Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

Я зараз. Я зараз щось придумаю. Ви тільки слухайте мене. Анатай, поворушись, де ти?

Анатай замукав, зайорзав, трохи підводячись з місця.

— Анатаю, постривай! Будь на місці! — Султанмурат покотився до нього через купу одягу, збруї.— А тепер лягай спиною до мене, підставляй свої руки. Чуєш, спиною до мене, підставляй руки...

Тепер вони лежали спиною один до одного, і Султанмурат намацав вірьовки на руках товариша. Даючи команду Анатаєві, як лягти г як повернутися, намацав вузли. Вмовляючи Анатая потерпіти, перенести біль у руках, усе ж знайшов, зачепив якогось зашморга, вірьовка ослабла. А тоді Анатай сам видер свої руки на волю...

12

Конокради тікали не поспішаючи. їхали напівчвалом, у темряві не дуже-то поскачеш, та й не було потреби летіти навзаводи. Зроблено чисто. І від кого тікати — від хлопчаків? За сто верст навкруги ні душі. А хлопчаки лежать позв'язувані, сопуть у дві дірочки. Нехай вдячні будуть долі, що ще так обійшлося...

Вони вели з собою чотирьох коней. По парі на кожного. Більше не візьмеш. Дай боже, щоб ці у горлі не застряли... Дорога їм була далека, по безлюдних місцях. Три дні тільки до передмістя Ташкента. Та там ще. Аби лише добратися. А там діло пусте. На Алайському базарі в Ташкен-ті м'ясо піде нарозхват по— кілограмах, по грамах, люди там торгові, вмілі. Сплавлять. То їхній клопіт. А за четверо добрячих коней, м'ясо яких зараз на вагу золота, гроші як вивезти? От задача, не жарт! Куди стільки грошей? Оце-то хапонули! Скоріше б уже! Все! Тепер шукай вітра в полі. Гроші будуть — зникнути не трудно. Та й пора, давно пора вже звідси п'ятами накивати, доки не зловили. А зловлять — капут! Трибунал. Тільки хрін їм віслючий! Гроші будуть — життя буде! За Ташкентом скільки ще міст і земель...

Недарма кажуть — фортуна. Геть засняділи вже. Ану лишень побігай по горах у мороз і хугу, доки добудеш його, архара, а добудеш — м'ясо препогане в цю пору: дике, самі жили. Не вгризеш. Та й патрони вже кінчалися. Довго не протягли б. А тут хто б міг подумати — наче 'з неба, впали на Аксай ці хлоп'ята з плугами. Сам бог послав! Є він, є вгорі — кожному своє призначив.

Брали скраю, не вибирали, коники всі як на підбір, по два пальці жиру на ребрах, таких зараз в усьому світі не знайдеш. Наваристе м'ясо буде — пальці оближеш. Є він, є бог угорі, є! Послав здобич, послав удачу!..

Вони їхали ступою. Нічого було вагу коней втрачати. Такі коники м'ясникам на алайському базарі й не сняться. Викладайте гроші, жмикрути, одержуйте!..

Ось вони, красені, всі чотири, на довгих повіддях ремінних, зарані приготованих, тюпкають, пофоркують, пофоркують, знали б, куди їх правлять. Викрадення теж продумане. Табуном не викрадеш, розбіжаться. Один тримає повіддя в руках, сам посередині в сідлі, а коні по боках иа довгих повіддях, два праворуч, два ліворуч. А напарник позаду на рудому коні, поганяє дубцем, не дає затримуватися. Тільки так. Не поспішаючи, але й не повільно. З розумом, з розумом треба діло робити...

13

Виявилось, Чабдар був на місці. На Чабдара скочив Султанмурат, вибігщи з юрти, і, крутнувшись на ньому, встиг прокричати:

— Анатаю, скачи в аїл! Не затримуйся! Скажи! Клич наших! А я притримаю їх! Я наздожену їх! Тільки ти скоріше! А ти, Еркінбеку, будь тут і нікуди ні иа крок. Зрозумів? Скачи, Анатаю, скачи!..

