Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Він підкликав дівчинку до себе і так само таємниче прошепотів:

— Ні, Мінні, я нікому не скажу.

Тепер Ян зрозумів, що поводження його було безрозсудним. Він вважав Сема хорошим товаришем, він любив його і радий уже був помиритись. Та ні! Адже Сем погрожував прогнати його! Хіба можна після цього першому просити пробачення? Краще почекати, подивитись, що буде далі.

За вечір Ян кілька разів стикався з містером Рафтеном, але той нічого йому не сказав. Вночі хлопець майже не спав і підхопився вдосвіта. Йому хотілося віч-на-віч поговорити з хазяїном, щоб покінчити з усім одним махом. Та Рафтен виявився неприступним.

За сніданком Сем поводився невимушено, як завжди, і навіть до Яна не виказував будь-якої ворожості. Губа в нього розпухла, і він пояснював це тим, що "трохи поборюкався з хлопцями".

Після сніданку Рафтен сказав:

— Ти, Ян, поїдеш зі мною до школи.

"Ось воно!" майнуло в голові хлопця, бо школа була по дорозі на станцію.

Однак чому Рафтен не сказав прямо: "На станцію"? Не така він людина, щоб пом'якшувати вирази. І про речі теж не було згадано… та в біді для них не знайшлося б і місця.

Рафтен мовчки правив. У цьому не було нічого особливого. Нарешті він спитав:

— Ян, на кого тебе хоче вивчити батько?

— На художника, — відповів Ян, дивуючись, яке це має відношення до того, що його виганяють.

— А художнику треба бути дуже грамотним?

— Чим грамотніший, тим краще.

— Ну звісно, звісно. Я завжди кажу Сему, що грамота — велика штука. А багато художники заробляють?

— Деякі багато. Знаменитості іноді наживають мільйони.

— Мільйони? Ото диво! А ти не прибріхуєш часом?

— Ні. Тернер став мільйонером, Тіціан жив у палаці, Рафаель теж.

— Гм! Я їх не знаю, але, може, це й правда, може, воно й так. Грамота, вона чудеса творить. Я завжди кажу Сему.

Вони підкотили до шкільного будинку. Незважаючи на канікули, двері в приміщення були відчинені й на східцях стояли два сивобородих чоловіки, які вклонились Рафтену. То були шкільні опікуни — Чарльз Боіїль та Мур. Старий Мур, бідний, мов церковна миша, але доброї душі людина, відігравав у раді шкільних опікунів роль своєрідного мастила, що зменшувало тертя між Рафтеном та Бойлем. Найбільшою пошаною користувався Бойль. Але Рафтена завжди обирали в опікуни, бо знали, що він дбатиме про гроші, школу й самих учнів.

Сьогодні опікуни зібрались на особливу нараду— поговорити про нове приміщення школи. Рафтен витяг цілу купу паперів, серед яких були й листи з департаменту освіти. Місцева шкільна округа мала зібрати половину суми, необхідної для будівництва; другу половину давав департамент на певних умовах. Однією з основних умов було те, щоб у шкільному приміщенні на кожного учня припадала встановлена кількість кубічних футів повітря. Це, розуміється, було дуже важливо, але як опікуни могли додержати цієї норми і не дуже перескочити за неї? Запросити департамент — незручно. Спитати вчителя — немає змоги, бо він поїхав у відпустку. Та вчителеві не дуже й довіришся: ще обдурить і зажадає більше повітря, ніж насправді потрібно. Рафтен блискуче розв’язав це важке математичне завдання, розшукавши доброго помічника в особі худорлявого хлопчика з блискучими очима.

— Ян, — сказав Рафтен, передаючи хлопцеві двофутову лінійку, — ти можеш визначити, скільки футів повітря припадає в цій кімматі на кожного учня, коли всі місця зайняті?

— Кубічних футів?

— Зараз глянемо.

Водячи по планах вузлуватими пальцями і з надмірними потугами розбираючись в замацаних документах, Рафтен і Мур дійшли, нарешті, висновку:

— Еге, кубічних футів.

