Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар

Замазавши отвір глиною, ми знову клали поліно у стіс.

Іліко був у доброму гуморі, щось тихо наспівував і, свердлячи, здавалося, заклинав:

— Хе-хе-хе! Де йому тепер дітися? Не в Стамбул же носять мої дрова. Злодій десь тут, близенько! Я-то знаю, хто їх краде, та, поки не спіймаю на гарячому, він не признається. Хе-хе-хе! Та я ж геній, Зурікело! Правда ж?

— Гляди, Іліко, щоб не вбило кого!

— Не бійся, вбити не вб'є, а вжарить — будь здоров! Ну, скажи, Зурікело, геній я чи ні?

— Геній, Іліко, ти справжній геній!

— Зурікело Вашаломідзе! Якби цієї ночі перед тобою сам бог з'явився і спитав, що ти тут робив з Іліко Чигогідзе, нізащо не признавайся, а то я сам собі смерть заподію! Гляди ж, не зажени мене в могилу, поки я не провчив того злодія!

Я заспокоїв Іліко й пішов додому.

Рівно через тиждень ми з Іларіоном сиділи в кінці його подвір'я і гнали горілку. Весело клекотав величезний мідний казан, і з трубки, наспівуючи якусь ніжну, тягучу пісню, крутою цівкою вибігав первак.

Іларіон любить міцну горілку. Він обмочує пальця в цівці й підносить його до вогню. Якщо палець спалахує полум'ям, Іларіон жене далі горілку, а якщо полум'я немає, перекидає казан і заправляє його знову.

Сидячи біля казана, ми підставляємо під цівку маленькі винні скляночки, потім охолоджуємо гарячу рідину в холодній воді і, розтягаючи задоволення, смакуємо чудовий трунок. Тут, біля казана, горілку треба не дудлити, а пити повільно-повільно, заплющити очі й посмоктувати, поки не розійдеться по тілу приємне тепло та не захитаються ледь-ледь дерева. Тоді вставай і співай як завгодно, говори що завгодно, смійся з чого завгодно, роби що завгодно, і ніхто тебе не осудить.

Я сиджу біля трубки, Іларіон — біля казана. Він підтримує вогонь, а я куштую горілку. Дерева ледь-ледь похитуються, і ми сміємося з чого завгодно, говоримо що завгодно і співаємо, як нам хочеться.

— Хай повниться всяким добром цей дім!

До двору заходить Іліко.

— Хай і тобі пошле бог щастя! — І ми подаємо гостеві повну скляночку горілки.

Іліко ставить чарку на долоню, щільно закриває її другою долонею, сколочує на коліні, потім дивиться на світло й задоволено каже:

— Еге-ге-ге! Це така, що й ведмедя звалить! Потім Іліко відводить мене набік і шепоче на вухо:

— Взяли!

— Що взяли, Іліко?

— Дрова, телепню! Цієї ночі вони заговорять!..

— Не може бути!

— Тсс!.. Ну, я піду, а ти наслухай, де гримне.

Іліко захихикав і пішов. Я теж захихикав і, чекаючи чуда, вмостився знову біля трубки.

— Слухай, песиголовцю, чого треба було тому Сліпаці? Не міг при мені сказати?

— Навіщо говорити, Іларіоне, скоро сам почуєш!

— Що він затіяв, бічо?

— Цієї ночі ми з тобою боки рватимемо зо сміху, дорогий Іларіоне!

— Ану, викладай усе, поганцю!

— Я можу сказати, але краще почути це на власні вуха. Тоді звістці й ціни не буде!

— Що, продався Сліпаці? — спитав Іларіон і махнув на мене рукою.

Я ж не знав, що продаси ти,

Брате мій, Андро Долідзе...—

заспівав я тихенько. Іларіон устав і пішов по дрова, а я тим часом знову взявся куштувати горілку.

Повернувшись, Іларіон підклав під казан дров і підійшов до трубки.

— О, присмоктався, мов теля!— дорікнув він мені.— У тебе вже очі посоловіли... Пересядь туди!

Ми міняємось місцями. Потріскуючи, палахкотять букові дрова. Я вихлюпую на вогонь горілку, що залишилася в скляночці, і вона спалахує.

