Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Ще б пак!.. Адже це розбійник!.. — відповів Дятел.

Він плюнув на камінь і заходився гострити свій складаний ніж. Лезо скреготіло: "дз-дз-дз", і від цього неприємного різкого звуку у Гая пробігав мороз по спині.

— Брате Дятел! Дух нашого племені жадає крові оцієї жертви!

— Ти мусиш казати: "Великий Вождь Дятел, — прошепотів йому на вухо Сем. — Якщо не називатимеш мене Вождем, то і я не називатиму тебе Вождем".

Великий Дятел і Маленький Бобер зайшли в тіні, розмалювали один одному обличчя, привели в порядок головні убори й повернулися назад, щоб розпочати тортури.

Дятел знову взявся гострити ніж. В цьому не було ніякої потреби, але йому подобався звук "дз-дз-дз".

Маленький Бобер приніс цілу купу сушняку й поклав його перед полоненим. Але в Гая ноги були вільні, і він одним ударом розкидав усе паливо. Обидва вожді відскочили.

— Ух, нещасний! — вигукнув розлючений Дятел. — Зв’яжи йому ноги, о Брате Великий Вождь Маленький Бобер!

Кілька нових смужок шкіряного дерева, і ноги жертви були міцно прив’язані до стовбура. Тоді Вождь Дятел виступив з ножем наперед і сказав:

— О Великий Брате Вождь Маленький Бобер! Якщо ми його скальпуємо, вийде тільки один скальп, і тобі нічим буде похвалитись.

Це було дуже серйозне ускладнення, але Ян не розгубився. Він запропонував:

— О Великий Брате Вождь, Червоноголовий Дятел-що-сидить-на-пеньку-та-помахує-хвостом! Не скальпуй його! Здеремо шкуру з його порожньої макітри, і кожен візьме собі половину.

— Вах! Чудово, о Брате славний індійський Вождь, Великий Маленький Бобер-що-підто-чує-дерево!

Дятел витяг з попелу вуглинку і з страхітливою важністю провів на лляному волоссі полоненого "лінію справедливого поділу". Маленький Бобер заявив, що він має право на одне вухо та половину маківки, головної частини скальпа. Дятел відзначив, що, на їх щастя, у полоненого є маленька пліш, яка практично рівноцінна другій маківці; отже

Молодший Вождь матиме сповна свою частку. Лінію розподілу стерли. Обидва Вожді взяли по вуглинці й заходилися викреслювати на голові Гая новий план, який вони виправляли безліч разів, аж поки дійшли остаточної згоди.

Жертва все ще не втрачала мужності й сипала погрозами та образливими словами, які вже починали набридати індійським вождям. Гай обіцявся пожалітися "таткові", "вчителю", усьому світові і, нарешті, самому містеру Рафтену. Останнє було найнебезпечніше, ї Дятел Трохи занепокоєно звернувся до Маленького Бобра:

— Брате Вождь! Ти розумієш натяки буйного блідолицього? Про що він каже?

— Уф! Не знаю, — була відповідь. — Мабуть, він співає передсмертну пісню мовою свого племені.

Гай був не дуже з боязких. Він мужньо тримався, поки гадав, що хлопці просто "дуріють". Та коли він відчув, що страшна лінія, проведена вуглинкою, остаточно поділила його череп між двома дикими розмальованими чудищами, і коли після тривалого "дз-дз-дз" ножем по каменю невмолимий Дятел наблизився та схопив у ліву руку його лляну чуприну, у Гая все похололо всередині, й він гірко розплакався.

— Ой, не треба! Ой, татуню! Ой, мамуню! Відпустіть мене, я більше не буду!

Він не говорив, чого саме не буде робтит, але очевидно було, що він капітулює.

— Почекай, Великий Брате Вождь! — сказав Маленький Бобер. — Існує звичай, за яким звільняють і навіть приймають до свого племені полонених, що виявили особливу силу духу.

