Вдовиний пароплав - Грекова І.

Були здорові ноги, вічне безгрошів'я, надії на щось невизначене, яке ось-ось прийде. Були вечірки у якихось малознайомих компаніях, де Клавочка, майстерно граючи на зубах, легкий на слово, незмінно був душею товариства. Були, нарешті, швидкі доторки до чужих ніжних пліч, поцілунки в колінчастих провулках, потім нечасті, завжди приголомшуючі зустрічі — крадучись, десь у нетрях комунальних квартир, за чиїмись дверима, за чиєюсь спиною, можливо, чоловіка. Жодної із цих жінок Вадим не кохав, але часом ходив цілий тиждень як п'яний від пережитої близькості.

Інститут остаточно відійшов, виродився. Десь там текло веселе і спільне студентське життя. Готувалися до екзаменів, писали шпаргалки, зубрили опір матеріалів і теормех, складали і перескладали, робили доповіді, співали в самодіяльному хорі... Цікавилися спортивними, шахматними рекордами... Скільки галасу було, коли один із студентів досяг першості країни із стрибків у воду! Студенти пишалися і раділи, хоча прекрасно знали, що чемпіон вважався ось уже четвертий рік на першому курсі і лише "заробляв очки". Всі це знали, але нікого це не турбувало, не брало за душу так, як Вадима. Здатність страждати через брехню він собі ставив як заслугу, як доблесть: значить, він був у чомусь вищим за інших, чуйнішим, совісливішим. Тільки чомусь ніхто, крім нього самого, цього не помічав...

Прийшла весна — із запахом листя, що розпускається, з гарячими долонями в колінчастих провулках... Звісно, ні Вадим, ні Клавочка весняної сесії не склали. Надії на те, що хто-небудь здохне — чи шах, чи осел, чи сам Насреддін,— не виправдалися, ніхто не здох, і Вадима з Клавочкою подали на відрахування. Клавочка, вірний собі, не сумував:

— Хто знає, може, це й на краще... Усе життя займатися справою, яка тобі не до душі... Це однаково що жити із жінкою, у якої тхне з рота.

— А яка справа тобі до душі? — запитав Вадим. Клавочка-подумав і відповів:

— По суті, я б хотів експлуатувати чужу працю. Оскільки за наших умов це неможливо, доведеться їхати на цілину.

От базікало! Клавочці було добре базікати: у нього не було матері. Старенький батько, відставний учитель, жив десь у провінції пенсіонером, він навряд чи й знав, де вчиться його синок. Інша справа — у Вадима. Від однієї думки, що доведеться про все розповісти матері, у нього зводило щелепи. Якнайшвидше, якнайгрубіше, аби все було закінчено! Він прийшов додому і сказав:

— Досить з мене, натанцювався я під твою дудку. Іду з інституту, їду на цілину.

Анфіса Максимівна так і прикипіла на місці. Не вірячи, дивилася на нього сірими світлими очима.

— Жартуєш, синку?

— Які там жарти! Ось уже й путівка в кишені.

Анфіса Максимівна сповзла із стільця на підлогу і намагалася обняти Вадимові ноги. Вона була огрядна і сміховинна. Вадим здригнувся від гострого жалю, але зразу ж його притлумив.

— Не ламай комедії. Досить я їх надивився.

Анфіса Максимівна лежала як непритомна, бліднучи, майже зелена. Вадим вибіг, постукав у двері до Ольги Іванівни:

— Ідіть до неї, грайте з нею ваші комедії, а з мене досить, награвся.

Ольга Іванівна, стривожена, підвелася, закутуючи хусткою гострі плечі.

— У чому річ, Вадиме?

— Іду з інституту, їду на цілинуч Мати лежить непритомна. Це ви її, ви навчили...

Вираз ненависті на його лиці був жахливим.

29

Коли Вадим поїхав на цілину, Анфіса Максимівна зразу погасла, осіла, обм'якла. І що найгірше: робота її більше не захоплювала. Лепечуть діти, а їй однаково.

