Пітер Пен - Баррі Джеймс Метью

Але дорога ж пролягала через болото. І знову геній Гака подолав перешкоду. Капітан підказав, що для транспортування дітей можна використати Маленький будиночок. Так і зробили: закинули туди дітей, четверо кремезних піратів підняли будиночок на плечі й понесли, решта пішли за ними, і в супроводі моторошних пісеньок піратського хору вся чудернацька процесія рушила через ліс. Я не знаю, чи плакав хто-небудь з дітей — коли так, то цей плач тонув у піратських співах; але поки маленька хатинка не зникла в гущавині, хоробрий, хоч і невеличкий, димок здіймався з її комина — ніби виклик Гакові.

Гак помітив його, і це окошилося на Пітері. Цей димочок висушив останню краплю співчуття до хлопця, яка ще, може, десь таїлася в шаленому серці пірата.

Найперше, що він зробив, коли опинився самодин у навальних сутінках, — підійшов навшпиньки до дерева Ледь-Ледя, щоб переконатися, що зможе у нього пролізти. Потім він довго стояв і думав. Кинув капелюх — а це погана прикмета! — на траву, і легкий вітерець тепер куйовдив йому волосся. Думи пірата були чорні як ніч, а очі — сині й лагідні, як барвінок. Він пильно прислухався, чи не долине хоч який-небудь звук з-під землі, але там, унизу, було так само тихо, як і тут, на поверхні: Підземна оселя, здавалося, була лише пусткою посеред пустки. А той хлопчисько — спав чи, може, чатував з кинджалом у руці біля дерева Ледь-Ледя?

Не було як довідатися про це — тільки спуститися під землю. Гак недбало скинув плащ на землю, тоді закусив губи до крові і ступив у дупло. Він був відважний чоловік, але все-таки мусив зупинитися і витерти піт, що скапував з брів, як віск зі свічки. І аж тоді тихо пішов назустріч невідомому.

Неушкодженим він дістався до підніжжя стовбура і зупинився, переводячи дух, що мало не покинув його. Очі його поступово звикали до сутінків, і різноманітні предмети у Підземній оселі почали набирати обрисів. Але єдине, на чому зупинився його хижий погляд, єдине, що він так довго шукав і нарешті знайшов, — ось воно: величезне ліжко. А на ліжку лежить Пітер і міцно спить.

Не здогадуючись про трагедію, що розігралася на поверхні, Пітер, попрощавшись із дітьми, ще трохи весело пограв на сопілці: без сумніву, таким чином він старався довести самому собі, що йому все байдуже. Потім він вирішив не пити ліків, щоб зробити прикрість Венді. Потім заліз на ліжко і розлігся зверху на покривалі, щоб дошкулити їй ще більше, бо вона завжди вкладала дітей під ковдри, та ще й обгортала, щоб хто-небудь, перевертаючись уві сні, не розкрився і не змерз. Потім він мало не заплакав, але раптом уявив собі, як би "матуся" обурилась, якби знала, що він зараз сміється: отже, він розреготався і… і заснув.

Іноді, хоч і не дуже часто, він теж бачив сни, і вони були страшніші, ніж в інших хлопчиків. Бувало, він кілька годин не міг отямитися від такого сну, хоч як жалібно кричав і кликав на допомогу. У цих снах, мабуть, таїлася розгадка його життя. І Венді зазвичай клала його голову собі на коліна і всіляко втішала, вигадуючи щось на ходу, а коли Пітер заспокоювався — вкладала його назад у ліжко, пильнуючи, щоб він не прокинувся і не здогадався про свою безпомічність, яка неодмінно здалася б йому принизливою. Але цим разом він провалився у сон без сновидінь. Одна рука звисала з ліжка, одна нога була напівзігнута, недосміяний сміх блукав на вустах, рот був відкритий і блищав невеличкими перлинками.