— Його сили духу вистачило б на шістьох, якщо тільки вона справді виявляється у верещанні.

— Давай поріжемо йому пута, нехай біжить до своїх

— Справедливіше було б залишити його тут на ніч, щоб до ранку він сам зміг якось втекти, — сказав старший Вождь.

Жертва помітила, що її справи кращають і, схлипуючи, одразу ж пообіцяла принести вождям скільки завгодно березової кори, а також зробити все, що вони накажуть, — тільки б її відпустили. Нещасний полонений обіцяв навіть украсти для своїх мучителів найкращі плоди з батьківського саду.

Малий Бобер витяг ніж і став перерізати пута.

Дятел взяв свій лук та стріли й вигукнув:

— Ух! Забавно було б пристрелити його на бігу!..

Нарешті остання смужка шкіряного дерева впала. Гая не треба було припрошувати. Він мовчки чкурнув до своєї межі. А опинившись по той бік огорожі і відчувши себе в безпеці, вибухнув цілою зливою погроз та лайки, про які не варто навіть згадувати.

Після таких страшних переживань інший хлопчик десятою дорогою обходив би ворожий табір, але Гай по школі знав Сема як виняткового добряка. Він почав думати, що даремно тоді перелякався. Спокушуваний різними мотивами, і перш за все непереборною цікавістю, Гай все ж таки частенько підкрадався до тіпі.

І от, нарешті, якогось дня, підійшовши до бівуаку, індійські вожді застукали там Гая, що сполохано кинувся тікати. Вони спіймали його і притягли назад. Гай був похмурий, але кричав менше, ніж першого разу, і, очевидно, не так їх боявся. Вожді вирішували, спалити його на вогні чи піддати страшним тортурам чи просто кинути в воду, — проте відгуку па це не було. Тоді вони вчинили допит полоненому. Той мовчав. Чого він прийшов на бівуак? Що він тут робив? Крав? Гай тільки сумно похнюпив голову.

— Давай зав’яжемо йому очі й пустимо по спині гаяскута, — запропонував Ян глухим голосом.

— Чудова думка! — зрадів Сем, хоч не більше за полоненого знав, що таке "гаяскут". Потім він додав: — Це буде милосердно. Принаймні, звільнимо його від страждань…

Невідоме вселяє страх. Душа полоненого знову сховалася в п’яти, куточки губ затремтіли. Він уже готовий був розплакатись, коли Ян раптом запитав:

— Чому ж ти не хочеш сказати, що ти тут робив?

Гай заревів:

— Я теж хочу гратися в індійців!

Хлопчиків це розсмішило. Вони ще не встигли розмалювати собі обличчя, і їх вираз був досить ясним для стороннього ока.

Маленький Бобер звівся па ноги й вигукнув перед Радою:

— Великі Вожді Сенгерського народу! Коли ми катували цього полоненого й збиралися спалити його живцем на вогні, він справив на нас неабияке враження. Ще жоден з наших полонених не виявляв такого доблесного геройства. Я пропоную прийняти його в наше Плем’я!

Тоді підвівся Дятел і сказав:

— О другий за мудрістю Вождь нашого Племені! Слова твої справедливі, але ж ти знаєш, що ніякий воїн не може приєднатися до нас, не показавши нам усім, на що він здатний. Йому треба хоча б побороти якого-небудь воїна з нашого племені. Полонений! Можеш ти це зробити?

— Ні…

— А можеш ти випередити кого-небудь, або влучніше стрельнути, або… або… зробити нам подарунок? Ну що ти взагалі вмієш робити?

— Я вмію красти кавуни… Я бачу краще за всіх у школі… Я можу підкрадатись, як ніхто. Я безліч разів підглядав за вами з кущів. Я бачив, як ви будували греблю. Я плавав у вашому ставку раніше за вас самих. Я палив люльку у вашій тіпі, коли вас там не було. Я чув, коли ви домовлялись, щоб красти у нас березову кору…

— В усьому цьому я не бачу великого геройства. Є в тебе подарунки для старшого Вождя Племені?