— Спирт! — кажу я і ще підкладаю дров під казан. Вони сухі й горять, мов сірник. Вогонь має якусь магічну силу, приваблює, причаровує до себе, і я мимоволі втуплюю очі в палаючі поліна. Ось від одного з них відпала грудочка глини, потім усе змішується — дрова, свердло, Іліко... і...

— Іларіоне, лягай! — зарепетував я.

— Що таке? — кинувся до мене Іларіон.

— Лягай!!!

Та було вже пізно, Іларіон і так лежав. Раптом гримнуло раз, другий, третій, четвертий... Казан хутко зірвав свою шапку, наче вітав якусь дуже поважну особу, і гепнув на землю, потім підскочив і перекинувся у вогонь. Я хотів щось крикнути, але рот мені забило попелом, а вії та брови обсмалило. Залпи гриміли один за одним, жарини злітали вгору фейєрверком, освітлюючи поле бою.

Коли канонада припинилася, в селі, завалували собаки, але ніхто не подавав голосу, і хвилин через п'ять усе заспокоїлося. Іларіон так зарився головою в землю, що я подумав, чи не відірвало йому голови. Я кинувся до нього й перевернув на спину. Обличчя не видно було — його вкривав шар попелу й землі.

— Іларіоне!

— Що сталося, Зурікело?

— Бодай ти пропав, Іларіоне Шеварднадзе! Не міг сказати мені, що крав дрова у Сліпаки?

— Що ти мелеш? Які дрова?

— Ті, що я їх власними руками свердлив і начиняв капсулями!

— Зурікело Вашаломідзе! Напоїв моєю кров'ю Іліко Чигогідзе? Забирайся ж геть, поки ще в тобі душа держиться, а то таке зроблю, що й каміння з жалю завиє! — прошипів Іларіон, підводячись.

— Господарю! — врятував мене чийсь поклик.

— Хто там?! — заревів Іларіон.

— Це я, Іліко. Прийшов до тебе за порадою. Хтось у мене краде дрова, то чи не допоможеш мені зловити злодія?

— Рішу! — зарепетував Іларіон, кидаючись до воріт.

Якби тієї ночі ми спіймали Іліко, то, мабуть, уп'ялися б йому в горлянку, але він з'явився тільки вранці. Лисицею прокрався він на Іларіонове подвір'я, покрутив хвостом і співчутливо похитав головою, а потім усміхнувся нам ангельською усмішкою, примусивши і нас усміхнутися, сів під липою, підібгавши під себе ноги, й заходився виймати капсулі з уцілілих полін.

Скарб

Для сільського хлопця, який учиться в Тбілісі, улюблений місяць — це червень. Склавши екзамени й одержавши стипендію одразу за три місяці, перекинеш через плече свій порожній хурджин — і гайда додому. Поки я вчився в селі, то теж любив цей місяць. Та відколи я став квартирантом тітки Марти, червень мене анітрохи не радує. Розміркуйте самі: з чого тут радіти? Щоліта над тобою тяжіє екзамен на осінь. У матрикулі, який показуєш бабусі, всі трійки треба виправляти на п'ятірки, а потім, повертаючись до міста, переробляти їх на трійки. Приїхавши додому без стипендії, мусиш при бабусі вислуховувати ущипливі натяки Іліко й Іларіона з приводу моєї запопадливості до науки. Та, оскільки мені більше нема куди податись, як до мого села, до бабусі, Іліко та Іларіона, то доводиться з усім цим миритись.

Ось і тепер я ступаю звивистою, мов трель гурійської пісні, стежкою, що веде до мого села, бреду по траві трохи не в пояс, мокрій від недавнього дощу, і з мене аж пара йде. Як і завжди, підійшовши до косогору перед рідним селом, я пришвидшую ходу. Від утоми ноги в мене підломлюються, легені свистять, кисті рук набухають, проте я біжу. Потім поступово сповільнюю біг, а коли виходжу на пагорок, з якого видно нашу оду, зупиняюся, відчуваючи в горлі клубок, і сідаю на камінь. Сиджу я довго, ковтаю слину й сльози і чекаю, коли зігнута вдвоє бабуся вийде на подвір'я, а тоді з криком "бабусю-у-у!" мчу вниз, перескакую через перелаз, пеньок, камінь, знов через перелаз — і ми обіймаємося. Потім довго сидимо мовчки й розглядаємо одне одного. Розмову починає бабуся — і завжди однаково:

— Живий, синочку?

