Лілея долини - Бальзак Оноре де
Мені так хочеться бачити вас щасливим, могутнім, шанованим, адже ви будете для мене ніби втіленою мрією!
Я не міг стримати сліз. Анрієтта була і ніжна, і невблаганна; її почуття сміливо показувало себе, але воно було надто чисте, щоб дати бодай маленьку надію молодикові, котрий прагнув насолоди. У відповідь на мою жагу вона вщедряла мене своєю непорочною святою любов'ю, яка могла заспокоїти лише душу. Вона поривалася в такі висі, куди я не міг злетіти на вогненних крилах бажання, яке на тому пам'ятному балу помутило мій розум; щоб наблизитися до неї, чоловік мав би здобути білі крила серафима.
— Я при кожній нагоді,— озвався я,— думатиму: що сказала б на це моя Анрієтта?
— Гаразд, я буду для вас зіркою та олтарем,— промовила вона, натякаючи на дитячі марення і намагаючись здійснити їх, аби ошукати мій любовний пал.
— Ви будете моєю вірою і моїм світочем, ви будете для мене всім! — вигукнув я.
— Ні, я не можу бути для вас джерелом розкошів.
Вона зітхнула, і на її устах майнула усмішка, слід прихованого болю: так усміхається рабиня-бунтівниця.
Відтоді вона зробилася для мене не лише коханою, а й великою любов'ю; вона не лише полонила мене як жінка, яка скоряє нас своєю відданістю або жагою, ні, вона захопила моє серце цілком, і віднині кожне його биття неподільно належало їй; вона стала для мене тим, чим була Беатріче для поета-флорентинця і бездоганна Лаура для поета-венеційця43 — матір'ю високих дум, потаємним мотивом спасенних учинків; життєвою підпорою, світлом, що сяє в пітьмі, як біла лілея серед темного листя. Вона диктувала мені ті благородні рішення, які допомагають запобігти пожежі і врятувати від загину справу; вона передала мені завзяття Коліньї44, навчивши перемагати переможців, підніматися після поразки і долати найвитриваліших суперників.
Назавтра я поснідав у Фрапелі, попрощався з своїми господарями, такими поблажливими до егоїзму мого кохання, і подався до Клошгурда. Подружжя де Морсофів збиралося провести мене до Тура, звідки я вночі мав вирушити до Парижа. Дорогою графиня була лагідна й мовчазна; спершу вона поскаржилася на мігрень, потім, зашарівшись від цієї брехні, раптово спростувала свою скаргу, признавшись, що їй жаль зі мною розлучатися. Граф запросив мене приїздити до Клошгурда щоразу, як мене, за відсутності Шесселів, потягне до гожої долини Ендру. Розлучилися ми мужньо, без сліз. Але Жак раптом затремтів, як це трапляється іноді з хворобливими дітьми, і заплакав. Мадлена трималася твердо, як маленька жінка, і тільки стискала матерню руку.
— Горопашний хлопчик! — гукнула графиня, палко цілуючи сина.
Коли я опинився в Турі і пообідав самотою, на мене найшла якась чудна нестяма, притаманна лише молодості. Я найняв коня і за неповну годину прискакав з Тура до Пон-де-Рюана. Потім, соромлячись свого навіженства, я побіг пішки знайомим шляхом і, скрадаючись, мов злодій, підібрався до клошгурдської тераси. Графині там не було, я уявив, що вона занедужала; я мав з собою ключа від хвіртки, і я ввійшов до саду. Графиня саме вийшла надвір з дітьми, щоб натішитися тією тихою зажурою, якою дихає природа на заході сонця. Вона ступала повільно, вигляд у неї був скорботний.
— Мамо, Фелікс вернувся! — закричала Мадлена.
— Так, вернувся,— шепнув я на вухо графині.— Я подумав, навіщо мені сидіти в Турі, коли так легко можна ще раз побачити вас! І чому не сповнити цього бажання, адже через тиждень воно стане нездійсненне.
— Він не поїхав, матусю! — гукнув Жак, стрибаючи на радощах.
— Та цить же ти! — кинула Мадлена.— Ще генерала накликаєш!
— Ви нерозважливі,— тихо сказала графиня.— Ви збожеволіли!
О, цей мелодійний голос, і сльози в ньому! Яка віддяка за вчинок, що його слід би назвати розрахунком у коханні.
— Я забув оддати ключа,— промовив я з усмішкою.
— То ви більше сюди не приїдете?
— А хіба ми розлучаємося? — спитав я, дивлячись на неї, і під моїм поглядом вона потупила очі, аби утаїти німу свою відповідь.