Потроху виникла і укріпилася в ній думка: на пенсію, Наостанку пожити на волі. Хочеш — спи, хочеш — гуляй, хочеш — книжки читай.

— Я ж для своєї радості й хвилинки не прожила,— казала вона, обтрушуючи на собі одяг і недобре блискаючи очима.— Ось на пенсії поживу на своє задоволення.

Я її відмовляла:

— Ох, не робіть цього, Анфісо Максимівно! Без роботи ви жити не зможете. Я ось старша від вас на рік, до того ж інвалід. Цілком могла б піти на пенсію, а працюю...

— Не порівнюйте мене з собою. У вас життя гарне було.

— Це в мене гарне життя? Ну вже... Ви ж моє життя знаєте. Мало в мене було горя?

— Є горе і горе. У вас горе було важке, а благородне, без сорому. А горе від сорому старить, пригнічує. Горя від сорому ви не знали.

— Не заздріть мені, Анфісо Максимівно.

— Ви освіту одержали. Ось піду на пенсію, час буде, я теж освіту одержу.

Ну що з нею поробиш? Нехай іде на пенсію, може, і справді їй краще буде.

ЗО

Пішла Анфіса Максимівна на пенсію. Провели її урочисто, завідуюча навіть промову виголосила про скромних героїв праці. Виділили цінний подарунок — наручний годинничок під золото. Анфіса Максимівна плакала: жаль було дітей, жаль товаришок, навіть завідуючої і тієї було жаль, хоча, коли правду мовити, чіплялася вона і була надто пунктуальною.

Перші дні минули швидко. Більш за все її вражало, що не треба рано вставати, спи собі хоч до полудня. Пізній сон завжди уявлявся їй якимсь безчинством, на зразок крадіжки. Ну що ж, умовляла вона себе, заслужений відпочинок. Відпочивай. Роби що хочеш. |

Потім виявилося, що робити нема чого. Маленьке господарство на одну себе багато часу не займало: чай, та каша, та щі на три дні. Чайник маленький, каструлька маленька, наче діти куховарять у садочку. А закінчиш — чашки помиєш,— і ніби нудьга бере. Візьмеш книжку — нудно, все не про те. їй би про життя, а там про змагання. Радіо ввімкнеш — знову нудно, частівки приїлися, серйозна музика втомлює. Кіт підійде, вигне спину, почешеться. Все-таки жива душа.

— Ну що, коте? Залишилися ми з тобою самі. Муркоче кіт. М'який, а теж нудний.

— Гуляти,— сказав лікар.— Якомога більше гуляти.

Вона й гуляла. Старалася, ніби її найняли. Ходила до свого колишнього садочка, дивилася через паркан, як діти граються, і так їй жаль їх, так жаль, ніби своїх. Вихователька нова, молода, книжки читає, на дітей і не дивиться, а Мишко Пантюхов весь у калюжі замурзався, та ще й воду звідти п'є. Куди ж вона дивиться? Анфіса Максимівна як закричить:

— Мишко, зараз же від води!

Мишко послухав, упізнав її, за ним і інші. Кричать: "Анфіса Максимівна!" — підбігли до паркану, тягнуться. Вихователька книжку кинула і теж до паркану:

— Громадянко, звертатися до дітей на території забороняється.

Громадянка! Дожила, що у своєму рідному садочку стала громадянкою...

Більше вона в садочок не ходила. Тільки себе розвереджувати.

Дуже тужила вона за Вадимом. Він писав рідко і сухо, неласкаво. Про себе повідомляв мало: здоровий, працює, одержує непогані гроші. До якогось свята прислав переказ, не дуже великий, але все ж. Переказ без слів, лише гроші. Наплакалася від радості та від жалю. Жаль сина. Живе, бідний, десь у бараку, а навкруги вітри свищуть. Вона раз бачила картину про цілину, там усе були вітри, вітри і бараки, бараки... Найбільше вона боялася, щоб він там, на цілині, не оженився. Хто зна, яка трапиться — лінива або шахрайка. Привезе її сюди: "Мамо, познайомся, це моя дружина". Дружина хихотить, палець відставляє, роботою гребує... Анфіса Максимівна цілі спектаклі розігрувала, як ображає її невістка, не годує: "Ви, мамо, старенька, вам їсти не треба".

