Зниклий Безвісти - Кафка Франц
Скажімо, я навіть не вмію друкувати на машинці". "Це не найважливіше, — сказала надкухарка. — Поки що у Вас було би дуже скромне місце, а вже тоді Вам варто було б подбати, аби сумлінням і ретельністю досягти чогось більшого. Я, в кожному разі, гадаю, що для Вас було би краще і догідніше десь осісти, а не тинятися отак світами. Здається, Ви для такого не створені". "Під цими словами одразу ж підписався б і вуйко", — сказав сам до себе Карл і кивнув на знак згоди. І тут-таки пригадав, що він, про якого так клопочуться, навіть не відрекомендувався. "Вибачте, будь ласка, — сказав він, — що я ще не відрекомендувався. Мене звати Карл Росман". "Ви ж німець, чи не так?" "Так, — сказав Карл, — і ще зовсім недовго в Америці". "А звідкіля Ви?" "З Праги, в Богемії", — сказав Карл. "Ти диви!" — вигукнула надкухарка німецькою із сильним англійським акцентом і мало не звела горі руки. — Таж ми земляки, мене звати Ґрета Мітцельбах, я з Відня. А Прагу знаю досконало, бо пів року пропрацювала в "Золотому Гусаку" на Вацлавській площі. Подумати-но тільки!" "А коли то було?" — спитав Карл. "Уже багато років тому". "Старого "Золотого Гусака" два роки тому знесли". "Ну так, справді", — сказала надкухарка, повністю поринувши в спогади про минуле.
Та тут вона враз знову пожвавішала і гукнула, вхопивши Карла за руки: "Тепер, коли з'ясувалося, що Ви мій земляк, Вам за жодну ціну не можна звідси йти. Такої прикрости Ви мені не зробите. Чи не мали б Ви охоти стати, скажімо, ліфтярем? Скажіть тільки "так" — і Ви вже ним є. Коли трохи походите світом, знатимете, що не так легко знайти таке місце, бо це найкращий початок, якого тільки можна собі побажати. Ви зустрічаєтеся з усіма гостями, завжди на видноті, Вам довіряють невеличкі доручення, словом, щодня на Вас чекає нагода досягнути чогось ліпшого. А про решту дозвольте вже подбати мені!" "Ліфтярем я би радо став", — сказав Карл по невеличкій павзі. Було би суцільним безглуздям підважувати доцільність посади ліфтяра, з огляду на п'ять його гімназійних класів. Тут, в Америці, радше випадало тих п'яти класів соромитися. До речі, хлопці-ліфтярі завжди подобалися Карлові, вони здавалися йому окрасою готелів. "А хіба знання мов не обов'язкове?" — спитав він іще про всяк випадок. "Ви ж говорите німецькою і прекрасною англійською, цього цілком досить". "Англійську я вивчив щойно в Америці, за два з половиною місяці", — сказав Карл, уважаючи, що немає жодних підстав замовчувати єдину свою перевагу. "Вже бодай це одне достатньо промовляє на Вашу користь, — сказала надкухарка, — коли згадую, як важко давалася англійська мені. Щоправда, відтоді минуло вже тридцять років. Не далі як учора я про це говорила. Бо ж учора був мій п'ятдесятий день народження". І, всміхаючись, вона намагалася вичитати з Карлового виразу обличчя, яке враження справила на нього гідність цього віку. "В такому разі бажаю Вам щастя", — сказав Карл. "Що-що, а воно знадобиться завжди", — сказала вона, потисла Карлові руку і знову наче засмутилася, мабуть, через цю давню приказку з вітчизни, яка пригадалася їй, коли вона заговорила німецькою.