Ян швидко виміряв довжину, ширину та висоту кімнати. Сивобороді діди шанобливо і з щирим захватом спостерігали, як впевнено він це робив. Ян полічив усі місця, а потім спитав:

— Вчителя брати до уваги?

Троє старих людей порадились поміж собою і вирішили:

— Авжеж! Він забирає більше повітря, ніж будь-який з учнів. Ха-ха-ха!

Ян прикинув на папері, підрахував і повідомив:

— Близько двадцяти футів.

— Бачите! — урочисто промовив Рафтен. — Вийшло те ж саме, що і в урядового чиновника. Казав я вам, що він упорається! Тепер поглянемо на план нової школи.

Вони знов почали обмацувати та гортати папери.

— Ян, а що вийде, коли учнів удвоє більше, один вчитель і розміри кімнати отакі? — тицьнув Рафтен пальцем у план.

Ям замислився на хвилину й відповів:

— Двадцять п’ять футів на кожного.

— Ну що, тепер бачите? — проревів Рафтен. — Не казав я вам, що цей архітектор шахрай? Та нас не обійдеш! Цей план нікуди не годиться! Ви тільки погляньте на нього! Всі вони злодюги та обманщики!

Ян зазирнув у план, яким Рафтен розмахував у повітрі.

— Дозвольте, — сказав він з авторитетом, якого раніше ніхто не дозволяв собі по відношенню до Рафтена. — Треба ще відкинути прихожу та роздягальню.

Ян обчислив об’єм цих кімнат і переконався, що креслення правильні — кількість повітря співпадала з урядовою нормою.

Тепер в очах Бойля спалахнули іскорки злобливого торжества. Рафтен, здавалося, був розчарований, що йому не вдалося викрити ніякого шахрайства.

— Все одно всі вони крутії, і за ними треба дивитись та дивитись, — пробурмотів він, аби хоч якось виправдатись.

— Тепер таке, Ян. У минулому році оціночний грошовий збір становив у нас двісті шістдесят п’ять тисяч доларів, і ми додали до нього шкільний податок — двісті шістдесят п’ять доларів, по одній тисячній на кожен долар. В цьому році новий оціночний грошовий збір— двісті дев’яносто одна тисяча чотириста доларів. Яка сума нам лишиться від шкільного податку, якщо норми по його стягненню залишаться ті самі?

— Двісті дев’яносто один долар і сорок центів, — не вагаючись ні хвилини, відповів Ян, і троє старих людей відкинулись на стільцях, пороззявлявши від подиву роти.

Це була остаточна перемога. Навіть старий Бойль сяяв від задоволення, а Рафтен розчервонівся, бо вважав, що в цьому і його немала заслуга.

Чимось зворушливим віяло від простодушності цих хитруватих дідуганів, від їхнього майже побожного ставлення до "глибокої вченості" підлітка. В них не було ані найменшого сумніву щодо непогрішимості Яна як математика.

Рафтен якось особливо, майже підлесливо посміхнувся до нього. Після цього Ян лише один раз бачив у Рафтена такий вираз обличчя, коли фермер потискував руку відомому боксерові, що завоював приз на великих змаганнях. І Ян не міг сказати, чи сподобався йому цей вираз.

По дорозі додому Рафтен з незвичайною для нього відвертістю ділився своїми планами щодо рідного сина. (Ян зрозумів: гроза промчала мимо). Рафтен розбалакайся на свою улюблену тему про "грамоту". Яну й на думку тоді не спадало, що перегодом це слово буде єдиною втіхою для Рафтепа. Бачачи, як його великий сип пускається берега, він щоразу повторював:

— Бач, іцо з нього вийшло. А я ж його вчив грамоти!

Тільки через багато років, коли він уже був дорослим, Ян, пригадуючи з Рафтеном давно минулі дні, довідався, що поступово завойовував повагу грубуватого фермера і що особливо підніс його в очах Рафтена отой удар, яким він звалив Сема у воду…

Отже з Рафтеном, на думку Яна, було все гаразд, але як помиритися з Семом? Хлопчики не розмовляли один до одного. Яну хотілось покінчити з цим, та він не знав, як це зробити. Сем також перестав дутись і тільки чекав підходящого моменту для примирення.

