Пітер Пен - Баррі Джеймс Метью

Вона уважно пропальпувала його грудну клітку.

— Пітере, де болить?

— Це не той біль, — похмуро відповів Пітер.

— А який?

— Венді, Венді, мами не такі добрі, як ти про них думаєш.

Усі перелякано обступили Пітера — так тривожно прозвучали його слова. І щиро, як ніколи, він розповів їм те, що досі приховував.

— Колись давно, — почав він, — я так само, як ви, думав, що моя мама завжди буде тримати вікно відчиненим для мене, і тому не повертався додому багато-пребагато днів і ночей, і аж згодом прилетів назад. Але моє вікно вже було зачинене, бо мама зовсім забула про мене і в моєму ліжечку вже спав інший хлопчик.

Я не певен, що все це правда, але Пітер вважав це правдою, і це стурбувало дітей.

— Ти впевнений, що бувають такі мами?

— Так.

Ось вона, жорстока правда про матерів. Ось які вони! І все-таки треба поводитися обачно: ніхто не знає цього краще, ніж дитина, коли вона готова поступитися.

— Венді, вертаймося додому! — вигукнули в один голос Джон і Майкл.

— Добре, — відповіла вона, притуляючи їх до себе.

— Але ще не сьогодні? — вражено запитали загублені хлопчики.

У глибині душі вони знали, що можуть обійтися і без мами і що тільки матері думають, ніби це неможливо.

— Зараз же, — рішуче відповіла Венді, бо її саме навідала моторошна думка: може, їхня мама досі в жалобі?

Ця думка примусила її забути про Пітера і його переживання в цю хвилину, і вона сказала йому майже різко:

— Пітере, ти підготуєш все необхідне для цього, так?

— Як хочеш, — відповів він буденно, ніби вона просила його поділитись горішками, і зовсім не так, щоб між словами пролунало: як-жаль-розлучатися-з-тобою.

Якщо вона була не проти розлуки, то він, Пітер, мав показати їй, що йому все одно.

Але, звичайно, це дуже засмутило його.

Він так гнівався на дорослих, які зазвичай все псували, що як тільки він дістався до свого дерева, то навмисне почав дихати так швидко і часто, як тільки міг, — по п'ять вдихів на секунду. Річ у тім, що в Небувалії існує повір'я: з кожним вдихом тутешньої дитини гине один дорослий на материку; тож Пітер таким чином мстиво вбивав їх — якнайшвидше і якнайбільше.

Після цього Пітер пішов давати необхідні розпорядження індіанцям, зібравши їх біля підземної оселі, де за його відсутності відбулася прикра подія. Засмучені тим, що Венді покидає їх, загублені хлопчики почали загрозливо наступати на неї.

— Нам буде ще гірше, ніж до того, як вона тут з'явилася, — галасували вони.

— Ми не дамо їй піти.

— Ми візьмемо її в полон.

— Ага, в'яжіть її.

У цій безвихідній ситуації інтуїція підказала їй, до кого звернутися.

— Дудо, — гукнула вона, — прошу тебе, поможи!

Хіба це не дивно? Вона звернулася за допомогою до Дуди — мабуть, найдурнішого хлопчика.

Однак відповідь Дуди прозвучала достойно. В ту мить він забув про свою тупість і з гідністю промовив:

— Я просто Дуда, — сказав він, — і ніхто не зважає на мене. Але кожному, хто поведеться з Венді не так, як личить англійському джентльменові, я розіб'ю пику до крові.

Він витяг свій кортик — і це була його зоряна мить. Усі тривожно завмерли. Аж тут повернувся Пітер, і вони зразу побачили, що не дочекаються від нього підтримки. Він би нізащо не затримував жодну дівчину в Небувалії проти її волі.

— Венді, — промовив він, походжаючи туди-сюди, — я попросив індіанців провести вас через ліс, як тільки ви будете готові.

— Дякую, Пітере.

— А потім, — провадив він твердо і рішуче, як людина, що звикла до послуху, — Майстринька Дзенька попровадить вас через море. Чубчику, буди її.