"Але ж я Вас тут затримую, — зойкнула вона раптом. — А Ви напевно дуже втомлений, та й обговорювати все набагато краще за дня. Радість від зустрічі із земляком робить мене такою недотепою. Нумо, я заведу Вас до Вашої кімнати". "Я маю ще одне прохання, пані надкухарко, — сказав Карл, побачивши на одному зі столів телефонний апарат. — Може так статися, що вранці, може, навіть дуже рано, мої колишні побратими принесуть одну фотографію, яка мені конче негайно потрібна. Якби Ви були такі ласкаві й зателефонували портьє, щоби він або послав тих людей до мене, або розпорядився мене покликати". "Звісно, — сказала надкухарка, — та хіба не досить буде, якщо він візьме в них ту фотографію? І що то за фотографія, якщо смію запитати?" "Це фотографія моїх батьків, — сказав Карл. — Ні, я сам мушу з ними поговорити". На це надкухарка нічого вже не сказала, тільки дала телефоном відповідне розпорядження в портьєрню, назвавши при цьому номер Карлової кімнати: 536.
А тоді вони вийшли крізь двері навпроти вхідних у якийсь невеличкий коридорчик, де, прихилившись до билець ліфта, дрімав маленький хлопчик-ліфтяр. "Можемо обслужити себе й самі, — тихо проказала надкухарка, запрошуючи Карла до ліфта. — Десяти-чи навіть дванадцятигодинний робочий день — це трошки забагато для такого хлопчика, — сказала вона, їдучи з Карлом догори. — Але ж і дивно в Америці. Ось цей, скажімо, хлопчина, він же теж приїхав сюди разом із батьками щойно пів року тому, він італієць. А тепер виглядає так, ніби він не може знести цієї праці, геть спав із лиця, засинає на службі, попри те, що від природи дуже послужливий — та йому треба всього іще пів року прослужити тут або деінде в Америці, і він з легкістю витримає все, а через п'ять років із нього вийде сильний чоловік. Такі приклади я могла б наводити Вам годинами. При цьому я зовсім не маю на думці Вас, Ви ж бо міцний юнак. Вам сімнадцять, правда?" "За місяць виповниться шістнадцять", — відповів Карл. "Навіть шістнадцять, — сказала надкухарка. — Отож відваги Вам!"
Нагорі вона завела Карла до кімнати, яка хоч і мала вже, оскільки була на горищі, скісну стіну, та поза тим виявилася в освітленні двох жарівок дуже навіть затишною. "Не лякайтеся цього облаштування, — сказала надкухарка, — бо це не готельний номер, а кімната мого помешкання, що складається з трьох кімнат, тож Ви мені аніскілечки не заважатимете. Я просто зачиню проміжні двері, щоби Ви не відчували незручности. А завтра Вам як новому працівникові виділять, звісно, службову кімнату. Якби Ви прийшли зі своїми побратимами, я би розпорядилася постелити Вам у спільній спальні прислуги, та оскільки Ви самі, гадаю, тут Вам пасуватиме більше, навіть якщо муситимете вдовольнятися канапою. Отож спіть гарно, набирайтеся сил для служби. Завтра буде ще не надто суворо". "Дуже дякую Вам за Вашу люб'язність". "Стривайте-но, — сказала вона, зупинившись у дверях, — але ж рано Вас би розбудили". І вона підійшла до бічних дверей кімнати, постукала й погукала: "Терезо!" "Прошу, пані надкухарко", — почувся голос молоденької машиністки. "Як будитимеш мене завтра, зайди з коридору, тут у кімнаті спить гість. Він страшенно втомлений. — Кажучи це, вона всміхалася Карлові. — Зрозуміла?" "Так, пані надкухарко". "Ну, тоді добраніч!" "На добраніч і Вам".
"Бо я вже, — сказала на пояснення надкухарка, — декілька років сплю страшенно погано. Те-пер-то я можу бути задоволена своїм становищем і забути про клопоти. Але це безсоння — наслідок клопотів колишніх. Я щаслива, коли вдасться заснути о третій ночі. Та оскільки вже о п'ятій — найпізніше пів на шосту — мушу знову ставати до праці, треба, щоб мене будили, до того ж особливо обережно, щоб я не стала ще нервовіша, ніж і так уже є. Ото Тереза мене, власне, й будить. Ну, але тепер Ви справді вже знаєте все, а я ніяк не йду і не йду. На добраніч!" І, попри свою огрядність, вона мало не шмигнула з кімнати.