…Нагодувавши свиней, Сем тільки встиг поставити на землю порожні відра, як раптом до нього причимчикувала Мінні.

— Сем! Сем! Катай Мінні! — сказала вона і, помітивши Яна, додала: — Ян, злоби стільцік, дай Сему люцьку.

Що ж, "принцесу" треба було слухатись. Сем і Ян покірливо сплели руки й зробили для

маленької "королеви" справжній престол. Вона обхопила рученятами їхні шиї і зблизила голови хлопчиків майже впритул. Обидва вони дуже любили рожевощоку крихітку і тепер зверталися тільки до неї. Але в дотикові є щось таке, що сприяє взаємному розумінню. Ситуація робилася явно безглуздою, коли Сем раптом розсміявся і сказав:

— Ян, давай знову дружити?

— Да-да-вай, — запинаючись промовив Ян, ледве стримуючи непрошені сльози. — Мені дуже шкода, що так вийшло. Я більше ніколи не буду.

— Ет, пусте, — сказав Сем, — у всьому винуватий отой малий поганець. Ну, та годі про це. Хто старе пом’яне, хай лиха не мине. Цікаво тільки ось що: як ти зміг мене перекинути? Адже я старший і сильніший за тебе. Я можу більше підняти й довше працювати, а ти пожбурив мене, мов мішок із стружками. Хотілося б знати, як ти це зробив?

Частина третя

У лісі

I

ЗОВСІМ У ЛІСІ

— Здається, ви марнуєте дуже багато часу, бігаючи туди та сюди. Чому б вам зовсім не переселитися на бівуак? — запитав якось Рафтен тим байдужим голосом, який завжди насторожував його співрозмовників, бо вони ніяк не могли зрозуміти, чи він говорить серйозно, чи просто кепкує.

— Еге, то було б діло! Але ж не з власноі волі ми це робимо, — відповів йому син.

— Ми кращого і не бажали б, як залишатися там на ніч, — додав з свого боку Ян.

— То в чому ж річ? Коли б я був хлопцем і грався в індійців, я напевне оселився б у лісі,

— Чудо-о-о-о-ово! — протягом сказав Сем (його захоплення виявлялося в тому, що він більше, ніж звичайно, розтягував слова). — Це нам підхо-о-о-одить! І ми це зро-о-о-о-бимо!

— Гаразд, хлоп’ята, — погодився Рафтен. — Тільки щоб свині та корови були мені щодня доглянуті!

— І це ти називаєш переселенням на бівуак, коли нам все одно треба приходити додому на роботу?

— Ні, ні, Вільям, — втрутилася місіс Рафтен, — так не годиться. Треба дати їм справжні канікули. А ні — то не давай зовсім. Я певна, що хтось із робітників міг би замінити їх на місяць.

— На місяць? Хіба я встановлював строк?

— А чом би й ні?

— Тому що скоро жнива; ніколи вгору буде глянути.

У Рафтена був вигляд людини, яку зненацька загнали на слизьке. Він бачив, що всі настроїлися проти нього,

— Я попрацюю за Яна пару тижнів, якщо вій подарує мені свій малюнок обійстя, — відгукнувся Майкл з протилежного боку стола. — За винятком неділь, — додав він, раптом схаменувшись, бо в неділі в нього були важливіші справи.

— Ну, а я вже заміню його в неділі,— сказав Сі Лі.

— Ви всі проти мене, — пробурчав Вільям з жартівливим замішанням. — Ну, так тому ії бути: нехай побавляться. Гайда.

— Гіп-гоп! — закричав СеМ;

— Ура! — приєднався до нього Ян, виявляючи ще більше захоплення, але менше нестриманості.

— Заждіть, я не кінчив…

— Тату, а свою рушницю нам даси? В лісі не можна жити без рушниці!

— Заждіть, кажу! Дайте хоч слово скінчити… Ви можете піти з дому на два тижні, але йдіть по-справжньому.