Війна і мир - Толстой Лев

(з зупинкою) пуф-пуф — зароджувались ще три, ще чотири; і на кожен, з такими ж проміжками, бум... бум-бум-бум — відповідали красиві, тверді, певні звуки. Здавалося, то що дими ці бігли, то що вони стояли, і повз них бігли ліси, лани та блискучі багнети. З лівого боку, по полях і кущах, безперестанно зароджувались ці великі дими зі своїм урочистим відгомоном; і ще ближче, по низах і лісах, спалахували, не встигаючи округлитися, маленькі димки рушниць і так само давали свій маленький відгомін. Трах-та-та-тах — тріскотіли рушниці хоч і часто, але неправильно і вбого в порівнянні з гарматними пострілами.

ГГєру захотілося бути там, де були ці дими, ці блискучі багнети, цей рух, ці звуки. Він оглянувся на Кутузова і на його почет, щоб звірити своє враження з враженням інших. Усі так само, як і він, і, як йому здавалося, з таким самим почуттям дивилися вперед, на поле бою. На всіх обличчях світилася тепер та прихована теплота (chaleur latente) почуття, яку П'єр помічав учора і яку він зрозумів цілковито після своєї розмови з князем Андрієм.

— їдь, голубчику, їдь, Христос з тобою,— казав Кутузов, не зводячи очей з поля бою, до генерала, що стояв біля нього.

Вислухавши наказ, генерал цей пройшов повз П'єра до спуску з кургана.

— До переправи! — холодно й суворо сказав генерал у відповідь на запитання одного з штабних, куди він їде.

"І я, і я",— подумав П'єр і пішов у тому ж напрямі, за генералом.

Генерал сідав на коня, якого підвів йому козак. П'єр підійшов до свого берейтора, що тримав коней. Спитавши, який смирніший, П'єр виліз на коня, схопився за гриву, притиснув закаблуки коневі до живота, вивернувши ноги, і, почуваючи, що окуляри його спадають і що він не може відняти рук від гриви та поводів, поскакав за генералом, викликаючи усмішки у штабних, які з кургана дивились на нього.

XXXI

Генерал, за яким їхав П'єр, спустившись з гори, круто повернув ліворуч, і П'єр, загубивши його з очей, влетів у лави піхотних солдатів, що йшли попереду його. Він намагався виїхати з них то вперед, то ліворуч, то праворуч; але скрізь були солдати, з однаково заклопотаними обличчями, зайняті якоюсь невидною, але, певне, важливою справою. Всі однаково незадоволено-запитливим поглядом дивились на цього товстого чоловіка в білому капелюсі, який невідомо для чого топче їх своїм конем.

— Чого їздить посеред батальйону! — крикнув на нього один. Другий штовхнув прикладом його коня, кінь шарахнув, і П'єр, припавши до луки і ледве стримуючи його, виїхав перед солдатів, де було просторо.

Перед ним був міст, а біля мосту, стріляючи, стояли ще якісь солдати. П'єр під'їхав до них. Сам того не знаючи, П'єр заїхав до мосту через Колочу, який був між Горками і Бородіном і який у першій дії бою атакували (захопивши Бородіно) французи. П'єр бачив, що перед ним був міст і що з обох боків мосту і на луці, в тих покосах трави, які він помітив учора, в диму щось робили солдати; незважаючи на неугавну стрілянину, що точилася в цьому місці, він зовсім не думав, що тут якраз і було поле бою. Він не чув звуків куль, які вищали з усіх боків, і снарядів, які перелітали через нього, не бачив ворога, що був на тому боці річки, і довго не бачив убитих та поранених, хоч багато їх падало недалеко від нього. З усмішкою, що не сходила з його обличчя, він оглядався круг себе.

— Чого їздить оцей перед лінією? — знову крикнув на нього хтось.

— Ліворуч, праворуч візьми,— кричали до нього.