Чубчикові довелося постукати двічі, перш ніж він отримав відповідь, хоча Дзенька вже якийсь час сиділа на ліжку і підслуховувала.

— Хто ти такий? Як ти смієш? Забирайся! — розрепетувалася вона.

— Дзенько, вставай, — покликав Чубчик, — треба провести Венді в дорогу.

Звичайно, Дзенька була щаслива чути, що Венді покидає їх; але вона аж ніяк не бажала її су-проводжувати і повідомила про це найнепристойнішими словами. А потім знову вклалася нібито до сну.

— Вона сказала, що нікуди не піде! — вигукнув Чубчик, приголомшений таким небаченим непослухом, і тоді Пітер грізно підступив до апартаментів юної панни.

— Дзенько, — постукав він, — якщо ти зараз же не встанеш і не вдягнешся, я відкрию завісу і ми всі побачимо тебе у пеньюарі.

Тут вона зіскочила на підлогу.

— Хто казав, що я не встаю?! — гукнула вона.

А тим часом хлопчаки з безмежним смутком дивилися на Венді, яка вже разом з Джоном і Майклом приготувалася до подорожі. Діти почувалися нещасними не лише тому, що ось-ось мали її втратити, а й тому, що відчули, що вона вирушає назустріч чомусь доброму і приємному, куди їх не запросили. Незвідане манило їх, як це завжди буває.

Венді аж мліла: вона наділяла їх шляхетнішими почуттями.

— Мої дорогесенькі, — сказала вона, — якщо б ви всі пішли зі мною, то я майже впевнена, що мені вдалося б переконати маму й тата прийняти вас у сім'ю.

Це запрошення призначалося головним чином для Пітера, але кожен із хлопчиків думав тільки про себе, і всі тут же застрибали від щастя.

— А хіба ми не будемо тягарем для них? — спитав Чубчик посеред стрибка.

— Ні-ні, — сказала Венді, швидко обдумуючи відповідь, — треба буде тільки поставити кілька ліжок у вітальні; попервах їх можна було б ховати за ширмами.

— Пітере, можна нам із нею? — благально попросили хлопчаки.

Їм здавалося очевидним, що якщо всі підуть, то він піде теж, але насправді їх це не дуже турбувало.

Так, діти завжди готові, покинувши найдорожчих, піти на поклик незвіданого.

— Гаразд, — відповів Пітер з гіркою посмішкою, і всі негайно кинулися збирати речі.

— А тепер, Пітере, — сказала Венді, вважаючи, що зробила все як слід, — я приготую тобі ліки перед дорогою.

Вона любила давати дітям ліки і, безперечно, трохи зловживала цим.

Звичайно, це була тільки вода, але вони не пили її з пляшки: Венді завжди бовтала пляшку, відмірювала певну кількість крапель, і це надавало воді лікувальних властивостей.

Але цим разом вона не дала Пітерові його порцію, бо, поки готувала ліки, щось таке вгледіла на його обличчі, від чого їй стислося серце.

— Пітере, збирай речі, — тремтячим голосом вигукнула вона.

— Ні, — відповів він із вдаваною байдужістю, — я не йду з вами, Венді.

— Ідеш, Пітере.

— Ні, не йду.

Щоб показати, що від'їзд аніскільки не тривожить його, він почав стрибати по кімнаті і весело вигравати на своїй бездушній сопілці. Венді довелося бігати за ним, хоч це й виглядало не досить шляхетно.

— Відшукаєш свою маму, — умовляла вона його.

Але навіть якщо Пітер коли-небудь мав маму, то тепер він уже не тужив за нею. Йому було добре і без мами. Він багато думав про мамів, але пам'ятав про них лише погане.

— Ні-ні, — рішуче заявив він Венді, — вона могла б сказати, що я виріс, а я хочу завжди залишатися маленьким хлопчиком і бавитися.

— Але ж, Пітере…

— Ні і ні.

Тоді довелося сказати про це усім.

