Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест
Сем підійшов до колиски, проричав: "ух, білочоле дівчисько", грізно замахнувся рукою, ніби хотів завдати бойовою палицею смертельного удару своїй сплячій сестричці, а потім нахилився й так ніжно поцілував її в рожеві губки, що вона вві сні почала терти їх пухкими кулачками. Після цього Сем прокрався в комору, взяв там великий пиріг та порожне цеберко і знову спустився в льох. Спочатку він тільки причинив за собою двері, але потім зміркував, що Мінні, прокинувшись, почне бігати по кімнаті, може ненароком штовхнути їх і впасти. Сем повернувся назад, підняв защіпку так, що лише кінчик її виднівся крізь шпарку, обережно натиснув на двері й лезом ножа знову накинув защіпку на петлю.
Незабаром він втік, захопивши з собою пиріг та цеберко з молоком.
В темному отворі горища з’явилося усміхнене обличчя матері. Вона почекала трохи й почала спускатись по драбині. Мати бачила, як Сем залазив у льох; вона випадково була на горищі, коли син її прокрадався до кухні, але причаїлась, щоб не зіпсувати йому гру.
Наступного разу Дятел знайшов у льоху папірець, на якому було написано:
"Ворогам індійцям.
Коли знову робитимете напад на наше поселення, принесіть цеберко та не залишайте відкритими глечики…"
Шлях Яна пролягав уздовж огорожі з південного боку будинку. Незважаючи на таке добре прикриття, Другий Вождь майже весь час ліз рачки, а в більш-менш відкритих місцях навіть плазував на животі. Він був уже біля саду, як раптом почув за спиною шурхіт. Ян оглянувся й побачив Гая.
— Чого ти учепився за мене? Твоя соломинка показувала в інший бік. Ти граєш нечесно!
— Ну й нехай! А я не хочу додому. Ви самі підстроїли, щоб соломинка так упала. Це ще нечесніше, і я нікуди не піду.
— Ти не маєш права переслідувати мене!
— А я не переслідую! Ти сам повзеш туди, куди хотів я. І це ти переслідуєш мене, тільки вирвався наперед. Я тобі сказав, що піду по вишні:
— Вишні з цього боку, а я йду в той бік. Я тебе більше бачити не хочу!
— Якщо й захочеш, то не знайдеш.
— Гир-гир!..
— Гир-гир!..
Нарешті Гілка поповз до вишень, а Яи почекав трохи й завернув до яблунь. Кроків через двадцять-тридцять Маленький Бобер помітив у бур’яні червоний гребінець, а під ним — яскраве жовте очко, що пильно стежило за ним. Так випадково Ян наскочив на курку, що сиділа в таємному гнізді. Коли він наблизився, курка зняла тривогу і втекла з голосним кудкудаканням. На землі лежало штук дванадцять яєць, чистих і лискучих, але різного сорту. Гребінець у сполоханої курки був не блідий, як у квочки, а яскравочервоний. Ян дещо знав про курей і одразу ж вирішив: "Дві заблудлих курки несуться в одне гніздо, але жодна ще не сіла на яйця".
— Бач, куди завела мене соломинка! Туди, де кури ходять, — додав він уголос.
Зібравши яйця в капелюх, Маленький Бобер подався до дерева, біля якого було умовлено всім зустрітися. Та не встиг він доповзти й до огорожі, як раптом почув громовий гавкіт, а за ним одчайдушні зойки та крики про допомогу. Ян обернувся й побачив, що Гай видирається на вишню, а Кеп, стара шотландська вівчарка, люто гавкає на нього знизу. Уникнувши небезпеки, Гай розсудливо замовк. Маленький Бобер кинувся його визволяти. Собака пізнав Яна й одразу послухався, але, певно, був дуже здивований, що його женуть додому, коли він так совісно виконує свої обов’язки в саду.
— От бачиш! Треба слухатися соломинки.
Коли б не я, тебе спіймали б і, безперечно, кинули б на розтерзання свиням.