— Я роздобуду вам скільки завгодно березової кори. Тієї, що ви зрізали, уже немає. Ми з татом спалили її. Але я принесу вам ще більше і… може, вкраду для вас курча…

— У нього, видно, чесні наміри. Приймемо його на слово, — запропонував Ян.

— Згода! — відповів старший Вождь. — Хай увійде в нашу сім’ю. Тільки я не відмовляюсь від свого права на ліву половину скальпа аж до віхтика жовтого моху на потилиці в тому місці, де комірець стер йому бруд із шиї. В будь-який момент я можу зажадати свою частку скальпу і приналежне до неї вухо.

Гаю хотілось думати, що це жарт, але Сем, надавши своєму обличчю якогось загадкового виразу, жадібно вп’явся палаючими очима в "жовтий віхтик", і в бідолахи знову стислося серце.

— Послухай, Ян, чи пак Великий Маленький Бобер, тобі, звичайно, відомо, що вимагається для прийняття новака в індійське плем’я?

— У кожного племені свої вимоїн. Але найбільш поважається "сонячний танець" і "випробування вогнем", хоч те й друге — виключно важка річ.

— А яке випробування пройшов ти? — поцікавився Великий Дятел.

— Обидва, — відповів Ян і посміхнувся, пригадуючи свої обпечені па сонці руки та плечі.

— Невже? — з деяким сумнівом у голосі промовив старшин Вождь.

— Ви не вірите, сер? Я так мужньо витримав ці випробування, що всі до одного визнали мене кращим представником нашого Племені,— сказав Маленький Бобер, не згадавши однак про те, що він був і єдиним представником того племені.— Мені одностайно присвоїли ім’я Кривавий Схід Сонця.

— Я теж хочу бути Кривавим Сходом, — пропищав Гай тоненьким голоском.

— Ти? Ну до чого ти здатний, Жовтий Віхтик?

— То яке випробування ти обираєш, Віхтику?

Гай побажав "загоріти до пояса". Руки й ноги у нього вже добре засмагли й густо були всіяні ластовинням, а ситцьова сорочина так погано захищала його тільце від сонячного проміння, що воно зробилося темножовтим

і місцями на ньому теж висипало ластовиння. Цілісінький день Гай витанцьовував навколо тіпі в самих штанцях, та оскільки він уже звик до сонця, то ніскілечки не загорів.

Коли почало вечоріти, вожді зібрались на Раду.

Старший Вождь оглянув з усіх боків молодого воїна, сумовито похитав головою і промовив з натиском:

— Надто зелений, щоб загоріти, віднині ти — Молода Гілка.

Марні були всі протести. Він мусив залишатися Гілкою, аж поки не заслужить почеснішого імені. Хлопчаки посідали колом, викурили люльку миру, й після цього Гілку було урочисто проголошено Третім Воєнним Вождем Сенгерського Племені. Звання "Воєнний" було додано на особисте прохання Гая.

Гілка був найбезневиннішим членом індійського загону, але йому страшенно подобалось розігрувати з себе кровожерного дикуна. Він дуже любив татуюватись і за допомогою фарб перетворював свою круглу усміхнену мордочку на обличчя розлюченого дикуна. Він дуже пишався своєю татуїровкою, та що поробиш! — найбільші гіркоти здебільшого трапляються серед найбільших радощів, як найглибшим озером може бути старий кратер на верхівці височенної гори. Очі в Гілки були ие зловісні та чорні, як у "підступних червоношкірих", а ясноблакитні. Він міг прикрити пасмами кінського волосся скуйовджену куделю на своїй голові, міг зафарбувати всіяну ластовинням шкіру, але не існувало ніяких засобів, щоб замінити білі вії та світлі, трохи банькуваті, голубі оченята.