Пошуки абсолюту - Оноре де Бальзак

Інтонація голосу, в якій таїлося стільки чару для двох юних істот, розбивала їй серце, погляди, якими вони вміли порозумітися без слів і які вона перехоплювала, навіювали їй, майже мертвій, спогади про щасливі години молодості і ще гіркішим здавалася їй сучасність. В Еммануеля та Маргарити було досить чуйності, щоб стримуватися від милих пустощів кохання і не роз'ятрювати ран змученої горем жінки, про чий стан вони інстинктивно здогадувалися. Ніхто досі не зауважив, що почуття живуть власним життям, що їхня природа залежить від обставин, серед яких вони народилися; вони зберігають і властивості того місця, де виникли, і відбиток ідей, які вплинули на їхній розвій. Є почуття, зароджені в палких проявах пристрасті, і вони лишаються палкими на все життя — як Хосефінина любов до чоловіка; є почуття, яким усе всміхається, і вони завжди зберігають свою вранішню веселість, їхні жнива радощів не бувають без сміху та святкового настрою; але трапляється і кохання, якому судилося існувати вічно, обрамленим у смуток та горе, і важко даються йому втіхи, затьмарені страхом, затруєні каяттям або сповнені розпачу. Кохання, глибоко зачаєне в серцях Еммануеля та Маргарити,— хоча ні він, ні вона ще не розуміли, що йдеться про кохання,— це почуття, розквітле під похмурим склепінням галереї дому Клаасів, поруч із старим суворим абатом, у хвилину мовчанки й спокою, їхнє кохання, серйозне і стримане, але багате на ніжні відтінки, на потаємні радощі, смаковані нишком, як потай зірване у винограднику гроно, їхнє кохання просякло всіма тими темними барвами, тими сірими відтінками, серед яких воно зародилося. Не зважуючись біля ложа скорботи на живий прояв почуттів, ці юні створіння, самі про те не здогадуючись, тільки примножували свої радощі, не даючи їм виходу і тим закарбовуючи в глибині серця. Еммануель з великою радістю поділяв турботи про хвору, щасливий, що може приєднатися до Маргарити і ніби наперед відчути себе сином її матері. Вдячна сумовита усмішка на устах дівчини замінювала солодкі розмови закоханих. Коли вони обмінювалися поглядом, їхні радісні зітхання, які вихоплювалися з глибини серця, мало різнилися від зітхань, викликаних видовищем материнського горя. Рідкі щасливі хвилини невисловлених зізнань, недоговорених обіцянок, притлумлених поривів відвертості можна було порівняти з алегоріями Рафаеля, зображеними на чорному тлі. В обох жила впевненість, у якій вони не признавались одне одному, що десь угорі сяє над ними сонце; але вони не знали, який вітер розжене чорні хмари, що клубочилися над їхніми головами, вони сумнівалися в майбутньому і, боячись, що страждання завжди будуть із ними поруч, боязко перебували в сутінках, не осмілюючись промовити: "Закінчимо день удвох?" Одначе за ніжністю, з якою пані Клаас ставилася до своїх дітей, вона благородно приховувала те, в чому не признавалася і самій собі. Доля дітей не вселяла їй ні тривоги, ні страху, вони були її втіхою, але не всім її життям; ними вона жила, але помирала через Валтасара. Хоч якою тяжкою була для неї присутність чоловіка, що на цілі години поринав у роздуми і тільки вряди-годи кидав на неї безвиразний погляд, лише в ці гіркі хвилини забувала вона про свої муки. Валтасарова байдужість до хворої дружини видалася б злочинною сторонньому свідкові; але пані Клаас та її дочки до цього звикли, вони знали його серце і прощали йому. Якщо протягом дня пані Клаас переживала новий небезпечний напад хвороби, якщо їй ставало зовсім погано, і здавалося, ось-ось вона помре, у всьому домі й у всьому місті один тільки Валтасар нічого про це не знав. І ні його дочки, яким мати наказувала мовчати, ні сама дружина не повідомляли йому про небезпеку, яка чигала на істоту, що її він колись так любив. Хоча про це знав навіть лакей Мюлькіньє. Як тільки пані Клаас чула Валтасарові кроки, коли він ішов через галерею обідати, вона завмирала від щастя: зараз вона побачить його, і вона збирала всі сили, щоб утішитися цією радістю. В ту мить, коли він заходив до вітальні, ця бліда, напівмертва жінка спалахувала живим рум'янцем, який приховував сліди недуги; учений підходив до ліжка, брав дружину за руку і бачив її оманливу зовнішність; йому одному Хосефіна могла видатися здоровою. Коли він запитував: "Моя люба, як ти почуваєш себе сьогодні?" — вона відповідала: "Краще, мій друже!", і навіювала цьому неуважному чоловікові впевненість, що завтра вона встане, одужає. Валтасара настільки поглинули свої турботи, що хворобу, від якої помирала дружина, він сприймав як звичайне, легке нездужання. Умируща для всіх, у його очах вона буяла життям. Протягом останнього року подружжя жило зовсім окремо. Спав Клаас сам-один, рано-вранці підводився й зачинявся у себе в лабораторії або в кабінеті. Бачився він з Хосефіною лише в присутності дочок або двох-трьох друзів, які іноді в них бували, і тому відвик від неї. У двох істот, котрі колись привчилися думати заодно, тепер лише зрідка бували хвилини повного взаєморозуміння, невимушеності, відвертості, без яких серце не може жити, але настав час, коли урвалися і ці рідкі радощі. Тілесні страждання прийшли на допомогу бідолашній жінці й дали їй змогу терпіти порожнечу та розлуку, які відразу вбили б її, коли б у ній ще жевріла іскра життя. Вона тяжко страждала й іноді була навіть рада, що про її муки нічого не знає той, кого вона досі любила. Вона спостерігала за Валтасаром, коли вечорами він грав у триктрак з абатом, і знаючи, що по-своєму він щасливий, і сама поділяла це щастя, яке добула для нього. Цієї слабкої втіхи тепер вистачало для неї, вона більше не замислювалася про те, любить її чоловік чи не любить, вона намагалася вірити у його любов і ковзалася по цій тонкій кризі, не сміючи твердо на неї ступити, боячись проломити її й утопити серце в жаскій порожнечі. А що цього спокою ніщо не порушувало, і хвороба, яка повільно пожирала пані Клаас, сприяла внутрішньому умиротворенню, утримуючи подружню любов у пасивному стані, то Хосефіна змогла дотягти аж до початку 1816 року.