— Коли б не ти, все було б гаразд. Я не злякався вашого старого пса! Ще хвилина, і я сам випустив би йому всі кишки.
— Чи не бажаєш для цього повернутися назад? Я миттю гукну собаку.
— Зараз мені ніколи. Хай іншим разом… Ходімо, знайдемо Сема.
Всі нападники зустрілися під липою і, навантажені здобиччю, переможцями повернулися в табір.
V
ПОЛЮВАННЯ НА ОЛЕНЯ
Увечері друзі влаштували справжній бенкет, після чого полягали спати. Ніч минула без особливих тривог. Лише під ранок Гай розбудив їх, запевняючи, що на бівуак прийшов ведмідь. Та Гай мав звичку скреготіти вві сні зубами, і товариші переконали його, що ведмідь йому просто причувся.
Вранці Ян пішов оглянути "грязьові альбоми" і знайшов кілька свіжих слідів, серед яких один дуже його зацікавив. Ян старанно перемалював його. Це був, очевидно, відбиток маленького, гострого копитця, той самий відбиток, що про нього хлопчик стільки мріяв. Ян почав гукати:
— Сем, Сем! Гілко! Швидше сюди! Тут сліди оленя!
Хлопчики у відповідь закричали:
— Не мороч нам голови! То, мабуть, собака!
Але Ян стояв на своєму. Друзі, впевнені, що він з них кепкує, навіть не пішли подивитись. Тим часом сонце підбилось височенько, слід висох і потьмянів. Вітер, птахи й самі хлоп’ята остаточно його затерли. Але в Яна залишився малюнок і, незважаючи на глузування, він твердив, що зробив його з винятковою точністю.
Нарешті Гай прошепотів Сему:
— Він так серйозно розглядає сліди, що варто йому показати й самого звіра. Для чого бідоласі даремно мучитись? Нехай уздріне оленя. Ми йому допоможемо.
Він підморгнув і знаками показав Сему, що треба куди-небудь одвести Яна.
Це було неважко зробити.
— Ходім подивимось, чи не пройшов твій олень нижнім "грязьовим альбомом", — запропонував Сем.
Ян погодився, і вони пішли.
А Гай тим часом витяг з тіпі клапоть старої мішковини, набив її травою, зав’язав у формі оленячої голови й настромив на палицю. Два плоских шматочки кори замінили вуха. Гай намалював вуглинкою чорні плями на місці очей та носа і кожну з цих плям обвів сірою глиною, видобутою з дна струмка. Глина скоро висохла й побіліла. Покінчивши з цим, Гай замаскував "оленячу голову" між кущами й мовчки побіг у ліс розшукувати Сема та Яна. Він манив їх руками і стиха гукав:
— Сем! Ян! Олень! Мабуть, той самий, що залишив сліди!
Навряд чи вдалось би Гаю переконати Яна, коли б Сем не зустрів новину з великою цікавістю. Хлоп’ята прожогом кинулись до тіпі, схопили свої луки та стріли і разом з Гаєм, який, проте, тримався позаду, почали підкрадатись до того місця, де він бачив оленя.
— Ондечки, ондечки він! Бачите, ворушиться?
В першу мить Ян аж затремтів від щастя. Почуття було таким же хвилюючим, як і тоді, капи він вперше купував книжку, тільки ще набагато сильнішим. Яну захотілося будь-що убити оленя, і він уже націлив стрілу, та раптом завагався.
Стріляй, стріляй! — заохочували його Сем та Гай.
Яну було дивно, чому вони самі не стріляють. Він обернувся і, незважаючи на велике збудження, зрозумів, що хлопці потішаються з нього. Тоді Ян поглянув на оленя пильніше, підступив трохи ближче і, нарешті, розгадав увесь жарт.
Хлопці голосно розреготались. У Яна опустилися руки. О, яке то було захоплююче почуття! І тим боліснішим було розчарування. Але Ян швидко опанував себе.
— Замість вас я застрелю вашого оленя, — сказав він і спустив тятиву.