Таким беззахисним Гак і застав його. Він німо стояв біля входу Ледь-Ледя і через усю кімнату дивився на свого запеклого ворога. Невже ні тіні співчуття не промайнуло в його похмурому серці? Цей чоловік не був втіленням абсолютного зла: казали, він любив квіти і сентиментальну музику (до того ж, сам дуже гарно грав на клавесині). І тому — дозвольте висловити моє щире припущення — ця ідилічна сцена схвилювала його до глибини душі. Піддавшись добрим почуттям, він би, може, мимохіть повернувся туди, звідки прийшов, якби не одна річ…

Що ж зупинило Гака?

Зухвалість Пітера навіть уві сні — ось що.

Напіввідкритий рот, звисаюча рука, зігнуте коліно — усе це разом було таким яскравим втіленням зухвальства, яке, маймо надію, більше ніколи не відкриється Гаковим очам, таким вразливим на це. Саме оця невимушена зухвалість збудила лють у його серці. І якби вибух люті розірвав його на сто шматків, то кожен з них, незважаючи ні на що, накинувся б на Пітера.

Хоча світло від однієї лампи мляво сочилося на ліжко, Гак стояв у темряві й з першого кроку наткнувся на перешкоду — це були вхідні двері Ледь-Ледя. Вони не повністю затуляли вхід, і Гак дивився крізь них. Намацуючи клямку, він аж ошалів, коли зрозумів, що вона занадто низько і дістатись до неї йому не під силу. Тоді його розбурханому розумові здалося, що оті прикрі ознаки на обличчі та в усій постаті Пітера помітно посилились, він загримав у двері і кинувся на них всім тілом. Невже ж його ворог знову втече?

Але що це? Краєм ока пірат помітив мікстуру Пітера, що стояла на полиці, — до неї легко було дотягнутися. Він негайно збагнув, що це і є рятівний шлях, і зрозумів, що тримає Пітера в кулаку. Щоб не дістатися ворогові живцем, Гак завжди мав при собі смертельну отруту, виготовлену власноруч зі всіх смертельних отрут, які тільки можна було роздобути. Він змішав усе докупи і отримав жовту рідину, зовсім не відому науці, — ця рідина, очевидно, була найнебезпечнішою отрутою у світі.

П'ять крапель своєї отрути він накапав Пітерові у склянку. Його рука тремтіла, але радше від утіхи, а не від сорому. За цією роботою він уникав дивитися на сонного хлопчика, але, майте на увазі, аж ніяк не тому, що жалів його, — просто не хотів порозливати рідину. Потім він кинув на Пітера довгий зловтішний погляд, розвернувся і не без труду виповз із дерева на поверхню. Гак виліз на галявину, немовби втілений дух зла, власною персоною, що виламується з-під землі. Насунувши набакир капелюха, він абияк загорнувся в плащ, тримаючи одну полу перед очима, ніби ховаючись від самої ночі, найчорнішою частиною якої був він сам, і, дивакувато бурмочучи щось собі під ніс, зник між деревами.

А Пітер спав. Світильник покліпав і згас, кімната потонула у темряві. А він і далі спав. Уже була, мабуть, десята година, не менше, за крокодилячим часом, коли Пітер зненацька сів на ліжку, прокинувшись не знати чого. Хтось легенько, обережно стукав у двері його дерева.

Стук був тихий і обережний, але у ньому вчувалося щось зловісне. Пітер намацав у себе кинджал і вихопив його. Тоді спитав:

— Хто там?

Довгенько ніхто не відповідав, а потім знову — стук.

— Хто це?

Відповіді не було.

Пітер страшенно розхвилювався — він любив страшенно хвилюватися. У два кроки він опинився біля дверей. На відміну від дверей Ледь-Ледя, вони щільно закривали вхід, так що Пітер не міг нічого побачити за ними, і той, хто стукав, теж не бачив його.

— Я не відкрию, якщо ти не відгукнешся, — крикнув Пітер.

Тоді нарешті гість відповів прекрасним голосом, як передзвін дзвіночків.

