Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Думбадзе Нодар
А голову поклади мені на коліна...
— Я ще хочу вина!
Ціра налила мені вина й подала склянку.
— Пий!
Я взяв склянку.
— Ти гарна дівчина, Ціро!
— Знаю...
— А я мавпа!
— Знаю...
— То чому ж ти мене кохаєш?
— Не знаю...
— Хай живе незнання! Хай живуть двійки! Хай живуть Іліко, Іларіон та моя бабуся!..
— О, як ти мені набрид із своїм Іларіоном! — прокинувся Отар.
— Я в тебе зябра вирву, якщо ти не заснеш!
— Ось відлупцюю тебе так, що будеш синій, як півнячий пупець, і тоді засну!
— Що з тобою, бічо? Чому не спиш?
— Почухай мені спину — і я засну.
— Сам почухайся!
— Не можу дістати.
— На ось цим,— подав я Отарові палицю, і той почав чухатися.
— Ходімо зі мною, Ціро,— сказав я й допоміг їй підвестися.
— Куди, Зуріко?
— Ходімо зі мною!
— Боюся!
— Не бійся!
Ціра, обережно ступаючи, пішла за мною.
— Зуріко!
— Що, Ціро?
— Зуріко, чому ти мовчиш? Мені соромно, Зуріко, дуже соромно... Ти ж кохаєш мене, Зуріко? Чому ж ти не скажеш мені, Зуріко?!
— Ціро, ти дуже славна дівчина!
— Це ти вже сказав!
— Ціро, ти не кохаєш мене... Я зараз п'яний, Ціро, а коли я п'яний, то завжди кажу правду... Я... Ти... Ти гарна дівчина... Я не хочу, щоб ти кохала мене, таку мавпу! Ну, ти ж сама знаєш, що я не гідний твого кохання!
— Замовкни, Зуріко!
— Я безсовісний, та це не моя вина. Я не думав, що така славна дівчина може покохати мене... Ти не знаєш, який я поганий хлопець. Ти не знаєш...
— Не кричи, Зуріко!
— Ти не знаєш, що в мене є кохана в селі і що за неї я віддав би весь світ, і життя віддав би! Ти краща, ніж вона, але за неї я віддав би все, геть усе! Її я бачу скрізь і завжди! Розумієш? Мені навіть здається, що ти — це вона. Ти про це знаєш? Ні! А я знаю, що вона те сонце, яке я бачив сьогодні... Її звуть Мері... І про це ти не знаєш, а повинна знати...
Я замовк, неспроможний більше говорити. Гіркий клубок підкотився до горла, і я задихався.
Ціра стояла, мов статуя. Була біла, як полотно. Я дивився в її широко розкриті голубі очі, але вже не бачив у них усіяного зорями неба. Дивився в мигдалини її очей, але не бачив сліз. Раптом оживши, вона підійшла до мене, підійшла зовсім близько, але я не чув її дихання, бо вона не дихала. Стояла довго в такій позі і несподівано з усієї сили вліпила мені ляпаса. Я не зрушив з місця. Тоді вона затулила обличчя долонями, вткнулася головою мені в груди й заридала.
Я обійняв Ціру, хитаючись привів її до сплячого Отара, посадовив поруч з ним і, поцілувавши руки, що затуляли обличчя, повернув назад.
Я побрів косогором до старої церкви й почав підніматися сходами на дзвіницю. Опинившись нагорі, глибоко вдихнув вологе нічне повітря й почекав, поки заболять легені, потім важко видихнув і розвів руки.
— Еге-ге-е-е! — гукнув я що було сили.
Голос заметався у дзвіниці, наштовхнувся на дзвін і, ввібравши метал, вирвався на простір, ударився об скелю, відбився від неї й кинувся назад, до дзвіниці, потім полинув низом, над чагарниками, над берегом Кури, і нарешті розтав, розсіявся й завмер.
Я провів рукою по дзвону. Його вкривав моховитий шар пилу. Я вдарив кулаком по металу. Пролунав глухий звук. В очах у мене потемніло, потім раптом посвітліло, і все захиталося. Щоб не впасти, я схопився за мотузок, прив'язаний до серця, й потяг до себе.
"Нау-у-у!" — простогнав дзвін.
Я знову смикнув мотузок, і знов почувся стогін:
"Нау-у-у!"
Я смикав ще й ще...
"Нау!.. Нау!.. Нау-у-у!.." — співав, похитуючись, дзвін.
