Вдовиний пароплав - Грекова І.

Мені жаль її і жаль вас. У вае такий жах усередині.

— Все це неправда,— несамовито повторив Вадим.— Ось ви кажете: жалієте її. А погодитесь ви, як я, чергувати тут цілу добу? Все за нею прибирати, виносити, як я виношу? Якщо згодні — гаразд, я також згоден: залишайтеся тут замість мене.

Він зареготав, нянька, що витирала підлогу, подивилася на нього з жахом.

— Я цього не можу. У мене робота.

— Отож! Робота! Значить, усе брешете про любов і жалість. Коли людина любить, жаліє, їй на все наплювати: на роботу, на дім, на рідних, знайомих. Адже ви свою роботу для неї не кинете? Ні. Значить, і говорити немає про що.

Повернувся, пішов у палату.

35

Вночі він знову куняв на стільці біля ліжка Анфіси Максимівни. Мати лежала перед ним як гора. Ця гора важко дихала. З'явився батько, Федір, брав його на руки, пестив, підкидав. На руках у батька світилися руді волосинки. Вадим полум'яно любив ці волосинки, ці руки. Між матір'ю і батьком щось стояло, і він це щось розривав, руйнував. Чувся тріск, щось розпадалося, він майже падав із стільця, опам'ятовувався, знову наслухав дихання матері — хрипке, ламке на кожному подиху. І знову: руки батька, руки батька...

Місяців за два Анфісі Максимівні стало краще. Вона розплющила обоє очей, зникло іронічне при-мруження. Почала ковтати, їсти. Вадим був щасливий. Він піднімав її, саджав, обкладав подушками. Вона була бліда, худа, не схожа на себе з цією голеною головою, що заростала сивою короткою щетинкою, але очі були вже осмислені, змочені розумною сльозою. Одна рука все ще була нерухома, але друга — худа, поколена — піднімалася до голови, хотіла поправити волосся, але його не було, і очі дивувалися. Вона намагалася навіть говорити, але мовлення не виходило. На губах лопалися якісь звуки, що затиналися, розмивалися: ті-ті-ті або кара-кара-кара... Вона напевно хотіла йому щось сказати, Вадим майже втрачав витримку, бажаючи зрозуміти, наближав вухо до її губів, благав: "Мамо, говори, говори",— але виходило те ж саме: кара-ті-ті-кара чи, навпаки: ті-ті-кара-кара-кара, і так без кінця...

Коли лікарі зрозуміли, що стан хворої стабілізувався і чекати більше нічого, її вирішили ви-писати. Головлікар сам розмовляв з Вадим ом:

— Звичайно, ви людина молода, ми розуміємо, що вам важко взяти на себе такий клопіт. Але зрозумійте і нас, ми не можемо тримати у себе хроніків. У нас кожне ліжко на обліку, самі бачите — лежать у коридорах. Ви де працюєте?

— Зараз ніде. Працював на цілині.

— Ви можете клопотатися, щоб її взяли в будинок хроніків. Вам як цілиннику підуть назустріч. Візьміть необхідні довідки...

— Ні вже, спасибі. Милості мені не треба. Я свою матір якось сам прохарчую.

— Як знаєте,— сказав головний лікар. Ця молода людина викликала в ньому якусь ворожу повагу.— У вівторок ми її виписуємо.

У вівторок Вадим привіз Анфісу Максимівну додому. Вона раділа, як дитя, лопотіла своє "кара-ті-ті-кара", а Вадим дивився на неї похмуро і ласкаво, підтикував ковдру, підносив їй до вуха будильник, говорив "тік-так".

Повернення Анфіси Максимівни обговорювали квартирою і так і сяк. Знову на кухні кипіли гарячі пересуди.

— Він людина молода,— сказала Капа,— оженитися захоче, а куди жінку привести? У кімнаті тіло лежаче.

— Як можна так міркувати? — цвірінькала Ада Юхимівна.— А коли б таке з вами сталося, що б ви сказали?

