Пошуки абсолюту - Оноре де Бальзак

Якщо відчуєш, що тобі треба піти всупереч волі батька, а таке може статися, бо він витратив дуже багато грошей, шукаючи розгадку таємниці, відкриття якої має принести йому славу й величезне багатство, і звичайно гроші йому ще знадобляться й, можливо, він їх у тебе попросить, вияви тоді всю дочірню ніжність і зумій примирити інтереси родини, що залишиться під твоєю опікою, з обов'язком вдячності батькові, великому вченому, який жертвує своїм життям і щастям заради слави своєї сім'ї; якщо він і завинив у чомусь, то несамохіть, його наміри завжди будуть благородними, він чудова людина, його серце сповнене любові; ви ще побачите його добрим і ніжним, ви побачите! Я повинна була сказати тобі все це, стоячи на краю могили, моя Маргарито. Якщо хочеш полегшити мої передсмертні муки, пообіцяй, дитино, що ти заміниш мене біля батька, що ти ніколи не завдаси йому прикрості; не дорікай йому ні в чому, не суди його! Одне слово, будь лагідною і поблажливою, не сварися з ним, поки він не закінчить своєї роботи і знову стане на чолі родини.

— Я все зрозуміла, люба матусю,— сказала Маргарита, цілуючи запалені очі вмирущої,— і я зроблю, як ви хочете.

— Не виходь заміж доти, мій ангеле,— провадила пані Клаас,— доки Габрієль виросте і зможе взяти на себе управління домом і справами. Якщо ти вийдеш заміж, твій чоловік, можливо, не поділятиме твоїх почуттів, він внесе у родину розбрат і суперечитиме батькові.

Маргарита подивилася на матір і запитала:

— Ви більш нічого не порадите мені з приводу мого одруження?

— Хіба ти маєш якісь сумніви, дитино? — з жахом вигукнула вмируща.

— Ні,— відповіла дівчина,— обіцяю виконати вашу волю.

— Бідолашна дитино, я не вміла жертвувати собою заради вас,— сказала мати, проливаючи гіркі сльози,— і я ж прошу тебе пожертвувіати собою заради всіх! Щастя перетворює людину на егоїста. Атож, Маргарито, я втратила силу волі, бо я була щаслива. Будь сильною, виявляй розважливість і за тих, у кого її бракуватиме. Роби так, щоб твоїм братам і сестричці не було в чому мені дорікнути. Оберігай батька, але не переч йому... надто.

Вона зронила голову на подушку і не додала більше й слова — сили її покинули. Надто тяжкою була боротьба між почуттями дружини й матері, яка відбувалася в її душі. Незабаром прийшло духівництво на чолі з абатом де Солісом, з'явилися діти й слуги, і кімната наповнилася людьми. Коли почався обряд соборування, пані Клаас, яку розбудив її духівник, оглянула всіх людей, що з'юрмилися біля неї, і не побачила серед них Валтасара.

— А пан Клаас? — сказала вона.

Ці слова, які увібрали в себе її життя і смерть, вона вимовила так жалібно, що всіх присутніх пройняло жахом. Незважаючи на свій похилий вік, Марта, мов стріла, метнулася до сходів, збігла ними нагору і з усієї сили постукала в двері лабораторії.

— Пане, пані вмирають! Вас чекають, щоб дати їй останнє причастя! — вигукнула вона з гнівом у голосі.

— Іду,— відповів Валтасар.

Через хвилину з'явився Мюлькіньє і сказав, що пан іде слідом. Пані Клаас не відривала погляду від дверей вітальні, але чоловік з'явився вже тоді, коли обряд закінчився. Абат де Соліс та діти Клаасів оточили узголів'я вмирущої. Побачивши, що входить чоловік, Хосефіна почервоніла, і кілька сльозинок скотилося по її щоках.

— Ти, мабуть, завершував дослід по розкладанню азоту,— сказала вона з ангельською лагідністю, від якої всі здригнулися.

— Це вже зроблено! — радісно вигукнув Клаас.— Азот містить у собі кисень і одну невагому субстанцію, яка, напевне, складає основу...

