Троє студентів - Конан Дойл Артур

Ви не один такий. Що це за "НН"? Це кінець якогось слова. Як відомо, найчастіше трапляються олівці фабрики Йоганна Фабера. Невже незрозуміло, що ці літери — все, що залишилось від імені "Йоганн"? — Він нахилив столик до електричного світла. — Якщо папір, на якому той писав, був досить тонкий, то на полірованому дереві, сподіваюся, збереглися сліди... Ні, їх немає. Гадаю, що тут ми більше нічого не знайдемо. Переходьмо до письмового стола. Ця грудка темної глини — напевно, та сама, про яку ви казали. Вона схожа на порожнисту пірамідку. А в глині, як ви й казали, — тирса. Так, так, це дуже цікаво. Тепер поріз — шкіру просто розірвано. Починається з тонкої подряпини, а закінчується продертою діркою. Дуже вдячний вам, містере Сомсе, за те, що ви привернули мою увагу до цього випадку. А куди ведуть ці двері?

— До моєї спальні.

— Ви заходили туди після цієї пригоди?

— Ні, я відразу вирушив до вас.

— Дозвольте-но мені зазирнути до спальні. Яка затишна, старомодна кімната! Будьте ласкаві, зачекайте хвилину, поки я огляну підлогу. Ні, тут нема нічого. А що це за портьєра? Так, за нею повішено одяг. Якби кому довелося сховатися в цій кімнаті, то він забрався б сюди, бо ліжко надто низьке, а шафа завузька. Сподіваюсь, тут нікого немає?

Тільки-но Холмс узявся за портьєру, як я побачив із його настороженої, напруженої постаті, що він готовий до будь-якої несподіванки. Портьєра відсунулась, та за нею не було нічого, крім трьох-чотирьох вішалок з костюмами. Холмс обернувся і раптом нахилився до підлоги.

— Овва! Що це? — запитав він.

То була маленька темна грудка глини — така сама, як і на письмовому столі. Холмс підніс її на долоні до електричної лампи.

— Ваш відвідувач залишив у спальні такі самі сліди, як і в вітальні, містере Сомсе.

— Але що йому тут було треба?

— Гадаю, це зрозуміло. Ви прийшли не тією дорогою, звідки він вас виглядав. Тож він почув ваші кроки, коли ви були вже біля дверей. Що він мусив робити? Схопив усе, що могло його виказати, й кинувся до вашої спальні, щоб там сховатися.

— О Боже! Містере Холмсе, то виходить, що увесь той час, коли я розмовляв з Беністером у вітальні, він сидів у мене в пастці, а ми про це й не знали?

— Виходить, що так.

— Але ж усе могло бути й інакше, містере Холмсе. Не знаю, чи оглядали ви вікно моєї спальні?

— Маленькі шибки, залізні ґрати, три рами, одна з них — на завісах і досить широка для того, щоб туди пролізла людина.

— Саме так. А виходить воно в такий куток двору, звідки частини його не видно. Той чоловік міг залізти через вікно до спальні, залишити за портьєрою сліди і врешті, побачивши, що двері відчинено, втекти через них.

Холмс нетерпляче хитнув головою.

— Поміркуймо до ладу, — сказав він. — Як я зрозумів, цими сходами користуються троє студентів, і вони звичайно проходять повз ваші двері?

— Так, їх троє.

— І всі вони складатимуть цей іспит?

— Так.

— Чи маєте ви підставу підозрювати когось із них більше, ніж інших?

Сомс помовчав.

— Це дуже делікатне питання, — мовив він. — Я не хотів би підозрювати нікого, поки немає доказів.

— І все ж таки розкажіть про свої підозри. Докази шукатиму я.

— Тоді я коротко розповім вам про всіх, хто мешкає в цих кімнатах. Найнижче мешкає Ґілкріст, сумлінний студент і чудовий атлет, він грає за коледж у регбі й крикет[28] і має перші місця в бар’єрних перегонах та стрибках у довжину. Це гарний мужній хлопець. Батько його, сумнозвісний сер Джейбз Ґілкріст, змарнував усі гроші на іподромі. Тож студентові не дісталося нічого, але він уперто й сумлінно працює. Він свого досягне.