Та наприкінці лютого нотар П'єркен завдав удару, який дуже швидко звів у могилу жінку з ангельською душею, котра за все своє життя не вчинила майже жодного гріха, як казав абат де Соліс.

— Знаєте,— мовив він їй на вухо, обравши мить, коли дочки не могли почути їхньої розмови,— пан Клаас доручив мені позичити триста тисяч франків під заставу своїх маєтностей. Ужийте заходів, щоб ваші діти не стали жебраками.

Пані Клаас склала руки, підвела очі до стелі й подякувала нотареві люб'язним кивком голови та сумною усмішкою, що зворушили його. П'єркенові слова були тим ударом кинджала, який добив Хосефіну. В той день вона віддалася роздумам, і її серце переповнилося глибоким смутком, вона почувала себе так, як почуває подорожній, коли, утративши рівновагу від поштовху малого камінчика, він зривається в провалля, понад краєм якого довго і сміливо йшов. Коли нотар попрощався, пані Клаас попросила Маргариту дати їй усе необхідне для писання, зібрала останні сили і стала писати заповіт. Не раз вона зупинялася й дивилася на дочку. Настав час відвертих признань. Відколи мати захворіла, Маргарита взяла на себе всі турботи по дому і настільки виправдовувала надії вмирущої, що тепер пані Клаас дивилася в майбутнє без розпачу, бачачи себе відтвореною в цьому ангелі, люблячому й сильному духом. Безперечно, обидві передчували, якими сумними думками доведеться їм поділитися одна з одною, дочка дивилася на матір, тільки-но та підводила на неї погляд, і в обох на очі набігали сльози. Кілька разів, коли пані Клаас перепочивала, Маргарита озивалася: "Що, мамо?" — ніби хотіла заговорити. Але відразу й замовкла, ніби їй бракувало дихання, а мати, заклопотана передсмертними думками, не запитувала, чого вона хоче. Нарешті пані Клаас стала запечатувати листа. Маргарита, яка тримала для неї свічку, скромно відійшла, щоб не бачити напису.

— Можеш прочитати, дитино! — сказала мати голосом, який розривав душу.

І Маргарита побачила, що мати надписує: "Моїй дочці Маргариті".

— Коли я відпочину, ми поговоримо,— сказала Хосефіна, ховаючи листа під подушку.

Потім голова у неї впала, наче в цьому останньому зусиллі вичерпалися всі її сили, і вона вмить заснула. Коли через кілька годин пані Клаас прокинулася, обидві її дочки й обидва сини стояли навколішках біля ліжка й палко молилися. Був четвер. Габрієль і Жан щойно прийшли з колежа, їх привів Еммануель де Соліс, уже півроку як призначений учителем історії та філософії.

— Любі мої дітоньки, нам треба попрощатися! — сказала мати.— Ви мене не забули, а той, кого...

Вона не договорила.

— Пане Еммануелю,— мовила Маргарита, побачивши, як зблідла мати,— підіть скажіть моєму батькові, що мамі погіршало.

Молодий де Соліс піднявся до лабораторії і попросив Мюлькіньє покликати Валтасара, який на наполегливе прохання молодика відповів:

— Зараз прийду.

— Мій друже,— сказала пані Клаас Еммануелеві, коли той повернувся,— виведіть звідси хлопчиків і сходіть по вашого дядька. Здається, мені пора взяти останнє причастя, і я хотіла б причаститися з його рук.

Коли Хосефіна залишилася тільки з дочками, вона зробила Маргариті знак, і та, зрозумівши матір, звеліла Фелісії вийти.

— Я теж хотіла поговорити з вами, матусю.— І не знаючи, що матері зовсім погано, Маргарита поглибила рану, якої завдав П'єркен: — Ось уже десять днів як у мене нема грошей на витрати по господарству, і слугам я заборгувала платню за півроку. Я вже двічі хотіла попросити грошей у батька, але не посміла. Ви не знаєте, що картини з галереї і вина з погребу вже продано.

— А мені ж про це він не сказав і слова! — вигукнула пані Клаас.— О Боже! Вчасно ти покликав мене до себе! Мої бідолашні дітки, що з вами станеться? — Вона стала палко молитись, і очі її світилися вогнем каяття.— Маргарито,— провадила мати, дістаючи з-під подушки листа,— ти розпечатаєш і прочитаєш його тільки тоді, коли після моєї смерті ви опинитеся в тяжкій убогості, одне слово, коли у вас не буде і шматка хліба. Дорога моя донечко, люби батька, але також піклуйся про братів і сестричку. Через кілька днів — а може, й годин! — ти станеш хазяйкою в домі. Будь ощадлива.