А сам подався на Чабдарі в той бік, куди втекли конокради, судячи з тупоту копит.

Вперед, Чабдаре, брате мій — Чабдаре, вперед, дожени їх, дожени! Я не впаду, я не розіб'юся. Не бійся за мене. Вперед, Чабдаре! Якщо загинемо, то разом, тільки скачи скоріше, скоріше, я розумію — темно. Страшно, і тобі страшно. І все одно вперед. Скоріше, скоріше! Де вони? Що то мелькнуло попереду? Щось там рухається. Тільки б не дати втекти. Вперед, Чабдаре, вперед... Не впади, Чаб-даре, не впади...

14

— Погоня! — злякано крикнув один з конокрадів, уловивши наближення тупоту коня, що скакав за ними.

І вони припустили, пішли галопом, потім ускач. Тепер баритися не можна було. Тепер пан або пропав! Тепер чимдуж. Тепер тікати не озираючись.

Провідний стяг як можна ближче в кулаці повіддя коней, пригнувся до сідла. А напарник, стьобаючи ззаду батогом, поганяв щосили, квапив. Від тупоту багатьох коней земля загула. Вітер засвистів у вухах. Ніч прожогом летіла назустріч чорною, безкрайньою, гримучою річкою.

— Стій! Не втечете, сті-ій! — кричав їм Султанмурат, усе ближче й ближче наздоганяючи їх. Та його голос долітав лише уривками в шаленому гулі бігу.

Чабдар! Великий кінь Чабдар! Батьківський кінь Чаб-дар! Як він біг! Наче розумів, що не може не наздогнати і це може, не має права впасти в цій страшній гонитві по Аксаю серед ночі.

Султанмурат хутко порівнявся з конокрадами, пішов збоку, їм-то з кіньми на поводі не так легко було тікати.

— Оддайте наших коней! Оддайте! Ми ними оремо! — крикнув Султанмурат."

Напарник повернув на скаку, кинувся до нього звіром, хотів збити з коня. Але той увихнувся. Молодець Чабдар, молодець! Тікаючи від конокрада, що його переслідував, Султанмурат вискочив уперед, зайшов збоку й почав тіснити, завертати провідного з кіньми.

— Назад! Назад! — кричав він.

— Іди геть, уб'ю! — кричав той, розвертаючи коней, але Султанмурат знову виходив уперед, знову тіснив, заважав прямому ходу.

І так вони скакали. Напарник щоразу відгонив його, а він заходив то з одного боку, то з другого, встрявав на дорозі, заважав гнати вперед.

А потім прогримів постріл. Султанмурат не почув його, побачив лише яскравий спалах і встиг здивуватися освітленому на мить величезному простору Аксаю і чорному гуртові коней і людей, що дико скакали повз нього...

А сам, падаючи з коня, одлетів убік, покотився сторчака, обпікаючись об кам'янисту твердь, і, схопившись на ноги, зразу збагнув, що кінь під ним не просто, спіткнувся. Кінь бився, лежачи на боці, гатив головою об землю, хрипів і розпачливо дриґав ногами, ніби все ще поривався бігти...

Несамовито кричачи від болю й люті, сам не відаючи того, що робить, Султанмурат кинувся вслід за конокрадами:

— Сті-ій! Не втечете! Дожену! Ви вбили Чабда-ра! Батькового коня Чабдара!

Він біг, не тямлячи себе, він біг лютий і обурений, він біг і біг за ними, ніби міг наздогнати їх, зупинити й завернути назад. Конокради тікали, стукотіли в темряві копита, конокради тікали, одриваючись усе далі, а він не міг і не хотів примиритися — намагався догнати їх. Вій біг, здавалось йому, охоплений полум'ям, усе тіло його пекло, особливо обличчя й руки, пообдирані до крові. Чим скоріше й довше біг він, тим нестерпніше горіли обличчя й руки...