Вищий поверх займає Давлат Рас, індус. Спокійний, відлюдкуватий хлопець, як здебільшого всі індуси. Добре працює, хоча грецька мова дається йому найважче. Вчиться наполегливо й методично.

Найвище мешкає Майлс Мак-Ларен. Чудовий хлопець, коли береться до роботи, один з найрозумніших студентів університету, але вдачі норовистої, непутящої й легковажної. Першого року його мало не вигнали через скандал із картами. Останнім часом байдикував, отож, напевно, дуже боїться цього іспиту.

— То ви підозрюєте його?

— Не беруся цього стверджувати. Але з усіх трьох він — найнепевніша людина.

— Зрозуміло. А тепер, містере Сомсе, познайомте нас зі своїм служником, Беністером.

То був низенький, блідий, чисто поголений, шпакуватий чоловічок п’ятдесяти років. Він ще не оговтався як слід після несподіваного струсу, що порушив тихі будні його життя. Пухке обличчя його нервово пересмикувалось, пальці тремтіли.

— Ми хочемо розібратися в цій нещасливій пригоді, Беністере, — мовив наш господар.

— Так, сер.

— Як я зрозумів, — сказав Холмс, — це ви залишили в дверях ключ?

— Так, сер.

— Дивно, що це сталося з вами того самого дня, коли в кімнаті були такі важливі папери.

— Так, сер, це справді нещастя. Але я вряди-годи забував ключ і раніше.

— Коли ви увійшли до кімнати?

— Було десь о пів на п’яту. Саме тоді містер Сомс завжди п’є чай.

— Як довго ви тут були?

— Побачив, що його нема, і одразу вийшов.

— Ви переглядали папери на столі?

— Ні, сер, звичайно ж, ні.

— Чому ви залишили ключ у дверях?

— Я ніс у руках тацю з чаєм. Хотів згодом піти забрати ключ. І забув.

— У дверях є замок із пружиною?

— Ні, сер,

— То їх увесь цей час було відчинено?

— Так, сер.

— І можна було вільно вийти з кімнати?

— Так, сер.

— Ви, напевно, були дуже схвильовані, коли містер Сомс повернувсь і покликав вас?

— Так, сер. Такого не бувало ніколи, поки я тут служив. Я мало не знепритомнів, сер.

— Зрозуміло. А де ви були, коли вам стало недобре?

— Де був, сер? Отут, біля дверей.

— Дивно, адже ви сіли в крісло отам, у кутку. Чому ви проминули ближчі крісла?

— Не знаю, сер, мені було все одно, куди сісти.

— Гадаю, він просто не пам’ятає про це, містере Холмсе. Він був такий приголомшений, що зблід, наче привид.

— Чи залишались ви тут, коли господар пішов?

— Десь із хвилину. Потім замкнув двері й подався до своєї кімнати.

— Кого ви підозрюєте?

— Не можу сказати, сер. Не вірю, що в цьому університеті є хоч один джентльмен, який вчинив би таке заради грошей. Ні, сер, не можу повірити.

— Дякую, це все, — мовив Холмс. — А втім, ні. Ви розповідали про цю пригоду комусь із тих трьох джентльменів, у яких служите?

— Ні, сер, ні слова.

— А чи зустрічали когось із них?

— Ні, сер.

— Чудово. А тепер, містере Сомсе, ходімо надвір, коли ваша ласка.

Три жовті квадрати світла сяяли над нами у вечірніх сутінках.

— Усі три пташки сидять у гніздечках, — мовив Холмс, поглянувши вгору. — Овва! А це що таке? Одному з них чогось не сидиться!

Темна постать індуса раптом з’явилася на тлі спущеної штори. Він швидко походжав туди-сюди кімнатою.

— Я хотів би поглянути на кожного з них, — сказав Холмс. — Чи можна це влаштувати?

