Місячна долина - Лондон Джек

її зачарувала й схвилювала дивна, така нова для неї, постать цієї зів'ялої жінки, від розповідей якої дихало широкими далекими світами й безмежними морями.

— Ви іспанка? — насмілилася запитати Сексон,

— І так, і ні,— мій батько був ірландець, а мати іспанка, родом з Перу. Вродою я пішла в неї, а вдачею в батька, синьоокого кельта з піснею на вустах і жвавими ногами, що носили його по всьому світі. Він дав мені у спадщину свої неспокійні ноги і свою пристрасть до мандрів, що водили й мене несходимими шляхами.

Сексон згадала шкільну географію і уявила собі карту континенту, облямованого крученою лінією берегів.

— О! — скрикнула вона. — То ви родом з Південної Америки!

Мерсідіз знизала плечима.

— Мусила ж я десь народитися. Те сталося у великому ранчо моєї матері. Весь Окленд був би вмістився на найменшому з його пасовиськ.

Вона зітхнула, всміхаючись своїм радісним спогадам. Сексон кортіло почути більше про життя цієї жінки, що, мабуть, прожила свої молоді роки так, як жили каліфорнійські іспанці за давніх часів.

— Ви, певне, здобули добру освіту, — спробувала Сексон. — По англійському ви розмовляєте бездоганно.

— О, англійської мови я навчилася пізніше, і не в школі. Так-так, я здобула добру освіту, розумілася на всьому, тільки не на чоловіках. Це знання також прийшло вже згодом. Моя мати й не гадала — а вона була статечна дані, те, що ви звете "Королева пасовиськ", — вона й не гадала, що її дочка, здобувши добру освіту, стане врешті жінкою нічному сторожеві.— Мерсідіз засміялася з безглуздя самої цієї думки. — Нічний сторож! Та ми мали сотні, тисячі нічних сторожів та робітників, що працювали на нас! Більшість із них були пеони{22}, щось на зразок рабів, були ще й пастухи, що об'їжджали верхи наші маєтки, а ті простягалися на дві сотні миль. У просторому будинкові челяді було в нас без ліку. Га, га, багато слуг мала під своєю рукою моя мати!

Мерсідіз Гігінс була балакуча, як грекиня, і, розбалакавшись, вона поринула у спомини.

— Тільки ті слуги були ледачі й неохайні. Найкращі слуги — китайці. Японці теж непогані, але китайці кращі. Японські покоївки гарненькі й веселі, але невірні: щохвилі можуть покинути все й піти від вас. Індуси кволі, але дуже слухняні. Вони шанують сагібів та мемсагібів, як богів! Я була для них мемсагіб — я ж бо жінка. А якось я мала кухаря-росіянина, то він завжди нишком плював у піч — на щастя. Це було дуже кумедно. Але доводилося мовчати. Такий-бо звичай.

— Ви, мабуть, багато подорожували, якщо мали таких чудних служників? — підохочувала Сексон.

Стара жінка засміялася ствердно.

— А найчудніші з усіх служників були тубільні раби із південних морів, — маленькі кучеряві людожери з кістяними окрасами в ніздрях. За свавілля й за крадіжку їх прив'язували до стовбура кокосової пальми поза огорожею й лупили батогами з носорогової шкури. Вони були з острова людожерів і тих дикунів, що полюють на людські голови, і ніколи не кричали. Того вимагало їхнє завзяття. Був у нас маленький Вібі, він мав тільки дванадцять років і прислуговував мені; одного разу його побили так, що всю спину посмугували; і я плакала над ним, а він тільки сміявся і сказав: "Стривай, стривай, незабаром я відбатуй голова великий білий хазяїн". Його відшмагав англієць, Брюс Енсті. Але маленький Вібі так і не здобув його голови. Він утік від нас, його перехопили лісовики, відрізали йому голову, а тіло з'їли геть дощенту.

