Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

На жаль, запізно.

Ворог почав атакувати здалеку. Плюскання куль по воді змішалося зі свистом стріл і стогоном поранених.

Татари, дедалі пронизливіше звертаючись до аллаха, підбадьорювали один одного. Їм вторували козацькі крики: "Коли! Коли!" і спокійний голос пана Скшетуського, котрий частіше й частіше повторював команду:

— Вогонь!

Світанок блідим сяйвом освітив битву. Від суходолу видно було юрбу козаків і татар, одних із обличчями при кольбах пищалей, других — перегнутих назад, котрі натягали тятиви луків; від води — дві чайки, затягнуті димом, що спалахували регулярними залпами. Посередині між тими й тими лежали на піску непорушні вже тіла.

В одному із човнів стояв пан Скшетуський, вищий від інших, гордий, спокійний, із намісницьким пірначем у руці й простоволосий, бо татарська стріла зірвала з нього шапку.

До нього наблизився вахмістр і прошепотів:

— Пане, не витримаємо — їх ціла купа!

Але намісника цікавило тепер тільки те, щоб послування своє скріпити кров'ю, приниження гідності не допустити й загинути не без слави. Тому, хоч його семени улаштували собі з мішків із харчами своєрідний заслін, із–за якого вражали ворога, сам він стояв живою мішенню.

— Добре, — мовив він, — загинемо всі до ноги.

— Загинемо, батьку! — вигукнули семени.

— Вогонь!

Чайки знову затягло димом. Із глибини острова почали наближатися нові юрби, озброєні списами і косами. Нападники розділилися на дві групи. Одна підтримувала вогонь, друга, що складалася із близько двохсот молодих козаків і татар, чекала тільки моменту, аби кинутися врукопаш. Водночас із прибережних кущів виткнулися чотири човни, котрі збиралися вдарити на намісника з тилу і з обох флангів.

Уже зовсім розвиднілося, проте дим, розтягнувшись довгими пасмами у спокійному повітрі, затуляв бойовище.

Намісник наказав двадцятьом семенам повернутися до атакуючих суден, які, гнані веслами, мчали спокійною водою річки зі швидкістю птахів. Вогонь по татарах і козаках, що наступали із глибини острова, через це значно ослаб.

А вони, здавалося, на це й чекали.

Вахмістр знову підійшов до намісника.

— Пане! Татари ножі в зуби беруть, зараз на нас кинуться.

Сотні зо три ординців із шаблями в руках і з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приєдналося кілька десятків запорожців, озброєних косами.

Атака мала початися зусібіч, бо човни нападників підпливли вже на відстань пострілу. Борти їхні заклубочилися димками. Кулі, наче град, почали сипатися на людей намісника. Обидві чайки наповнилися стогоном. Через кільканадцять хвилин половина семенів полягла, решта відчайдушно оборонялася. Обличчя їхні почорніли від диму, руки задерев'яніли, погляд туманився, кров заливала очі, дула мушкетів починали обпікати долоні. Більша частина була поранена.

Зненацька страшний вереск і виття розітнули повітря. Це рушили в атаку ординці.

Дим, розшарпаний рухом маси тіл, ураз розсіявся і відкрив очам дві намісникові чайки, вкриті чорною юрбою татар, що скидалися на два кінських трупи, які роздирають зграї вовків. Юрба ця насідала, клубочилася, вила, видиралася і, здавалося, борючись сама з собою, гинула. Кільканадцять семенів досі ще чинили опір, а під щоглою стояв пан Скшетуський із закривавленим обличчям, зі стрілою, що застряла аж по оперення у лівому плечі, і відчайдушно захищався. Постать його здавалася велетенською серед довколишнього натовпу, шабля мелькала, як блискавиця. Ударам її відповідали стогін і виття. Вахмістр із одним семеном пильнували його з боків, і юрба від жаху перед цією трійцею потроху задкувала, але, підпихувана ззаду, сама налягала і гинула під ударами шабель.

— Живими брати для отамана! Для отамана! — верещали голоси в натовпі. — Здавайся!

Але пан Скшетуський здавався вже тільки Богу, бо враз поблід, захитався і впав на дно суденця.

— Прощавай, батьку! — у розпачі вигукнув вахмістр.

Але за хвилю теж упав. Рухлива юрба нападників геть покрила чайки.

РОЗДІЛ XI

У хаті військового кантарея в передмісті Гасан–Баша, на Січі, сиділи за столом двоє запорожців, підкріплюючись просяною паленкою, яку час від часу черпали з дерев'яного цебра, що стояло посеред столу. Один — старий, уже майже геть старезний, був сам кантарей Пилип Захар, другий був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, чоловік років на сорок, високий, сильний, із диким виразом обличчя й косуватими татарськими очима. Обидва тихо, ніби боячись, щоб їх ніхто не почув, розмовляли між собою.

— То це сьогодні? — спитав кантарей.

— Майже от–от, — відповів Татарчук. — Чекають тільки на кошового і Тугай–бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, бо там орда стоїть. Товариство вже зібралося на майдані, а курінні ще до вечора зберуться на раду. До ночі все буде відомо.

— Гм! Може бути кепсько! — буркнув старий Пилип Захар.

— Чуєш, кантарею, а ти бачив, що й мені лист був?

— Авжеж, бачив, бо сам листи кошовому відносив, а я чоловік письменний. У ляха три листи знайшли: один до самого кошового, другий до тебе, третій до молодого Барабаша. Уже всі на Січі про це знають.

— А хто писав? Не знаєш?

— До кошового писав князь, бо на листі була печатка, а хто до вас — не відомо.

— Сохрани Біг!