— Звичайно, — відповів Сомс. — Цей будинок — відома пам’ятка старовини, й не дивно, що в нас буває багато відвідувачів. Ходімо, я сам проведу вас.

— Жодних імен, будь ласка! — прошепотів Холмс, коли ми постукали до Ґілкріста.

Нам відчинив високий, білявий, стрункий юнак і запросив до кімнати, коли почув про мету нашого візиту. Кімната справді була цікавим взірцем середньовічної архітектури. Холмса вона так зачарувала, що він вирішив замалювати її в своєму записнику, зламав олівець і попросив у господаря інший, а потім попросив ще й ніж, щоб підстругати його. Така сама курйозна пригода сталася в кімнаті індуса — мовчазного, низенького хлопця з гачкуватим носом, що недовірливо дивився на нас і помітно зрадів, коли Холмсові архітектурні студії закінчились. Я побачив, що під час цих відвідин Холмс так і не знайшов тих доказів, які шукав. Не вдався лише візит до третього студента. Коли ми постукали, двері ніхто не відчинив і зсередини вибухнув потік лайки.

— Мені байдуже, хто ви такі. Геть до пекла! — лунав сердитий голос. — Завтра іспит, і нема чого мені заважати!

— Нечема! — мовив наш провідник. — Звичайно, він не знав, що це я, але все-таки поводиться непоштиво, а зараз — навіть підозріло!

Холмсова відповідь була дуже дивна.

— Ви можете сказати мені, який він на зріст? — запитав він.

— Правду кажучи, ні, містере Холмсе. Він вищий за індуса, але не такий високий, як Ґілкріст. Має десь п’ять футів шість дюймів.

— Це вельми важливо, — сказав Холмс. — А тепер, містере Сомсе, на добраніч.

Наш провідник перелякано скрикнув:

— Боже милий! Містере Холмсе, невже ви покинете мене в таку хвилину! Ви просто не уявляєте собі мого становища. Завтра іспит. Сьогодні ввечері я мушу вжити якихось рішучих заходів. Я не можу дозволити, щоб іспит відбувся, якщо комусь відоме завдання. Треба знайти вихід!

— Залиште все так, як є. Вранці я завітаю до вас і ми про все поговоримо. Може, на той час у мене з’являться якісь пропозиції. А тим часом нічого не руште, нічого.

— Гаразд, містере Холмсе.

— Можете бути цілком спокійні. Ми неодмінно зарадимо вам у цьому скрутному становищі. Я візьму з собою цю грудку темної глини й ці стружки з олівця. На все добре.

Вийшовши в темний двір, ми знову поглянули на вікна. Індус, як і раніше, походжав кімнатою. Інших видно не було.

— Що ви про це думаєте, Ватсоне? — спитав Холмс, коли ми опинилися на вулиці. — Така собі невеличка гра, фокус із трьома картами, еге ж? Ось вам троє. Потрібен один з них. Вибирайте. Хто це, по-вашому?

— Той хлопець із найвищого поверху, що вилаяв нас. І репутація в нього найгірша. Проте індус теж слизький чолов’яга. Чому він увесь час бігав туди-сюди?

— Нічого дивного в цьому немає. Багато хто походжає туди-сюди, коли вчить щось напам’ять.

— Він так неприязно дивився на нас.

— Ви дивилися б так само, якби до вас напередодні іспиту, коли кожна хвилина дорога, вдерлися заради розваги чужі люди. Ні, дивного тут немає нічого. Олівці й ножі в них теж у порядку. Мене насторожує інша людина.

— Хто?

— Беністер, служник. Яку гру він веде в цій справі?

— Як на мене, він цілком чесна людина.

— Так само здається й мені. Ось де загадка! Навіщо чесній людині... Так, так, ось і паперова крамниця. Розпочнімо свої пошуки звідси.

У місті було лише чотири показні паперові крамниці, і в кожній Холмс діставав стружки з олівця й питав, чи не можна в них придбати такий. Усюди відповідали, що такий олівець можна замовити, але він досить незвичайний і в продажу буває нечасто.