Спершу було чути окремі звуки, а потім вони злилися в приємну для вуха протяжну пісню й попливли безперервними, нескінченними хвилями: "Нау-нау-нау-нау!.."
Я стояв сп'янілий на дзвіниці й нічого не бачив, крім сонця, нічого не чув, крім пісні дзвона, й відчував, що непритомнію...
Дрова
Я й Іларіон сидимо під Іларіоновою липою і правимо теревені. Іларіон любить поговорити про науку, літературу й політику. Про все він має своє, окреме уявлення, голова його набита власними теоріями, і він не визнає ніяких авторитетів. Найбільший авторитет для нього — це я. Але й на мене він іноді дивиться з підозрою і запитує:
— Де ти це вичитав, бічо?
Я називаю підручник.
Іларіон усе-таки сумнівається і застерігає мене:
— Ти, синку, отим книжкам не дуже довіряйся! Їх пишуть такі ж, як і ми з тобою, небезгрішні люди.
У те, що Земля кругла, Іларіон повірив тільки тоді, як я йому все докладно розтлумачив. Вірить він і в те, що, оскільки Земля кругла, то, просвердливши її наскрізь, можна опинитися в Америці, але його дивує, чому в такому разі люди не свердлять Землі та не виходять в Америку. Мене це теж дивує, і Іларіон звертає мову на іншу тему.
При нашій розмові присутня й бабуся. Вона сидить на пеньку з величезним клубком на колінах і, дістаючи з кошика кокони, пряде пряжу.
— Ну добре, синку, ось ти кажеш, що спершу на світі з'явилися тварини, а потім людина. А хто ж тоді доїв корів та кіз?
— Частину молока висисали телята, а що лишалося — лилось на землю,— пояснив я бабусі.
Бабуся сумно похитала головою.
— Ти чуєш, Іларіоне?
— Це ще нічого, Ольго. Ти спитай у нього, як праця перетворила мавпу на людину! — сказав Іларіон і захихикав.
— Ану розкажи, синку мій дорогий! — просить мене бабуся.
— Та навіщо розказувати? Ти глянь на Іларіона й Іліко і сама впевнишся! — відповідаю я.
— Ай справді! — каже бабуся і теж хихикає.
— Ей, ти, недороблений! Якщо не маєш дзеркала, то хоч у колодязь подивися, на що твоя мармиза схожа! — кричить на мене Іларіон і поривається до плоту, щоб витягти хворостину.— Ти краще розкажи своїй бабусі, чого тебе у Тбілісі навчили!
— Розкажи, синку, коли щось путнє знаєш! — просить бабуся.
— Та ви все одно нічого не зрозумієте! — кажу я і закурюю.
— Соромишся? — питає Іларіон.
— Тоді ти, Іларіоне, розкажи, як ото праця перетворила мавпу на людину?
— Та що розказувати, дорога моя Ольго? Цей пройдисвіт намолов сім мішків гречаної вовни! По-його виходить, що мавпа зголодніла й почала працювати...
— Ну й що?
— А те, що не могла ж вона копати лежачи! Ну й стала, як людина, на дві ноги.
— Справді, синку? — спитала здивована бабуся.
— Та бреше він! — сказав я.
— Що, відмовляєшся від своїх слів? — обурився Іларіон.
— Хіба я тобі так пояснював?
— Якби ж то так! А то я половини не второпав з того, що ти плів.
Я махнув рукою. Іларіон вів далі:
— Отож почала мавпа копати...
— А де ж вона взяла заступ?
— Ось про це я й забув тоді спитати!.. Слухай, бічо, де взяла мавпа заступ? — спитав Іларіон.
— Як це де? Пішла в сільмаг до Оцойї та й каже йому: "Дай мені, братику, той заступ, що за вісімнадцять карбованців!" — відповів я.
— А що, тоді Оцойя теж був мавпою? — спитав Іларіон.
— Ну, Оцойя і тепер мавпа! — сказала бабуся.— Оце недавно з кілограма цвяхів украв аж двісті грамів та ще й здачі не додав!
— Здоровенькі були! — почулося раптом.
Ми всі оглянулись. Біля хвіртки стояв усміхнений Іліко. Іларіон насторожився, немов чекав, що вискочить розбійник.
— Іліко Чигогідзе, признайся: ти прийшов як ворог чи як друг?