Завжди щедра, Анфіса Максимівна стала тепер скупенька, все боялася, що не вистачить пенсії. Полюбила солодке, з'їдала потихеньку, у себе в кімнаті, щоб не пригощати. Побачать — їсть, роздзвонить Капа на весь дім: "Громова на пенсії, а їсть тістечка. Звідки в неї такі гроші?" Почнуть перевіряти і — чого не буває? — заберуть пенсію. З Капою тепер сварки були тяжкі, страшні, на відпочинку ж. Капа дорікала їй через Вадима: "З'їла ти долю людини, ненаситна твоя утроба. Одного згубила, мало тобі, за іншого взялася". А з Ольгою Іванівною колишньої дружби не було. Зайдеш до неї поділитись, а вона книжку тиче, ніби ліки які. У книзі, моя матінко, про інших написано, а ти мені таку дай, щоб про мене. Ні, правильно люди кажуть: замкнута вона, горда. А чим же гордитися? Що працює, не пішла на пенсію? Ні, голубко моя, старість — вона і є старість. Тримайся не тримайся — вона своє візьме. На рік раніше, на рік пізніше, а всім на пенсію.

Спала тепер Анфіса Максимівна погано, неміцно. Просинається серед ночі і все думає, думає. А у вухах у неї дзвенить, дзвенить.

Вадим жив на цілині уже другий рік, працював, і злився, і все ще хотів комусь щось довести, та не доводив, і виходило, що він найзвичайнісінь-кий хлопець, у чомусь навіть гірший за інших. Жили вони в бараку разом з Клавочкою Савельєвим. Клавочка на цілині швидко полиняв, заріс бородою, чуб у нього збився, жартики успіху не мали, і виходило, що він із усім своїм вільним розумом також найзвичайнісінький хлопець. Випинатися особливо не було й коли. Робота важка, зла. Вадим навчився водити грузовик, техніка була нікчемна, запчастин не вистачало. Гарячої пори спати не лягали — поїздка за поїздкою, день і ніч. Вітри дули в степу і сонце палило, а взимку бурани, сніг насувався суцільною бідою, нічого не було видно — ні житла, ні дороги.

Одного разу Вадим виїхав у буран, заблукав у степу, згубив напрямок, а тут і мотор затих і зупинилися вони з машиною намертво. Длубався-длубався — не виходить ніякого чорта. Вадим забився у куток кабіни, накутав на себе все ганчір'я, яке було в машині. Мороз наступав невмолимо, йому стало страшно. Згадалися розповіді про водіїв, які в степу замерзали. Один, кажуть, підліз під машину, підпер її домкратом, але невдало: машина рухнула, придавила йому руку. Бився-бився, кричав-кричав — так і замерз. Вранці знайшли його,— весь заледенілий, а рука до самої кістки обгризена,— намагався врятуватися, від'ївши собі руку, а кістки не здолав... Вадим завжди вихвалявся, що життя йому зовсім не дороге, а тут злякався, проклинав долю і плакав уголос.

Уранці його знайшли товариші, відвезли в лікарню. Виявилося, що відморожені пальці на ногах, та й усе. Однак довелося полежати. Лікар жалівся, що пацієнт лінивий, виздоровлювати не хоче.

Поки Вадим лежав у лікарні, закохалася в нього медсестра Женя — непоказна жіночка років тридцяти. Очі світло-сірі, волосся віночком, фігури ніякої. Догляд йому був від неї за першим класом точності: миття-гоління з одеколоном, шоколад, вітаміни. Вадим кохати себе і піклуватися про себе милостиво дозволяв, думав: багато їх таких ще буде.