— Пітере, відчини.

Це була Дзенька, і він швидко впустив її. Вона поспішно залетіла, її личко пашіло, а сукня була вся в болоті.

— Що таке?

— О, ти ніколи не міг би собі такого уявити! — вигукнула вона і загадала йому три загадки.

— Говори мерщій! — розсердився він, і тоді, одним антиграматичним реченням, довгим, як стрічка ілюзіоніста, яку той витягає зі свого горла, вона розповіла про те, що сталося з Венді і хлопчиками.

Серце Пітера мало не вистрибнуло з грудей, коли він це почув. Венді, зв'язана, на піратському кораблі, вона, котра так любила, щоб усе було як слід!

— Я врятую її! — вигукнув він, хапаючись за зброю.

А тим часом раптом подумав про те, що міг би зробити для неї приємність. Він вирішив випити ліки. Його пальці зімкнулися на смертоносній склянці.

— Ні! — заверещала Дзенька.

Вона чула, що Гак бурмотів собі під ніс, коли ішов лісом.

— Чому?

— Там отрута.

— Отрута? Хто міг налити туди отрути?

— Гак.

— Не будь така дурненька. Як він міг опинитися тут?

На жаль, Майстринька Дзенька не могла цього пояснити, бо навіть вона не знала про страшну таємницю дерева Ледь-Ледя.

Але слова Гака не залишали місця для сумнівів: у склянці була отрута.

— До того ж, — сказав Пітер з повною вірою у власні слова, — я зовсім не спав.

Він підніс склянку. Часу для слів уже не було — настав час діяти, і одним блискавичним рухом Дзенька опинилася між його губами і склянкою і тут же випила усе до дна.

— Що це таке, Дзенько? Як ти посміла випити мою мікстуру?

Але вона не відповіла. Вона уже гойдалася в повітрі.

— Що з тобою? — вигукнув Пітер, раптово охоплений страхом.

— Там була отрута, Пітере, — тихесенько відповіла вона, — і тепер я вмираю.

— Ой, Дзенько, ти що, випила її, щоб врятувати мене?

— Так.

— Але чому, Дзенько?

Крила вже ледве-ледве тримали її, і замість відповіді вона вилізла йому на плече і ніжно вкусила за носа. І шепнула на вушко:

— Ото дурило.

А тоді, нетвердо ступаючи, підійшла до свого ліжка і лягла.

Голова Пітера зайняла майже всю стіну її маленької кімнатки, бо він у горі став біля неї на коліна. З кожною секундою її сяйво все слабшало, і він знав, що коли воно згасне, її вже не стане. Вона так любила його сльози, що підставила свій гарнесенький пальчик, щоб вони стікали по ньому.

Голосок Дзеньки став такий слабенький, що спершу Пітер навіть не розібрав її слів. Але потім таки зрозумів. Вона сказала, що, можливо, якби діти вірили в те, що феї бувають, вона могла б знову стати на ноги.

Пітер відкинув зброю.

Поряд не було дітей, і стояла ніч; але він звернувся до всіх, кому якраз снилася Небувалія і хто через це був ближче до острова, ніж ви можете собі уявити, — на деревах юрмилися хлопчики й дівчатка у нічних сорочках, голенькі немовлятка гойдалися у колисках.

— Ви вірите, що феї бувають? — гукнув він.

Дзенька сиділа в ліжечку і навіть пожвавішала, дослухаючись до своєї долі.

Вона, здавалось, почула ствердні відповіді, але потім знову засумнівалася.

— Ну, що ти скажеш? — спитала вона Пітера.

— Якщо вірите, — гукнув він дітям, — плескайте в долоньки, не дайте Дзеньці померти!

Багато долоньок заплескали. Деякі долоньки не плескали. Кілька негідників свистали.

Несподівано оплески стихли — мабуть, незліченні мами кинулися до своїх дітей, щоб побачити, що ж там таке коїться, — але Дзенька уже була врятована.