— Якщо тебе там вочевидь приятелем ляхів не називають, то нічого тобі не буде.

— Сохрани Біг! — повторив Татарчук.

— Здається, ти щось за собою відчуваєш.

— Тьху! Нічого я за собою не відчуваю.

— Може, кошовий про листи промовчить, бо йому й своя голова дорога. Адже йому теж, як і вам, лист був.

— Можливо.

— Але якщо ти щось за собою відчуваєш, то...

Тут старий кантарей ще дужче знизив голос:

— Тікай!

— Але як? І куди? — стурбовано спитав Татарчук. — Кошовий на всіх островах варту поставив, щоб ніхто до ляхів не пробрався і не дав знати, що тут діється. На Базавлуку пильнують татари. Риба не пропливе, птах не пролетить.

— Тоді сховайся в самій Січі, де можеш.

— Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Адже ти мені родич!

— І брата рідного не сховав би. Боїшся смерті — напийся: п'яний нічого не відчуєш.

— А може, в листах нічого й немає?

— Можливо...

— От біда! От біда! — мовив Татарчук. — Нічого я за собою не відчуваю. Я добрий козарлюга. Ляхам ворог. Але хоч би в листі нічого й не було, чорт знає, що лях на раді скаже. Він же мене занапастити може.

— То сердитий лях: він нічого не скаже!

— Ти був у нього сьогодні?

— Був. Помастив йому рани дьогтем, горілки з попелом у горло налив. Оклигає. То сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха будь спокійний.

Похмурий відгомін січового барабана, в який ударили на кошовому майдані, перебив подальшу розмову. Татарчук, почувши його, здригнувся і схопився на рівні ноги. Незвичайна тривога відбилася у нього на обличчі і в його руках.

— Скликають на раду, — мовив він, ловлячи ротом повітря. — Сохрани Біг! Ти, Пилипе, не розповідай, про що ми з тобою тут говорили. Сохрани Біг!

Сказавши це, Татарчук схопив цебро із паленкою, перехилив його обома руками до рота і пив, пив, ніби хотів напитися до смерті.

— Ходімо! — мовив кантарей.

Відгомін барабана звучав дедалі сильніше.

Вони вийшли. Передмістя Гасан–Баша було відокремлене од майдану тільки валом, що оточував сам кіш, і брамою з високою вежею, із якої виднілися жерла викочених на неї гармат. Посередині передмістя стояв кантареїв будинок і хати крамних отаманів, довкола ж досить просторої площі тулилися сараї, в яких поміщалися крамниці.

Це були загалом убогі будівлі, абияк збиті із дубових колод, які у великій кількості постачала Хортиця, й обшиті віттям та очеретом. Самі хати, а з ними й будинок кантарея, більше скидалися на курені, бо тільки дахи у них височіли над землею. Дахи ці були чорні й закіптюжені, бо, якщо у хаті розпалювали вогонь, дим виходив не лише через верхній отвір у стрісі, а й крізь усю обшивку, і тоді можна було сказати, що це не хата, а купа віття й очерету, в якій топлять смолу. У цих помешканнях панувала вічна темрява, тому в них постійно підтримували вогонь із скіпок або дубових стружок.

Сараїв із крамницями було кілька десятків, і вони поділялися на курінні, тобто такі, що були власністю окремих куренів, і гостинні, де в короткі години спокою іноді торгували татари й волохи, — одні шкурами, східними тканинами, зброєю і всілякою здобиччю, другі переважно вином. Але гостинні крамниці були зайняті рідко, бо торгівля у цьому дикому гнізді найчастіше закінчувалася пограбуванням, від чого ні кантарей, ні крамні отамани натовпу стримати не могли.

Поміж сараями тулилися також тридцять вісім курінних шинків, а перед ними серед сміття, стружок, дубових колод і куп кінського гною завжди лежали напівмертві з перепою запорожці, одні поринувши в кам'яний сон, другі з піною на губах, у конвульсіях або нападах білої гарячки. Треті, напівп'яні, завиваючи козацьких пісень, плюючи, б'ючись або цілуючись, проклинаючи козацьку долю чи плачучи над козацькою бідою, топталися по головах і грудях тих, що лежали. Тільки з тої миті, коли починався якийсь похід на татар або на Русь, оголошували тверезість, і тоді учасників походу за п'янство карали смертю. Але решту часу й особливо на Крамному базарі майже всі були п'яні: кантарей і крамні отамани, продавці й покупці.

Кислий запах браги у поєднанні із запахами смоли, риби, диму й кінських шкур вічно стояв у повітрі по всьому передмістю, яке взагалі строкатістю крамничок нагадувало радше турецьке чи татарське містечко. У них продавалося все, що де–небудь у Криму, на Волощині або на анатолійських берегах вдалося награбувати.

Це були яскраві східні тканини, парча, альтембас, сукна, оксамит, тик і полотно, бронзові й залізні лопнуті гармати, шкури, хутра, в'ялена риба, вишні й турецькі бакалійні товари, костьольне начиння, латунні півмісяці, вкрадені з мінаретів, і позолочені хрести, зірвані з церков , порох і холодна зброя, ратища для списів і сідла. А серед цієї мішанини предметів і барв крутилися люди, одягнені в недоноски найрозмаїтішого одягу, влітку напівголі, завше напівдикі, закіптюжені, чорні, виваляні в грязюці, укриті кровоточивими ранами від укусів велетенських комарів, міріади яких літали над Чортомликом, і, як уже було сказано, вічно п'яні.

Цієї миті в Гасан–Баша людей було ще більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, бо всі квапилися на січовий майдан, де мала відбутися рада.