Я пішов через кілька хвилин, проведених у щасливому сні, до якого поринає душа на межі між захопленою радістю і любовним надпориванням. Я пішов тихою ходою, раз у раз озираючись. Коли я видерся на згір'я і востаннє глянув на долину, то спинився вражено: як усе змінилося відтоді, як я з'явився тут три місяці тому. Тоді долина цвіла й зеленіла, воскрешена весною, як мої воскрешені надії та бажання. Нині я знав зловісну сімейну таємницю, я поділяв смуток цієї Ніобеї45 християнської, і зажурений, як вона, прибитий важкими думами, бачив, як уся природа журиться разом зі мною. Ниви лежали голі, тополі осипалися, листя, тріпотливе на гіллі, взялося ніби іржею; виноградні лози, спалені сонцем, стриміли, мов ті корчі; шати лісів скидалися своїм кольором на мантії колишніх королів: пурпур влади ховався під темною підкладкою, символом скорботи. І знов у згоді з моїм настроєм долина, де вигасало жовтувате проміння осіннього сонця, здалася мені живим образом моєї душі. Розлука з коханою для одних болісна, для інших легка — це вже як до вдачі; я ж опинився ніби на чужині, і мови цього краю не знав; нічого більше не вабило мене, довкола було чуже геть усе. Тут я осягнув усю глибину кохання, і постать ненаглядної Анрієтти стала переді мною у всій своїй величі серед пустки, де я жив лише спогадом про неї. Я так святобливо шанував її, що поклав собі лишатися непорочним перед ликом свого таємного божества і вбрався подумки в білі шати левітів46,— так Петрарка являвся перед Лаурою не інакше, як сповитий від голови до п'ят у біле. Як нетерпляче ждав я тієї хвилини, коли, вернувшись до отчого дому, прочитаю нарешті листа — я пригортав його до грудей з хтивістю жмикрута, який хрустить у кишені папушею асигнацій. Уночі я цілував конверт, що містив Анрієттині настанови, цей таємний її волевияв, цілував незримі слова, виведені її рукою: адже, прочитавши їх, я подумки почую рідний голос, і він озветься в зосередженій мовчанці моєї душі. Так, я завше читав її листи так само, як прочитав цього першого листа,— лежачи в постелі серед тиші нічної; не розумію, як можна інакше читати листи від коханої; одначе трапляються негідні кохання чоловіки, які мішають до таких листів буденні клопоти і то відкладають листи, то знов беруться читати з огидною байдужістю. І ось, Наталі, в нічному безгомінні пролунав чарівний голос, і переді мною постав шляхетний образ моєї Анрієтти, щоб показати мені шлях на тому роздоріжжі, де я опинився.
"Яке щастя, друже мій,— писала вона,— збирати крихту по крихті мого досвіду, щоб озброїти вас проти небезпек світського життя, серед яких вам доведеться лавірувати своїм човном! Присвятивши кілька білих ночей турботам про вашу долю, я спізнала дозволенної втіхи материнської любові. Я мережила, фраза по фразі, цього листа, подумки переносячись у те життя, яке вас очікує, а іноді підступала до вікна своєї спальні. Побачивши вежки Фрапеля, осяяні місяцем, я казала собі: "Він спить, а я не сплю для його добра!" Це було чарівне враження, схоже на мої перші щасливі хвилини в житті, коли я милувалася на Жака, приспаного в колисці, і чекала його пробудження, щоб нагодувати груддю. Хіба ви не дитина, яку треба підтримати, прищепивши їй деякі засади, адже ви були позбавлені духовної поживи в гидомирних пансіонах, де вас стільки мучили! Кому ж, як не жінці, треба подати вам руку допомоги? Повірте, багато дрібничок впливає на успіх у світі, вони готують і забезпечують його. Якщо я передам свій життєвий досвід чоловікові, який стане керуватися ним у своїх вчинках, то це й буде духовним материнством. Навіть якщо я в чомусь помиляюся, дозвольте мені, любий Феліксе, надати нашій дружбі тієї безкорисливості, яка й освятить її: хіба, відпускаючи вас до Парижа, я не зрікаюся вас? Та я так кохаю вас, що ладна пожертвувати своїми втіхами задля вашого чудового майбуття. Ось уже чотири місяці, як я, завдяки вам, повсякчас обмірковую закони і звичаї нашої доби. Розмови з моєю тіткою, її думки, якими я ділюся з вами по праву, бо ви заступаєте її біля мене, випадки з життя пана де Морсофа, слова мого батька, добре обізнаного з двором, найважливіші й надрібніші обставини — все це одразу спливло в моїй пам'яті, щоб стати в пригоді моєму синові приймакові, який вступає в світ майже самотньо і пустився мандрувати без поводиря в краї, де дехто гине, нерозважливо розкривши свої чесноти, а інші досягають успіху, вміло користуючись своїми вадами.
Насамперед вислухайте мою думку про суспільство загалом, я викладаю її коротко, бо розумному натяку досить. Мені невідомо, чи наше суспільство походження Божественного, чи створене воно людиною, мені недовідомі також шляхи його розвитку. Досить вам прилучитися до життя суспільства замість жити самотником, і вам доведеться прийняти умови, в які воно вас поставить: між суспільством і вами буде вкладено угоду. Чи дістає новочасне суспільство від людини більше, ніж дає їй? Мабуть, більше дістає. Але чи жде людину в суспільстві більше обов'язків, ніж привілеїв, чи не купує вона надто дорогим коштом отримувані переваги? Ці питання стосуються законодавця, а не окремої особистості. По-моєму, ви мусите без ремства скоритися загальному для всіх законові, навіть якщо він шкодить вашим інтересам. Хоч би якою простою здавалася ця засада, застосувати її не так легко: вона схожа на живлючий сік, який повинен проникнути в найдрібніші капіляри фруктового дерева, і тоді крона забуяє, квіти розів'ються і з'являться чудові плоди — на подив усім. Не всі закони, серце, записані до книги, і найважливіші з них відомі найменше. Для цього кодексу не існує ні законознавців, ні трактатів, ні шкіл, хоча ви підкоряєтеся йому в усьому: у вчинках, словах, житті, в тому, як ви поводитеся в світі а чи добиваєтеся успіху. Досить порушити ці неписані закони, щоб зостатися внизу соціальної драбини замість піднятися на її верхній щабель. Хай навіть ви зустрінете в цьому листі багато загальників, дозвольте мені все ж таки викласти вам мою жіночу політику.
Той, хто керується теорією щастя особистого, здобутого чужим коштом, допускається фатальної помилки й неминуче доходить ось якого висновку: все нажите ним таємно, без додержання закону добро по праву належить йому, хоча він і шкодить суспільству і окремій особі.