— Пітер не йде з нами.

Пітер не йде! Вони пильно і водночас байдуже вдивлялися в нього, і кожен тримав на плечі палицю з прикріпленими до неї речами у вузлику. Перша їхня думка була така: якщо Пітер залишається, то, мабуть, він і їм не дозволить піти.

Але він був занадто гордий, щоб так учинити.

— Якщо ви знайдете своїх матерів, — похмуро сказав він, — то, сподіваюся, зможете їх полюбити.

Жахливий цинізм цієї фрази справив якесь неприємне враження, і більшість хлопчиків ніяково перезирнулися. Зрештою, їхні обличчя промовляли: чи ми якісь дурні, щоб хотіти кудись звідси піти?

— Ну, а тепер, — вигукнув Пітер, — не треба шуму, не треба сліз — прощавай, Венді!

І він радісно простяг їй руку, так, ніби вони конче мусять негайно вирушати, бо його чекають якісь важливі невідкладні справи.

Вона потисла йому руку, і ніщо не вказувало на те, що він віддав би перевагу "наперсткові".

— Ти не забудеш регулярно міняти білизну, Пітере? — нагадала вона, затримуючись біля нього. Вона завжди так турбувалася про їхню білизну.

— Ні.

— І будеш приймати ліки?

— Так.

Тепер уже, здавалося, все, і настала вимушена пауза. Однак Пітер був не з тих, хто проявляє слабкість на людях.

— Дзенько, ти готова? — покликав він.

— Ага, ага.

— Тоді лети попереду.

Дзенька метнулася до найближчого дерева, але ніхто за нею не пішов, оскільки саме в ту мить пірати здійснили віроломний напад на індіанців. На галяві, де ще недавно було так тихо і спокійно, зараз повітря роздирали крики і брязкіт зброї. А внизу запанувала мертва тиша. Дитячі роти повідкривались і так і застигли відкритими. Венді впала на коліна і простягнула руки до Пітера. Всі руки простягнулися до нього, як по команді: вони без слів благали не покидати їх. А Пітер вихопив меч — той самий, як він вважав, яким колись убили Барбекю, — жага битви палала в його очах.

Розділ 12. Викрадення дітей

Піратський напад став для індіанців повною несподіванкою: і це неспростовно доводить, що безсовісний Гак здійснив його всупереч усім правилам, бо застати індіанців зненацька — річ немислима для білої людини.

За всіма неписаними законами війни з дикунами, першими завжди мають нападати індіанці, і з підступністю, притаманною їхній расі, мають робити це вдосвіта — саме тоді, коли, як їм відомо, бойовий дух білих падає до найнижчого рівня. А білі тим часом мають спорудити грубий частокіл на вершині найвищого пагорба, біля підніжжя якого протікає струмок (бо відсутність води поблизу може призвести до згуби). Там блідолиці чекають нападу: недосвідчені, вони постійно тримають напоготові револьвери і переминаються з ноги на ногу, наступаючи на галузки, але врешті стомлюються і якраз удосвіта засинають солодким сном. А цілу довгу чорну ніч індіанські слідопити, як ті змії, звиваються в траві — і жодна стеблинка не ворухнеться. Пруття під ними вгинається нечутно, як пісок під кротячими лапами. Не долинає жодного звуку, крім — час від часу — чудової імітації самотнього крику койота. На перший крик відгукується другий, тоді ще і ще — і деякі з них звучать переконливіше, ніж крики справжніх койотів, бо ті, правду кажучи, дещо легковажно ставляться до цієї справи. Так тягнуться години холоду, і довге очікування страшенно виснажує блідолицих, яким випало пережити це вперше. Але для досвідченіших ті моторошні звуки і ще моторошніша тиша — лише знаки того, що минає ніч.

Такий був звичайний сценарій, дуже добре відомий Гакові, — отже, його дії ніяк не можна виправдати необізнаністю.

Плем'я пікканіні, у свою чергу, сліпо керувалося законами честі, і всю цю нічну акцію його воїни провели блискуче.