Карл уже був у передчутті сну, бо день таки добряче його знесилив. А зручнішого оточення для довгого, спокійного сну годі було й бажати. Хоч ця кімната і не була призначена для спальні, то була радше вітальня чи, ще точніше, парадна кімната надкухарки, а вмивальник внесли спеціяльно на цей вечір для нього, та все ж Карл не почувався тут непроханим гостем, а тільки оточеним тим більшою увагою. Його валізку дбайливо вклали, і, мабуть, вона давно вже не була в такій безпеці, як тут. На низенькій шафці з шухлядками, накритій вовняною скатертиною, плетеною широкою петлею, стояли різні фотографії, оправлені в рамки й засклені; оглядаючи кімнату, Карл зупинився і взявся їх розглядати. Переважно то були давні фотографії, на більшості були зображені дівчатка, в немодних і незручних одежинах, у вільно посаджених маленьких, але стрімких капелюшках, зі спертою на парасольку правою рукою, вони були звернені лицем до глядача, але все одно уникали зустрічатися з ним поглядом. Серед чоловічих портретів Карлові особливо впало у вічі зображення якогось молоденького солдатика, що поклав кепі на столик, а сам завмер, виструнчившись, зі своєю неслухняною чорною чуприною, його аж розпирав гордий, але притлумлюваний сміх. Ґудзики його однострою позолотили на фотографії згодом. Усі ці фотографії були зроблені, ймовірно, ще в Европі, мабуть, на звороті можна було вичитати докладніше, але Карл не хотів брати їх до рук. Так як ці фотографії тут стояли — отак і він хотів би поставити фотографію батьків у своїй майбутній кімнаті.
Він саме вже потягувався після ретельного вмивання всього тіла, що його, з огляду на сусідку, намагався здійснити якомога тихіше, в передчутті солодкого сну на своїй канапі, коли йому здалося, що він чує тихенький стук у двері. Неможливо було відразу зрозуміти, в які саме, зрештою, то міг бути і якийсь випадковий звук. Та й повторився він не відразу, і Карл уже майже спав, коли він почувся знову. Але тепер уже не було сумнівів, що то таки стук і що він долинає з боку дверей машиністки. Карл навшпиньки підбіг до дверей і запитав так тихо, що якби поряд таки спали, він нікого не збудив би: "Вам чогось треба?" Негайно і так само тихо пролунала відповідь: "Відчиніть, будь ласка! Ключ стирчить із Вашого боку". "Прошу дуже, — сказав Карл, — але наперед я мушу вдягтися". Настала невеличка павза, а тоді почулося: "Це зайве. Відчиніть і вкладайтеся до ліжка, я трошки зачекаю". "Гаразд", — сказав Карл і до всього ще й увімкнув електричне світло. "Я вже лежу", — сказав він ледь голосніше. І тоді зі своєї темної кімнати увійшла маленька машиністка, одягнена так самісінько, як і внизу, в бюрі, мабуть, вона навіть не думала вкладатися спати.
"Ласкаво перепрошую, — сказала вона, ледь нахилившись над Карловим ліжком, — і, будь ласка, не розповідайте нікому. Я не перешкоджатиму довго, знаю, що Ви неймовірно втомлені". "Нічого страшного, — сказав Карл, — але, мабуть, мені таки краще було вбратися". Йому доводилося лежати виструнчившись, аби накритися аж по шию, бо в нього не було нічної сорочки. "Я лиш на хвильку, — сказала вона, шукаючи крісла, — можна сісти ближче до канапи?" Карл кивнув.