— Мертвий, але не признається! — каже Іларіон, що наче з-під землі виріс.

— Зголоднів, синочку?— питає бабуся і стукає ціпком по розплесканому на кеці мчаді, перевіряючи, чи спікся.

— Знімай уже, Ольго! Недопечений він ще корисніший. Свою Серапіону я розгодовую тістом...— каже Іліко, весело потираючи руки.

— Ну, розкажи, що нового в Тбілісі? Чого мовчиш, як на екзамені? — питає мене Іларіон і, не дочекавшись відповіді, лагідно звертається до бабусі: — Якого вина принести, Ольго?

— Усе! — відповідає бабуся.

— Що в тебе, бічо, в чемодані? Часом не свинець? — скалить зуби Іліко, підкидаючи мій легенький, як пір'їна, чемодан.

— Книжок, мабуть, привіз! — усміхається Іларіон.

— Не смій мені і в руки брати книжку! — водить руками бабуся.— Хіба ти не намучився у Тбілісі? Тепер тобі відпочити треба, синку!.. Боже мій, на кого він став схожий? Самі кістки та шкіра!

— Чуєш, песиголовцю? Видно, в Тбілісі не було кому хоч на хвильку вирвати у тебе з рук книжку... На тебе дивитися страшно! — кепкує з мене Іліко й хихикає.

— Ви б глянули на його бібліотеку! — каже Іларіон.— Коли входиш до його кімнати, то на голову тобі падає спершу книжка, а потім цеглина. Всі гроші, які йому посилає бідолашна Ольга, він тратить на книжки!

— Чого ж ти губиш себе, синочку? Гроші я висилаю тобі на харчі, а ти книжки купуєш? На біса тобі стільки книжок? Краще їж на ті гроші, а то перестану висилати! — погрожує мені бабуся.

— Іларіоне Шеварднадзе, годі тобі!— лякаюсь я.

— Ми ж про тебе піклуємося, синку! Іноді треба відкласти книжку й подумати про здоров'я! — повчає мене Іліко.

— Знімай, бабусю, мчаді, щоб ці противні дідугани заткнули собі пельку, а то я закричу! — благаю я бабусю, і ми сідаємо за накритий стіл.

Посеред трапези хтось гукає на подвір'ї:

— Бабо Ольго!

— Хто там? Заходьте!

До кімнати входить Мері — з розпущеним по плечах пишним волоссям, з почервонілими від сорому щоками, з сльозами щастя на очах, у новій гарній сукні.

— Бабо Ольго, позичте сита... Здрастуй, Зуріко!

— Здрастуй, Мері! — кажу я, встаю з-за столу, і шматок застряє мені в горлі.

— Он воно висить, доню, візьми! — показує бабуся на сито.

— Сідай, Мері!

— Ні, поспішаю!

— Проведи її, бічо! — каже мені Іліко.

— Не треба мені провожатих! — відмовляється Мері.

— Тобі не треба, а цьому песиголовцеві треба! — каже Іларіон. Мері, забувши про сито, йде до дверей, я проводжаю її. Ми відчуваємо, як ласкаво дивляться вслід нам, поки ми не зникаємо в провулку, дві пари очей... Додому я повертаюся пізно вночі.

І так буває мало не щоліта.

Не минуло й тижня після мого приїзду, як до нас у двір зайшов Іліко.

— Зурікело! Песиголовцю!

— Чого тобі, Іліко? — відгукнулася бабуся.

Я лежав горілиць на балконі й відпочивав.

— Ольго, генацвале! Почав я перекопувати землю у винограднику, та бачу, не впораюся сам... Пошли мені на підмогу свого хлопця, поки його параліч не розбив від неробства!

— Параліч тобі на язик, Іліко Сліпака! Це вже не той Зурікела, що був п'ять років тому. Він тепер студент!

— Закутай йому ноги, щоб не застудився! Я ж хочу йому як краще! Хай розімнеться трохи, щоб не зігнуло його в три погибелі! А то мені байдуже!

— Чого ти хочеш, Іліко? Я відпочиваю!

— Хочу, щоб був виноград і ти мав що влити в свою пельку.