— Я те б і сказала: бог прибив — і лежи. Як чужий вік заїдати, то краще помру по-хорошому. Смерть одна — що в лікарні, що вдома.

Панька, яка звичайно в таких випадках мовчала, несподівано висловила свою думку:

— Усім помирати. Мені помирати. Тобі помирати.

Незрозуміло, що б це означало, але здається, вона була згодна з Капою.

— Навіщо ви її звинувачуєте? — сказала Ольга Іванівна.— Вона хвора людина, її привезли, і все.

— Хвора-то хвора, а все ж розуміти треба,— сказала Панька.

36

Я накупила сяких-таких гостинців — яблука, шоколад, печиво — і постукала до Громових.

— Увійдіть,— сказав Вадим.

Анфіса Максимівна лежала на широкій, святково прибраній постелі. Здавалося, що жіночі руки готували цю постіль. Вистрочений підодіяльник, пишні, високо підбиті подушки, гарна атласна ковдра. На подушках — бліде, худе обличчя, дивно змінене їжаком сивого волосся. Анфіса, завжди така жіночна, у цьому вигляді була схожа на старого діда. У глибині обличчя ніби плавали сірі очі, які стали величезними. Вона мене впізнала, пожвавилась, заговорила гаряче і швидко:

— Кара-ті-ті-кара! Ті-ті-кара-кара-кара. Кара-ті-ті-кара!

У цьому потоці звуків була якась безумна виразність, швидкість, ритм.

— Змістовна промова,— сказав Вадим. Він сидів біля столу, повернувшись до нас половиною спини.

Анфіса Максимівна глянула на нього з обуренням ("Боже мій, вона ж усе розуміє!" — подумала я) і знову заговорила тими ж звуками, але в іншому порядку, іншим тоном:

— Кара-кара-ті-ті-кара! Ті-ті-кара-кара-кара-кара!

Здавалось, вона говорить цілком осмислено, але чужою мовою... Я поклала гостинці на стілець біля ліжка (він був вишукано засланий білою серветкою). Вона закивала мені і знову заговорила по-своєму. Цього разу все було зрозуміло: вона дякувала мені...

— Ну, досить,— сказав Вадим і підійшов до постелі.— Подивилися, і досить. Нам пора спати. Правда, мамо?

Він погладив її по сивій щетинистій голові. Вона благально, ніжно і косо глянула на нього знизу вгору. Я пішла.

37

Минали дні, тижні, місяці. Стан Анфіси Максимівни був той же. Вадим, як і раніше, за нею доглядав. Його дратувала, вибивала з колії велика кількість прання. Тільки він усе перемінить, вимиє, покладе чисте — знову те ж саме.

Цілими днями він прав і кип'ятив простирадла.

На кухні постійно можна було бачити його похмуру постать, зігнуту над ночвами. Будь-яку допомогу він не приймав.

— Дай виперу, для мене справа звична,— пропонувала Капа.

— Не треба,— відповідав Вадим.

Білизну він розвішував тут же на кухні, для чого протягнув над плитою ряди рибальської волосіні, і навіть грізна Панька не сміла йому нічого сказати. Готував він теж сам, невміло і гордо, не терпів, щоб йому давали поради. Зваривши обід, ішов годувати з ложечки Анфісу Максимівну. Він годував її, як сердита нянька набридлу їй дитину:

— Гам-гам, відкрий рота. Відкрий, тобі кажуть. Гам-гам, не лінуйся.

Потім" абияк обідав сам, їв захололе, несмачне, без інтересу. Мив посуд і знову прав.

Він втягся в таке життя, він уже забув, що буває й інше. Гроші в нього поки що були, ті, що заробив на цілині, а в майбутнє він не заглядав. Як казав Клавочка: або шах...

Інколи він сердився на матір, сварився з нею — це коли йому здавалося, що вона так говорить навмисне. Учив її розмовляти.

— Ну, мати, досить байдикувати, давай повчимося. Відкрий рота, кажи ."а". Розумієш? "А-а".

