала, гарчала. Вона чула, як відривається кожне пасмо з головою разом, і думала, що це добре — без голови. У роті в неї опинилася ковдра — вона прикусила її зубами і рвала на шмаття, рвала.