— Чого мені ворогувати з тобою, нещасний? На цьому світі ти переважав мене лише одним оком, та й те творець у тебе відібрав. Тепер нам нема за що сваритися. Прийшов як до сусіда порадитися.
— Ну, тоді заходь до двору!
Іліко відчинив хвіртку, ступив на подвір'я і, підійшовши до нас, сів на колоду. Потім дістав з кишені кисета, скрутив цигарку, а кисета сховав назад. Засунувши руку в другу кишеню, він дістав другий кисет і простягнув нам:
— Закурите?
Іларіон глянув спершу на мене, потім на Іліко, взяв кисета, розв'язав його, понюхав тютюн і повернув назад.
— Висип це в глек, дорогий Іліко, залий розсолом з оцтом, і через тиждень можна буде вживати!
— Що, знову перчений? — спитав я.
— Ні, капустяне листя! — відповів Іларіон.— Ну, кажи, чого притарабанився? — спитав він Іліко,
Той навіть не глянув на Іларіона, повернувся до бабусі й почав:
— Що з ним говорити, дорога Ольго? Отрута так і бризкає з рота. У тебе, правда, теж не цукор на язиці, але ти жінка мудра, отож порадь мені, що його робити? Тікати з села чи вбити людину й сісти у в'язницю?
— Ой лишенько! Що з тобою сталося, сердешний? — перемінила бабуся гнів на ласку.
— Ти ж знаєш, як нелегко сплавляти дрова по Губазоулі. Ще й твій пройдисвіт мені допомагав...
— Ну то й що?
— А те, дорога Ольго, що хтось у мене краде горбом добуті дрова. З двох стосів лишився один, та й той надібраний! І ніяк не застукаю злодія, хоч яку вже ніч не сплю! Порадь мені щось!
— І за якісь там дрова ти хочеш убити людину? — спитав Іларіон.
— Горлянку перегризу, якщо спіймаю! — відповів Іліко.
— Що я пораджу тобі, дорогий Іліко? Не кажи, злодій, поки за руку не вхопив.
— Але ж мене обкрадено?
— Авжеж!
— Ну, добре!..— сказав Іліко, встав і попрямував до хвіртки.
— А ти переноси дрова в хату! — гукнув йому вслід Іларіон.— Або кинь на стіс матрац і там спи! Нічого з тобою не станеться — тепер же літо!
— Дякую тобі, дорогий мій Іларіоне! Коли б не ти, що б я робив! — відгукнувся Іліко і, похитуючи головою, пішов з двору.
Того ж вечора Іліко прийшов до нас додому з подарунком.
Двері раптом відчинилися — і до кімнати вскочив здоровенний півень з яскраво-червоним гребенем, добрячими шпорами та схожими на ґудзики очима.
— Що це таке, Іліко? — здивувалася бабуся.
— Хіба ж по ньому не видно, що це півень?
— А що з ним таке?
— Нічого, генацвале. На всі хвороби він уже перехворів. Добрий забіяка і півень хоч куди! Якщо інші півні співають десять разів на день, то цей — двадцять. Хіба що гавкати не вміє, а так справжній собака — у двір нікого не пропустить. Хочу подарувати Зурікелі.
— Тільки цього ще бракувало моїм бідолашним курям! — скрикнула бабуся.
Та Іліко вже не слухав. Він відкликав мене набік і зашепотів:
— Зуріко, генацвале! Ти ж знаєш, як я люблю тебе... Тільки скажи, і я заради тебе віддам останнє око.
— Чого тобі треба, Іліко?
— Благаю, виручи мене! Я знаю, що ти привіз із Тбілісі динамітні капсулі.
— Ну, привіз.
— Скільки?
— Тридцять штук...
— Я твій раб, твій слуга... На ось ножа й відріж мені вухо.
— Кажи, кацо, чого тобі треба?
— Віддай мені ті капсулі!
— Чи ти, бува, не в розбійники зібрався?
— Що ти хочеш? Віддай мені ті тридцять капсулів, а за них проси що завгодно!
— Скажи мені, навіщо вони тобі, і я їх подарую!
— А не викажеш?
— І як тобі не соромно, Іліко?
— Не погубиш мене?
— Тебе?!
— Присягнешся на іконі?
— Ну що ти, Іліко?!
— Ну, тоді ходімо до мене!
До самого ранку я й Іліко сиділи на його подвір'ї біля стосу дров, попивали вино і свердлили в полінах глибокі отвори, в які потім обережно закладали динамітні капсулі.