Знявся обурений гомін, що урвав його й повернув до дійсності.

— Правду мені сказали? — запитав він.— Тобі погіршало? Що тут відбувається?

— А те відбувається, що дружина ваша помирає,— з гнівом сказав йому на вухо абат де Соліс,— і її вбили ви!

Не чекаючи відповіді, абат узяв під руку Еммануеля і рушив до виходу. Діти вийшли слідом за ним і провели його аж у двір. Валтасар стояв наче громом прибитий і дивився на дружину. Кілька сльозинок покотилися з його очей.

— Ти помираєш, і я тебе вбив? — вигукнув він.— Що він мені сказав?

— Мій друже,— відповіла Хосефіна,— я жила тільки твоєю любов'ю і, сам того не усвідомлюючи, ти забрав у мене життя.

— Залиште нас,— сказав Клаас дітям, коли вони увійшли.— Хіба я хоч на мить переставав любити тебе? — провадив він, сідаючи біля узголів'я дружини, взявши її руки й цілуючи їх.

— Мій друже, я не дорікаю тобі ні в чому. Ти дав мені щастя, багато щастя; але я не могла витримати порівняння між першими днями нашого з тобою життя, такого наповненого радістю, і цими останніми днями, коли ти перестав бути самим собою, і моє життя стало таким спустошеним. Почуття, як і явища природи, не минають без наслідків. Уже шість років, як ти помер для кохання, для родини, для всього, що складало наше щастя. Я не кажу про блаженство, яким утішаються в юності, з плином років воно відходить; але від нього лишаються почуття, які живлять душу — безмежна довіра, ніжна прихильність; так от, ти позбавив мене й цих скарбів, які належать нашому віку. Я йду з життя вчасно: в нас уже не лишилося нічого спільного, ти став приховувати від мене свої думки, свої вчинки. Як ти дійшов до того, що став остерігатися мене? Хіба засуджувала я тебе бодай словом, поглядом або жестом? А ти продав свої останні картини, продав навіть вина з погреба, ти знову береш гроші під заставу маєтків і не сказав мені про це жодного слова. О, я піду з життя, бо воно стало мені гидке. Якщо ти помиляєшся, якщо ти осліп, ганяючись за недосяжною метою, то невже я не довела тобі, що в мені досить любові, аби смиренно ділити твої помилки, іти завжди поруч із тобою, навіть якби ти повів мене шляхом злочину? Ти дуже мене любив колись: у цьому моя слава і в цьому моє горе. Я захворіла давно, Валтасаре, ще в той день, коли на цьому самому місці, де я помираю, ти дав мені ясно зрозуміти, що більше належиш науці, аніж родині. Й ось тепер твоєї дружини уже нема на світі, а твій статок розтрачено. Твій статок і твоя дружина належали тобі, ти міг розпоряджатися ними; але як тільки мене не стане, мій статок перейде до дітей і ти не зможеш користуватися ним. Що буде з тобою? А зараз я повинна сказати тобі правду, вмирущі вміють заглядати в майбутнє! Що віднині буде противагою клятій пристрасті, якій ти віддаєш усе своє життя? Якщо ти пожертвував навіть мною, то діти для тебе не перешкода, адже я повинна віддати тобі належне й визнати, що мною ти дорожив найбільше. Два мільйони і шість років праці кинуто в безодню, і нічого ти не відкрив...

На ці слова Клаас похилив сиву голову і затулив обличчя долонями.

— І нічого ти не доб'єшся, окрім ганьби для себе, злиднів для своїх дітей,— вела далі вмируща.— Уже тебе прозвали Клаас-алхімік, а незабаром зватимуть Клаас-божевільний! Я вірю в тебе, я знаю, що ти — людина велика, вчена, геніальна; але для юрби геніальність видається божевіллям. Слава — сонце мертвих; а за життя ти будеш нещасливий, як усі великі люди, і розориш дітей. Я йду з життя, не порадівши твоїй славі, яка втішила б мене за втрату щастя. Так от, любий Валтасаре, щоб смерть була для мене не такою гіркою, мені потрібна впевненість, що наші діти не залишаться без шматка хліба. Але ніщо не втішить моєї тривоги, і ти її не втішиш...