Сексон здригнулася й пополотніла, але Мерсідіз Гігінс оповідала далі:

— О, то були дикі, веселі, шалені часи! Повірите, любонько, за три роки ті англійці-плантатори випили ціле море шампанського й віскі та прогайнували тридцять тисяч фунтів. Чуєте, не доларів, а справжніх фунтів, тобто сто п'ятдесят тисяч доларів. Вони були немов справжні королі, доки мали що витрачати! То було велично, чудово! Безумне, безумне життя! Щоб виїхати звідти, мені довелося продати в Новій Зеландії половину своїх прекрасних діамантів. Кінець кінцем Брюс Енсті пустив собі кулю в лоба, а Роджер найнявся штурманом на торговельний корабель з тубільною командою за вісім фунтів на місяць. Але найкращу штуку встругнув Джек Гілбрейс. Його родичі були багаті й вельможні; тож він повернувся до Англії і почав торгувати м'ясом для котів у них під вікнами, поки розлючені родичі не відкупилися від нього, і він придбав собі каучукову плантацію десь в Індії чи на Суматрі… чи то пак на Новій Гвінеї.

Пораючись у себе на кухні й готуючи для Біллі вечерю, Сексон дивувалася, які ж то непогамовні бажання та пристрасті цю стару жінку із обпаленим сонцем обличчям занесли з розкішного перуанського ранчо через усі світи до Західного Окленду й до Баррі Гігінса. Старий Баррі був не з тих, що кидають на вітер тисячі доларів. До того ж Мерсідіз згадувала ймення інших чоловіків, а не його.

Ще багато розповіла їй Мерсідіз уривками. Здавалося, не було в Новому й Старому Світі країни чи міста, де б вона не побувала. Її занесло навіть на Клондайк десять років тому; кількома яскравими фразами вона змалювала Сексон життя шукачів золота, що, закутані в хутра, взуті у мокасини, розкидаються по шинках золотим піском на тисячі доларів. Вона, Гігінс, завжди зналася тільки з такими чоловіками, що сипали грішми, як половою, — так принаймні здавалося Сексон.

РОЗДІЛ III

Сексон безнастанно думала над тим, як зробити Біллине кохання невмирущим, як назавжди зберегти свіжість їхнього почуття, щоб ніколи не покидати тих чарівних вершин, де вони перебували тепер. Тож вона радо зустрічалася з місіс Гігінс і слухала її розповідей. Адже Мерсідіз знала, доконче мала знати всі таємниці кохання. Чи ж не натякала вона, що знає багато більше від пересічних жінок?

Минуло кілька тижнів. Сексон часто навідувалася до місіс Гігінс, але та не заводила цікавої для Сексон розмови; вона тільки вчила її плести мереживо, прати тонку білизну та скуповуватися на ринку. Але одного разу Сексон пощастило: вона забігла до старої пополудні, і та була балакучіша, ніж звичайно, — гострі, яскраві слова так і злітали їй з уст. Очі її блищали, щоки пашніли, мова пекла, як вогонь. У кімнаті пахло спиртним, і Сексон зрозуміла, що стара випила. Знервована й перелякана, хоч водночас і зачарована, слухала Сексон дикі каскади розповіді Мерсідіз, підрублюючи полотняну хусточку для Біллі.

— Слухайте, любонько. Я розкажу вам про чоловіків! Не будьте така безглузда, як решта жінок, що мають мене за божевільну, чи то за відьму з лихим оком. Га-га! Сміх, та й годі! Ця навіжена Мегі Донегю щоразу накриває хусткою лице свого немовлятка, коли ми зустрічаємося на вулиці. Так, я була чарівниця. Тільки я зачаровувала чоловіків! О, я мудра, я дуже мудра, моя любонько! Я розкажу вам, як жінки причаровують чоловіків і як чоловіки причаровують жінок, — і найкращі з них, і найгірші. Розкажу вам про звіра, що сидить у кожному чоловікові, про їхні дивацтва, що розбивають серця дурним нетямущим жінкам. Усі жінки дурні! Але я не дурна. Га-га, — слухайте-но!