П'єр узяв праворуч і несподівано з'їхався із знайомим йому ад'ютантом генерала Раєвського. Ад'ютант цей сердито глянув на П'єра, очевидно, збираючись теж крикнути на нього, але, впізнавши його, кивнув йому головою.

— Ви чого тут? — спитав він і поїхав далі.

П'єр, почуваючи себе не на своєму місці і без діла, боячись знову стати на заваді кому-небудь, поїхав за ад'ютантом.

— Це тут що таке? Можна мені з вами? — спитав він.

— Зараз, зараз,— відповів ад'ютант і, під'їхавши до товстого полковника, який стояв на луці, щось переказав йому і тоді вже звернувся до П'єра.

— Ви чого сюди потрапили, графе? — спитав він, усміхаючись.— Усе цікавитесь?

— Так, так,— сказав П'єр. Але ад'ютант, повернувши коня, їхав далі.

— Тут ще хвалити бога,— сказав ад'ютант,— а на лівому фланзі у Багратіона страшенна жарня точиться.

— Невже? — спитав П'єр.— Це де саме?

— Та от їдьте зі мною на курган, від нас видно. А в нас на батареї ще стерпно,— сказав ад'ютант.— То як, їдете?

— Так, я з вами,— сказав П'єр, дивлячись круг себе і відшукуючи очима свого берейтора. Тепер тільки вперше П'єр побачив поранених, які брели пішки і яких несли на ношах. На тій самій луці з пахучими покосами сіна, де він проїжджав учора, впоперек покосів, неприродно підігнувши голову без ківера, що валявся тут-таки, нерухомо лежав солдат.— А цього чому не підібрали? — почав був П'єр; але побачивши строге обличчя ад'ютанта, що оглянувся в той самий, бік,, він замовк.

П'єр не знайшов свого берейтопа і разом з ад'ютантом низом зіоїхав по видолинку до Кургана Раєвського. П'єрів кінь відставав від ад'ютантового і рівномірно струшував його.

— Ви, графе, видно, не звикли верхи їздити? — спитав ад'ютант.

— Ні, нічого, але чогось він стрибає дуже,— здивовано сказав П'єр.

— Ее!.. та його ж поранено,— сказав ад'ютант,— права передня, вище коліна. Куля, мабуть. Поздоровляю, графе,— сказав він,— le baptême de feu1.

Проїхавши в диму через шостий корпус, позад висунутої вперед артилерії, яка стріляла, оглушуючи своїми пострілами, вони приїхали до невеликого лісу. В лісі було холоднувато, тихо і пахло осінню. П'єр і ад'ютант позлазили з коней і пішки зійшли на гору.

— Тут генерал?—спитав ад'ютант, підходячи до Кургана.

— Щойно були, поїхали сюди,— показуючи праворуч, відповіли йому.

Ад'ютант оглянувся на П'єра, ніби не знаючи, що йому тепер робити з ним.

— Не турбуйтеся,— сказав П'єр.— Я піду на курган, можна?

— Так, підіть, звідти все видно і не так небезпечно. А я заїду за вами.

П'єр пішов на батарею, а ад'ютант поїхав далі. Більше вони не бачились, і вже значно пізніше П'єр почув, що цьому ад'ютантові того дня відірвало руку.

Курган, на який зійшов П'єр, був тим славнозвісним (потім відомим у росіян під іменем курганної батареї, або батареї Раєвського, а у французів під іменем la grande redoute, la fatale redoute, la redoute du centre)2 місцем, навколо якого покладено десятки тисяч людей і яке французи вважали за найважливіший пункт позиції.

Редутом цим був курган, на якому з трьох боків було виконано рови. В обкопаному ровами місці стояли і стріляли десять гармат, виставлених у отвори валів.

В лінію з курганом обабіч стояли гармати; вони теж безперестану стріляли. Трохи позаду гармат стояли піхотні війська. Входячи на цей курган, П'єр зовсім не думав, що це, обкопане невеликими ровами місце, на якому стояло і стріляло кілька гармат, було найважливішим місцем бою.

