Шалений день, або одруження Фігаро - Бомарше П'єр-Огюстен

Останню я ненавиджу в будь-якому вигляді, і вважаю її настільки великим злочином, що не раз офіційно звертався до влади з проханням бути пильнішою та не дати театру перетворитися на арену для гладіаторів, де більш сильний вважає, що має право метатися за допомогою отруєного і надто замацаного пір'я, і де відверто торгують своєю підлістю.

Невже сильні цього світу не можуть з тисячі одного газетного писаки відібрати найгірших, а з цих найгірших виділити найгидкішого, який би і критикував тих, хто їх зачіпає? Таке незначне зло терплять у нас тільки тому, що воно ні для кого не несе жодних наслідків, оскільки недовговічний паразит викликає миттєву сверблячку, а потім гине, але театр — це велетень, який смертельно ранить тих, проти кого спрямовані його удари. Ці міцні удари слід приберегти для боротьби зі зловживаннями та виразками у суспільстві.

Отже, не пороки і не пов'язані з ними події породжують аморальність на сцені, а відсутність уроків та повчальності. П'єса стає двозначною, а іноді навіть із вадою тільки тоді, коли автор через свою безпорадність чи боягузтво не насмілюється отримати урок із сюжету п'єси.

Коли я поставив на сцені свою "Євгенію" (тут доводиться говорити про самого себе, бо на мене весь час нападають) г коли я поставив на сцені свою "Євгенію", всі наші присяжні захисники моралі рвали й метали, як це я насмілився вивести на сцену розпусного вельможу, який наряджає своїх слуг священиками, та який вдає, що збирається одружитися з юною особою, а юна особа виходить на сцену вагітна, хоча вона й незаміжня.

Незважаючи на їх голосіння, п'єса була визнана якщо не найкращою, то принаймні найморальнішою з драм, постійно йшла у всіх театрах, і була перекладена всіма мовами. Розумні люди зрозуміли, що повчальний зміст й цікавість цієї п'єси ґрунтуються виключно на тому, що людина могутня і розпусна зловживає своїм ім'ям і становищем для того, щоб мучити слабку, беззахисну, обдурену, чесну та покинуту дівчину. Отже, всім, що міститься в цьому творі корисного та гарного, він зобов'язаний рішучості автора, який наважився зобразити найсміливішу картину соціальної нерівності.

Після цього я написав п'єсу "Два друга", в якій батько зізнається своїй так званій племінниці в тому, що вона — його незаконна донька. Ця драма теж високоморальна, бо автор на прикладі жертв, які приносить бездоганна дружба, намагається показати, які обов'язки накладає на людей природа щодо плодів їхньої колишньої любові, в більшості випадків абсолютно безпорадних через невблаганну суворість світської пристойності, вірніше — через зловживання нею.

Серед різних відгуків про мою п'єсу я чув, як у сусідній ложі один молодий придворний, сміючись, казав дамам: "Автор цієї п'єси, мабуть, лахмітник, якому прикажчик з ферми або ж торговець тканинами мають здаватися вершками суспільства. Своїх благородних друзів він знаходить у крамницях, а потім витягає їх на французьку сцену". Тут я наблизився до нього й сказав: "На жаль, шановний пане, я був змушений взяти їх з такого середовища, де їх існування цілком ймовірне. Вас набагато більше потішив би автор, який двох своїх справжніх друзів знайшов би у залі "ОеіІ-а'е-Ьоеи/" або в кареті. Деяка правдоподібність потрібна навіть при зображенні добрих вчинків".

Після цього вірний своїй веселій вдачі, я намагався у "Севільському цирульнику" повернути театру його колишню непідробну веселість, поєднавши її з легкістю нашого сучасного жарту. Але, оскільки це вже було своєрідним нововведенням, п'єсу почали люто критикувати. Здавалось, я порушив власне основи держави: крайність вжитих заходів, а також крики, що лунали на мою адресу, свідчили передусім про те, наскільки налякані були деякі аморальні люди, коли побачили, що їх викрили в п'єсі. П'єса чотири рази піддавалася цензурі, тричі її вилучали з репертуару безпосередньо перед початком вистави, і навіть обговорювали на засіданні тодішнього парламенту. Я ж, приголомшений цим галасом, продовжував наполягати на тому, щоб глядачі самі винесли вирок "Севільському цирульнику", оскільки я писав цю п'єсу для їх розваги.

Добився я цього лише через три роки. Огуда поступилася місцем похвалі, всі шепотіли мені: "Творіть ще такі п'єси, адже тільки ви насмілюєтеся сміятися відверто".

Автор, зацькований купкою крикунів, знов підбадьорюється, коли бачить, що його п'єса має успіх. Те ж саме трапилося й зі мною. Дорогоцінною для вітчизни пам'яттю, покійний принц де Конті (вимовляючи його ім'я, ми наче чуємо звуки старовинного слова "вітчизна") публічно кинув мені виклик: поставити на сцені мою передмову до "Цирульника", ще більш веселу, за його словами, аніж сама п'єса, і вивести у ній родину Фігаро, про яку я згадував у цій передмові. "Ваша вельможносте! — відповідав я. — Якщо я вдруге виведу цю дійову особу на сцену, буду змушений зробити його дорослішим, і, відповідно, більш зрілим. Отже, знов підійметься галас, та хто зна, чи допустять його на сцену". Проте, з поваги до принца де Конті я прийняв його виклик. Я створив "Шалений день", про який тепер ходить стільки чуток. Принц ушанував своєю присутністю першу його виставу. Це була велика людина в повному розумінні цього слова — принц, людина піднесеного та незалежного способу мислення. Знаєте що? Він був задоволений п'єсою.