— Присягаюся тобі...— почав Клаас.

— Не присягайся, друже, щоб потім не порушувати свого слова,— урвала його Хосефіна.— Ти повинен був про нас піклуватися, а майже сім років ми позбавлені твоїх турбот. Ти віддав своє життя науці. Генію не потрібні ні дружина, ні діти. Ідіть у самотині дорогою злиднів! Ваші чесноти не такі, як у звичайних людей, ви належите всьому світу й не можете належати ні жінці, ні сім'ї. Навколо вас висихає грунт, як навкруг могутніх дерев! І я, бідолашна рослинка, не змогла піднятися так високо, як піднявся ти, і гину, коли ти пройшов лише половину свого життєвого шляху. Я чекала, коли прийде мій останній день, щоб висловити тобі ці жахливі думки, які відкрилися мені у спалахах горя й розпачу. Пощади моїх дітей! Нехай ці слова відлунюють у тебе в серці! Я їх повторюватиму до останнього свого подиху! Поглянь-но, твоя дружина вже мертва! Повільно, поступово гасив ти в ній почуття, позбавляв її радощів. Гай-гай! Якби не ця жорстока передбачливість, яку ти виявив несвідомо, хіба прожила б я так довго? Але ж бідолашні діти були завжди зі мною. Вони виросли, даючи мені розраду в моєму горі, й мати пережила дружину. Благаю тебе, пожалій наших дітей!

— Мюлькіньє! — гукнув Валтасар громовим голосом.

Старий слуга з'явився вмить.

— Негайно зруйнуй усе там, нагорі,— машини, прилади. Дій обережно, але поламай усе. Я відмовляюся від науки,— сказав він дружині.

— Надто пізно,— відповіла Хосефіна, глянувши на Мюлькіньє.— Маргарито! — крикнула вона, відчуваючи, що вмирає.

Дівчина з'явилась у дверях і пронизливо зойкнула, побачивши, як згасають материні очі.

— Маргарито! — повторила вмируща.

В цьому останньому вигуку було таке палке прохання до дочки, Хосефіна надала йому такого владного характеру, що він прозвучав як заповіт. Збіглася наполохана родина, і всі побачили, що пані Клаас уже при смерті,— в розмові з чоловіком вичерпалися її останні сили. Валтасар і Маргарита, стоячи нерухомо,— вона біля узголів'я, він біля ніг,— не могли повірити у смерть цієї жінки, про чиї високі чесноти та невичерпну ніжність знали тільки вони. Батько й дочка обмінялися поглядами, в яких зачаїлися тривожні думки: дочка судила батька, батько вже відчував острах, що дочка стане знаряддям помсти. Хоча спогади про кохання, яким дружина наповнювала його життя, наринули на нього бурхливим потоком, обложивши його пам'ять і надавши останнім словам небіжчиці священної сили, так що Валтасарові завжди мав учуватися її голос — він не міг обіцяти собі, що його воля вистоїть у поєдинку з його генієм; і вже лунав у ньому грізний голос його пристрасті, яка змагалася з його каяттям і вселяла йому страх перед самим собою.

Коли не стало Хосефіни, кожен зрозумів, що дім Клаасів мав душу і що ця душа вмерла. Горе родини було таким великим, що вітальня, де довго відчувалася присутність благородної жінки, лишалася замкнена, і ніхто не зважувався туди увійти.

Суспільство не виявляє жодної з чеснот, яких воно вимагає від окремих людей; щогодини чинить воно злочини, хоча й користується для цього тільки словами; жартами виправдовує воно лихі вчинки, глузами принижує все прекрасне; воно сміється з дітей, які оплакують своїх батьків надто гірко, і віддає анафемі тих, що оплакують їх не досить; а потім воно розважається, оцінюючи, чого варті ще не остиглі трупи.