— Кара-ті-ті-кара,— відповідала Анфіса Максимівна.

— Покинь ти свою тітікару,— сердився Вадим.— Кажи "а".

Вона дуже старалася, трясла головою, але нічого не виходило.

— Нерозумна! Я ж для тебе стараюся. Ось навчишся говорити — все зможеш сказати, все попросити. Захочеш чаю — попросиш чаю. Іншого захочеш — також. А зараз ти як тварина безсловесна. Будеш учитися, га?

Ні, нічого не виходило. Вадим ходив навіть на консультацію до логопеда, але той нічого путнього не порадив, говорив про загальмованість, про нервові центри, про лікування тих, хто заїкається, гіпнозом, запитав, скільки пацієнтці років, а коли дізнався — замовк і припинив поради.

Вадим вирішив навчати матір уже не мовленню, а грамоті. Купив розрізну азбуку.

— Дивись, це буква "а". А ось "м". Ось я склав "мама". Розумієш? "Мама" — це ти.

Він тицяв їй у груди пальцем. Вона белькотала, кивала і також тицяла в груди пальцем здорової руки.

— Молодець! Усе зрозуміла. Тепер сама склади — "мама".

Він брав її руку в свою, спрямовував холодні, в'ялі пальці, складав їх докупи...

— Ну, ну!

Нічого не виходило. І чим більше старався Вадим, тим гірше. Анфіса Максимівна кивала, погоджувалася, все розуміла, але слова з літер у неї не складалися. Він сердився, а вона плакала. Обличчя у неї при цьому не зморщувалося, не змінювалось, лише очі ставали страдницькими і з них текли великі прозорі сльози. Цей беззвучний плач завжди потрясав Вадима.

— Ну ось, ти знову береш мене за горло! Ну навіщо ти мене мучиш? Я ж для тебе стараюся, пеньок ти нещасний! Ну хочеш, я й сам з тобою заплачу? Дивись, до чого ти мене доводиш!

І він плакав сам гавкаючим плачем, давлячись і захлинаючись.

Коли стало зрозуміло, що з читанням не виходить нічого, Вадим закинув літери, але не відступив. Йому треба було, необхідно пробити стіну, що відділяла його від матері, увійти з нею в спілкування. Навіщо йому це потрібно було, він сам не знав, але дуже, смертельно потрібно. Він взявся за кольорові олівці. Малював їй, як дитині.

— Оце сонце. Воно червоне. А це листок. Він зелений. Зрозуміла? Тепер візьми червоний олівець. Не зелений, а червоний. Червоного кольору не знаєш! Говорять же тобі рідною мовою: червоний! Ось і добре. Молодець.

Похвала Вадимова була для матері щастям. Вона розквітала.

Він возився з нею терпляче, як дресирувальник, і за три місяці навчив її розрізняти і брати в руку червоний олівець, зелений, синій...

А потім у Вадима закінчилися гроші. Треба було влаштовуватись на роботу. Шофером він бути не захотів, хоча й гарно платять. Життя шофера — в роз'їздах, а йому треба було бути ближче до дому. За протекцією двірника він влаштувався в будці на найближчому розі чистити черевики і продавати шнурки.

Будка була скляна, Вадим сидів у ній як експонат. Через кожні дві-три години він зачиняв її і йшов додому; там він годував матір, змінював Тій простирадла і знову йшов на ріг. Робота була йому ненависна. Продаючи покупцям шнурки, він мружився, кривлявся, навмисне старався вибрати пару найгіршу, потерту; просили в нього чорні — давав коричневі, ніби помиляючись. Черевики, втім, чистив на совість, хизуючись ковзкими рухами потертої бархатки. Від чайових відмовлявся з обуренням, одного разу кинув гривеника на клієнта, той образився, привів міліціонера. Міліціонер вислухав обидві сторони і вирішив на користь Вадима:

— Це не він, а це ви, громадянине, радянську людину гривеником образили. Дали б у крайньому випадку п'ятдесят копійок...

А потім на Вадима подали заяву.