Але яку пастку я підготував критикам, давши своїй комедії просту назву: "Шалений день"! Я намагався лише сказати, що в ній нема нічого особливого, але навіть не підозрював, як зміна назви може збити з пантелику. Насправді її слід було назвати "Чоловік-спокусник". Але це було б для моїх ворогів новим слідом, тоді вони погналися б за мною іншою стежкою. Проте назва "Шалений день" відкинула їх від мене на сто льє: вони побачили в п'єсі лише те, чого там ніколи не було й ніколи не буде. І це доволі різке зауваження про легкість бути збитим з пантелику має більш широкий зміст, аніж можна було б припустити. Якби Мольєр назвав свою п'єсу не "Жорж Данден", а "Безглуздість шлюбу", вона принесла б набагато більше користі; якби Реньяр дав своєму "Спадкоємцю" назву "Відплата за безшлюбність", його п'єса змусила б нас здригнутися. Йому це не спало на думку, а я зробив це навмисне. Про людське судження і про мораль на сцені можна було б скласти надзвичайно цікавий твір, а назвати його можна було б "Про вплив заголовку".

Як би там не було, але "Шалений день" п'ять років пролежав у столі. Нарешті актори довідалися про його існування і з руками відірвали в мене цю п'єсу. У майбутньому ми побачили, на краще це було для них чи ні. Чи то важкість відтворення п'єси на сцені пробудила у виконавців дух змагань, чи то вони відчули, що для того, щоб сподобатися публіці, слід докласти якомога більше зусиль, але ще ніколи настільки важка п'єса не була зіграна настільки дружно. І якщо автор у цій п'єсі виявився, як кажуть, нижчим за самого себе, то учасникам вистави вона створила ім'я, а ще більше прославила і зміцнила її становище. Але повернімося до того, як пройшло читання п'єси і як сприйняли її актори.

Завдяки перебільшеним похвалам всі представники суспільства виявили бажання познайомитися зі мною. Відтоді я тільки й робив, що сварився або ж поступався загальній наполегливості. А тим часом закляті вороги автора розповсюдили при дворі чутки, нібито автор у своєму творі, який до того ж є лише "накопичення безглуздостей", ображає релігію, уряд, всі прошарки та добру мораль. Нарешті, нібито чеснота у моїй п'єсі покарана, а порок (як і слід було очікувати, — додавали вони) торжествує. Якщо поважні пани, які так старанно повторювали це, все ж таки прочитають мою передмову, вони, принаймні, пересвідчаться, що я наводжу їх думки слово в слово, і, таким чином, міщанська сумлінність, з якою я зазвичай наводжу цитати, лише різкіше продемонструє їх аристократичну неточність.

Отже, якщо в "Севільському цирульнику" я ще тільки порушив основи держави, то в новому своєму творі, ще більш огидному і злобливому, я їх повністю спростовую. Якщо дозволити цій п'єсі вільно йти у театрах, то не залишиться більше нічого священного. Брехливими від першого до останнього слова доносами мої недоброзичливці намагались ввести в оману владу, налаштовували проти мене впливові кола, залякували боязких дам, створювали мені ворогів у церковному світі... Я ж боровся з низькою інтригою залежно від того, хто й де нападав на мене, невичерпним своїм терпінням, незмінною ввічливістю, незламною лагідністю або ж розсудливим словом переконання в тих випадках, коли мене бажали вислухати.

Ця війна тривала чотири роки. Додайте до них ті п'ять років, коли п'єса лежала в моєму столі. Які ж такі натяки на наші часи намагаються в ній відшукати? На жаль, коли писався цей твір, не було навіть паростків усього того, що розквітло сьогодні: це був цілком інший світ.

Під час чотирирічних суперечок я просив тільки про одне: щоб мені дали цензора. І мені їх дали, чи то п'ять, чи то шість. Що ж такого знайшли вони у цьому творі, який викликав таку шалену злість? Звичайну кумедну інтригу. Іспанський гранд закохується у дівчину й намагається спокусити її, тоді як спільні зусилля дівчини, тієї людини, з якою вона збирається одружитися, та дружини сеньйора перекреслюють задуми цього володаря, якому його становище, багатство та марнотратство, здавалося, мали б забезпечити повний успіх. Ось і все. Більше там нічого немає. П'єса перед вами.

Що ж спричинило такий дикий галас? А ось що. Замість того, щоб викрити якийсь один порочний характер, скажімо, Гравця, Честолюбця, Скупаря, Лицеміра, що налаштовувало б проти автора лише один табір ворогів, автор вибрав спосіб вільного написання комедії, або швидше склав такий план, який дав йому можливість піддати критиці низку зловживань, згубних для суспільства. Проте, оскільки в очах освіченого цензора це не є недоліком п'єси, то всі мої цензори, схваливши її, вимагали поставити її на сцені. Врешті-решт, мені довелося поступитись, а ось могутні цього світу з величезним обуренням побачили на сцені

П'єсу, де слуга — на що це схоже! — Не хоче віддати дружину вельможі.

(Годен)

О, як я шкодую, що не скористався цим моральним сюжетом для якоїсь страшної кривавої трагедії.