П'єру, навпаки, здавалося, що це місце (саме тому, що він ♦був на ньому) було одним з найнезначніших місць бою.

Зійшовши на курган, П'єр сів у кінці рову, що тягнувся круг батареї, і неусвідомлено-радісно усміхаючись, дивився на те, Що робилось навколо нього. Зрідка П'єр все з тією ж усмішкою

1 хрещення вогнем.

* великого редуту, фатального редуту, центрального редуту

вставав і, пильнуючи, щоб не заважати солдатам, які, раз у раз пробігаючи повз нього з сумками та зарядами, заряджали і накочували гармати,— проходжувався по батареї. Гармати цієї батареї безперестанно одна за одною стріляли, оглушуючи своїми звуками і застилаючи всю околицю пороховим димом.

На протилежність тій моторошності, що почувалась між піхотними солдатами прикриття, тут, на батареї, де невелика кількість людей, заклопотаних справою, була обмежена, відокремлена від інших ровом,— тут почувалась однакова і спільна для всіх, ніби сімейна жвавість.

Поява невійськової постаті П'єра в білому капелюсі спочатку неприємно вразила цих людей. Солдати, проходячи повз нього, здивовано і навіть злякано косились на його постать. Старший артилерійський офіцер, високий, з довгими ногами, рябий чоловік, наче для того, щоб подивитись на дію крайньої гармати, підійшов до П'єра і з цікавістю глянув на нього.

Молоденький кругловидий офіцерик, ще зовсім дитина, очевидно щойно випущений з корпусу, командуючи вельми старанно дорученими йому двома гарматами, строго звернувся до П'єра.

— Добродію, дозвольте попросити вас з дороги,— сказав він,— тут не можна.

Солдати осудливо похитували головами, дивлячись на П'єра. Але коли всі переконалися, що цей чоловік у білому капелюсі не тільки не робить нічого поганого, а смирно сидить на укосі валу або, несміливо усміхаючись, чемно даючи дорогу солдатам, проходжується по батареї під пострілами так само спокійно, як по бульвару, тоді потроху почуття недоброзичливого подиву до нього стало переходити в привітну і жартівливу турботу, подібну до тієї, яку солдати виявляють до своїх тварин: собак, півнів, цапів і взагалі тварин, що живуть при військових командах. Солдати ці зараз же в думці прийняли П'єра в свою сім'ю, присвоїли і дали йому прізвисько; "наш пан" прозвали його і, розмовляючи про нього, лагідно сміялись між собою.

Одно ядро копирснуло землю за два кроки від П'єра. Він, обчищаючи з одягу розбризкану ядром землю і усміхаючись, оглянувся круг себе.

— І як це ви не боїтесь, пане, право слово!—звердувся до П'єра червонопикий широкий солдат, вишкіряючи міцні білі зуби.

— А ти хіба боїшся?—спитав П'єр.

— А то як же?— відповів солдат.— Вона ж не милує. Вона чвакне, то кишки вилізуть. Не можна не боятись,— сказав він сміючись.

Кілька солдатів з веселими і привітними обличчями зупинились біля П'єра. Вони наче не чекали, щоб він говорив, як усі, і, зробивши це відкриття, зраділи.

— Наше діло солдатське. А ось пан — це дивно. Оце-то пан!

— По місцях!— крикнув молоденький офіцер на солдатів, що зібралися круг П'єра. Цей молоденький офіцер, як видно, виконував обов'язки по своїй посаді вперше або вдруге і тому особливо чітко і формено обходився з солдатами і начальником.

Розкотиста пальба гармат і рушниць посилювалась по всьому полі, особливо з лівого боку, там, де були флеші Багратіона, але з-за диму пострілів з того місця, де був П'єр, не можна було розібрати майже нічого.