Я стара жінка. І, як і кожна жінка, не признаюся вам, скільки маю літ. А все ж я ще здатна брати гору над чоловіками. І я могла б зберегти цю владу, якби була навіть столітня й беззуба. Не над молодими, — ні! Ті були коло моїх ніг за молодого мого віку. Але над старшими чоловіками, як то годиться в моєму віці. Щастя моє, що не втратила я тої сили. На цілому білому світі немає в мене ні кревних, ані маєтків. Мені полишилася тільки моя мудрість та мої спогади; ті спогади — попіл, але попіл королівський, коштовний. Такі старі жінки, як я, звичайно пухнуть з голоду й дубіють з холоду, або здихають попідтинню. Але не я. Я здобула собі чоловіка. Щоправда, це тільки Баррі Гігінс, — старих! Баррі, важкий, мов бик, а проте — він справжнії! мужчина, моя любенька. І так само чудний, як і всі чоловіки. Та він же однорукий! — скажуть мені…— Вона знизала плечима. — Зате він не може мене бити, а старі кісточки робляться дуже чутливими, коли м'ясо на них втрачає пружність!

Ах, я згадую вас, мої молоді коханці, лицарі, безумці, одержимі безумством молодості! Я нажилася. Досить! Я ні про що не жалкую. А за моїм старим Баррі я певна свого шматка хліба й теплого місця при вогнищі. А чому я втримала його? Бо знаю чоловіків і знаю, як їх втримати. Знання це гірко-солодке, але більш солодке, ніж гірке. О чоловіки, чоловіки, чоловіки!.. Не дурні тюхтії, не гладкі буржуазні кабани-бізнесмени, але чоловіки з темпераментом, з вогнем і полум'ям! Божевільці? Що ж, може й так, але шляхетні божевільці, що не знають упину!

Маленька моя молодичко, ви мусите навчитися мудрості… Різноманітність! Ось у чому таїна цієї магії, її чарівна сила. Ось та забавка, що потішає чоловіків. Коли чоловік не знайде її в своїй жінці, він обертається в турка; а коли знайде — то він їй вірний раб. Жінка мусить втілювати в собі тисячі жінок. Якщо хочете, щоб чоловік вас кохав, ви мусите втілити в собі всіх жінок на світі. Ви повинні бути завжди нова, повинні блищати для нього свіжістю ранньої роси, повинні бути квіткою, що ніколи не розцвітає цілком і тому ніколи не в'яне. Ви повинні бути для нього барвистим садком, повним завжди нових, свіжих і розмаїтих квітів… І хай чоловік ваш ніколи не подумає, що зірвав останню квітку у вашому садку.

Слухайте ви, маленька молодичко! У квітнику кохання чатує гадюка. Це — буденщина. Придушіть їй голову закаблуком, інакше вона занапастить ваш квітник. Запам'ятайте це слово: буденщина. Не будьте ніколи цілком одверте в інтимному житті. Чоловіки тільки здаються брутальними. Жінки багато брутальніші за них… Не заперечуйте, маленька жіночко. Ви ще дівчинка. Жінки менш делікатні, ніж чоловіки. Чи ж я того не знаю? Про найінтимніші взаємини із своїми чоловіками вони розповідають одна одній, забуваючи про сором. А чоловіки ніколи не розповідають про своїх жінок. Через віщо? Я гадаю, пояснення тут лише одне. В усьому, що стосується кохання, жінки менш делікатні, ніж чоловіки. Оце ж їхня помилка. І в цьому джерело буденщини, а буденщина — то бридкий слизняк, що загиджує й руйнує кохання.

Будьте делікатні, маленька молодичко. Не показуйтеся своєму чоловікові без серпанка, без багатьох серпанків. Завивайтеся в тисячу серпанків, у блискучу, променисту млу, що грає самоцвітами.