Потім він упав, покотився по землі, захлинаючись, перемагаючи задуху. Він не знав, куди подіти обличчя й куди подіти руки від нестерпного болю. Він корчився, зойкав, стогнав, ненавидячи цю ніч, ненавидячи ці яскраві сплески вогненного світла в очах...

Він чув, як поступово віддалявся, згасав тупіт коней, яких погнали конокради. Все слабше й глухіше здригалася земля, поглинаючи далекий тупіт копит, і незабаром усе стихло навкруги, завмерло;..

І тоді він підвівся, пішов назад, ридаючи голосно й гірко. Ніяк і нічим не міг він утішити себе, і нікому було його втішити в безлюдному нічному Аксаї. Плачучи, згадував він, як обіцяв Аджімуратові взяти його з собою, коли батько повернеться з війни. Ні, тепер уже їм з Ад-жімуратом не доведеться скакати на станцію зустрічати батька з фронту на батьківському коні Чабдарі. І тепер не посіють вони на Аксаї стільки хліба, скільки треба. І не буде тепер того дня, урочистого й радісного, коли вони повернуться з аксайських полів, тягнучи за собою в запрягах плуги, що сяятимуть дзеркальними від оранки лемешами. І не вийде вона на вулицю порадіти, не побачить його в'їзду в аїл і не стрепенеться від захоплення, не подивується з нього... Гинули мрії. Тому й плакав він...

15

Принюхуючись на бігу і все виразніше схоплюючи на вітрі запах свіжої крові, вовк біг куцими скоками, все ближче виходячи до того місця, звідки йшов цей сильний, збудливий дух. То був великий, хоч і охлялий за зиму старий звір з жорсткою кабанячою холкою. Він перебився зиму — доки никали на Аксаї сайгаки, тепер вони пішли з Аксаю у Великі піски на розплід. Молоді вовчі зграї трималися гір, перехоплюючи ослаблих архарів на стежках, а він переживав найтяжчу пору. Чекав появи байбаків після зимової сплячки. З дня на день чекав, з години на годину. Ось-ось повинні були байбаки потягтися на сонце. То був би порятунок. Як довго лежали байбаки в землі, в своїх глибоких, неприступних норах! Як голодно й тужно жилося вовкові в ці дні на Аксаї!

Вовк біг'На принадний запах крові, відчуваючи, як закипала в ньому глуха злоба від боязні,, що хтось перехопить здобич... То була велика їжа, то була конина. Запах поту й м'яса дурманили, паморочили голову! За все своє життя разів три або чотири щастило йому разом з усією зграєю заганяти коней.

Вовк біг, пускаючи слину з напівроззявленої пащі, вовк біг, відчуваючи гострі спазми в порожньому шлунку. Вовк біг білуватою хитливою тінню в сіруватій млі передсвітанкової ночі. ,

Хоч як кортіло вовкові наскоком кинутися на здобич, інстинкт остеріг — переборов себе, зробив круг на віддалі. І тут він заціпенів — побачив людину біля вбитого коня. Людина підвелася злякано.

— Ей! — схопився Султанмурат і притупнув ногою.

Вовк одскочив, неохоче труська побіг убік, туго затиснувши між ногами хвоста. Треба було тікати. Тут людина. Людина заважала оволодіти здобиччю. Відбігши трохи, вовк раптом зупинився і, глухо загарчавши, обернувся до людини. Сизим і злим вогнем спалахнули у вовка очі. Пригнувши голову, вискалячись і лютіючи, вовк почав поволі наближатися.

Султанмурат зупинив його погрозливим криком і встиг стягти з голови Чабдара вуздечку. Швидко скрутив її в жгут, намотавши круг неї повіддя, а важкі залізні вудила висунув уперед. Тепер вудила стали йому за зброю.

Вовк підійшов ще ближче, притиснувся до землі, настов-бурчивши загривок, і завмер перед стрибком, як накручена до краю пружина.

Султанмурат уперше в житті виразно відчув своє серце — воно, мов жива грудка, все дужче й напружено стискалося в грудях...

Султанмурат стояв напоготові, пригнувшись, з вуздечкою навідліг..