Але стріла пролетіла нижче голови.
— Де там тобі тягатися з нами! — в один голос вигукнули Сем і Гай і теж вистрілили. Стріла Сема вп’ялася оленю в ніс, і хлопець аж верескнув од радості.
Потім почали стріляти всі троє і стріляли доти, аж поки втикали стрілами всю голову.
На обід вони повернулись до тіпі. Товариші все нe підсміювалися з Яна, але той заявив Гаю:
— Ти зовсім не такий розумний, яким себе вважаєш, але цього разу ти подав мені непогану думку.
По обіді Ян роздобув мішок, футів у три завдовжки, і напхав його сіпом. Потім зробив менший мішечок, в два з половиною фути завдовжки та шість дюймів завтовшки, але з вигином, що поступово звужувався па одному кінці. Його він також натоптав сіпом, а тоді пришив кістяною голкою до більшого мішка. Вирізавши чотири палиці з м'якої сосни, Ян увіткнув їх, замість ніг, в ріжки великого мішка, а потім обмотав залишками мішковини, щоб вони не різнились від тулуба. З плоских шматочків кори він вирізав вуха, намалював, за прикладом Гая, чорні очі та ніс, обвів їх білою глиною і, на довершення всього, додав на кожному боці по великій чорній плямі на довгастому сірому тілі. Тепер було ясно, що це якась подоба оленя.
Товариші трохи допомагали Яну, хоч не припиняли своїх глузувань.
— Кого ти зібрався дурити? — запитав Гай.
— Вас обох, — відповів Ян.
— Дивись, як би цей бик та не кинувся на тебе, — засміявся Головний Вождь.
— Це ще не відомо, на мене чи на вас… Ну, годі патякати; залишайтеся тут, а я піду заховаю оленя. Нікуди не йдіть до мого повернення.
Ян подався з своїм опудалом на північ, потім за кущами повернув на схід і сховав його далеко від тієї лінії, по якій починав бігти. Повернувся він назад тією самою дорогою і крикнув:
— Готово!
Тоді мисливці виступили при повній зброї, і Ян проголосив:
— Хто перший побачить оленя — тому десять очок і право першого пострілу. Якщо він промаже, слідуючий підступає на п’ять кроків і стріляє. Промаже й цей — знов слідуючий наближається на п’ять кроків і стріляє.
І так далі й далі, аж поки хтось влучить в оленя. Тоді всі стріляють з того місця, звідки було пущено останню стрілу. Влучення в серце — десять очок, у сіре поле — п’ять. Це справжні рани, а в усіх інших місцях — тільки подряпини, за них дається одне очко. Якщо ніхто не влучить у серце, мені зараховується двадцять п’ять. Хто раніше знайде його, той буде оленем в наступний раз. Межа — дванадцять пострілів на кожного.
Довго шукали оленя два мисливці. Сем кидав зневажливі зауваження про сліди, яких цей звір не залишав, а Гай заглядав під кожний кущ. Гілка не міг похвалитись ні фізичною силою, ні особливою кмітливістю, зате його маленькі оченята гостро бачили й усе помічали.
— Бачу! — раптом заверещав він і показав туди, де за сімдесят п’ять кроків по прямій виднілося вухо й частина голови.
— Гілці — десять очок, — сказав Ян, роблячи відповідну помітку в записній книжечці.
Гай був на сьомому небі від свого успіху. Він приготував лук і сказав:
— Я міг би побачити вдвічі далі, коли б… коли б… це… коли б це було потрібно.
Він спустив тятиву, але стріла впала напівдорозі. Тоді Сем зауважив:
— Тепер я можу підступити на п’ять кроків. Якої величини кроки, не говориться?
— Ні.
— Чудово.
Сем почав скакати, мов кенгуру, й п’ять кроків у нього були варті добрих десяти. Відхилившись трохи набік, він з-за дерева добре бачив оленя, який тепер був від нього не більше, як за шістдесят п’ять кроків.