Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

В прозорості того дня було добре видно їхні виточені витягнуті шиї, і тонкі дзьоби, і напівпритиснуті до тіла ноги в одних і щільно притиснуті в інших. Іноді мелькали в рухові білі кінці махового пір'я по краях крил. Отоді, розглядаючи птахів, орачі помітили, що зграя поволі знижується. Журавлі все нижче спускалися до землі, їх ніби зносила якась течія туди, до далеких пагорбів. Ніколи в житті Султанмурат не бачив журавлів зблизька. Вони завжди пропливали над головою, мов привиди, мов сон.

— Дивись, сідають, сідають! — крикнув Султанмурат, і всі троє, позіскакувавши з сідел, покидавши плуги і запряги, кинулися в той бік, куди опускалася журавлина зграя.

Швидко бігли. Щодуху! Хотілося побачити журавлів зблизька: які вони з себе? От буде здорово! .

Ох, як добре біглося Султанмуратові! Земля лягала під н. —и, сама поспішала назустріч.. І разом з землею снігові гори бігли назустріч, І журавлина зграя, що кружляла в повітрі, з якої він не спускав очей, пливла назустріч. Дух перехоплювало від бігу і радості, і, біжучи, радіючи, здоганяючи журавлів, подумав він, що, коли журавлі зронять перо, він знайде його й збереже, подарує їй, Мирзагуль, журавлине перо і розкаже все, як було. Аби лише догнати, аби лише побачити журавлів. Він біг, несучи в душі хвилю ніжності до Мирзагуль. Коли б міг, побіг бн він зараз із журавлиним пером просто до неї... Просто до неї з журавлиним пером...

Вони бігли, а немиготливий чоловічок недоброго ока стежив за ними в проріз прицілу, плавно переводячи мушку з одного на другого, на третього. Ненависно дивився той чоловічок, як у прорізі прицілу бігли хлопчики до журавлів. Земля за межами прицілу була така велика, а вони на зрізі хиткої мушки такі малюсінькі... Небо в прицілі над ними було таке велике, а вони иа кінчику мушки такі маленькі. Щиглем збити — і не буде їх... Усе це за одну секунду могло зникнути, перестати миготіть у прицілі, досить тільки на-тиснути на спусковий гачок.

— Ех, здорово я їх засік, збив би зараз підряд, не встигли б і пікнути,— стримуючи дихання, промовив той, що цілився. "■

— Облиш, дурило! З кулею не жартують, не цілься даремно,— відповів йому другий, що придержував коней за вуздечки серед заростей кураю, в глибокім, як вовче лігви-сько, водориї під пагорбом.

Той, що цілився, промовчав, граючи жовнами, але мушки не зняв.

— Не висовуйся, тобі сказано,— наказав йому той, що притримував коней.— Набігаються й підуть собі. Тобі-то

що?

Не послухав. Лежав, притиснувшись щетинистою щокою до прикладу, солодко йому було стежити в проріз прицілу за недоумками, що бігли, ошалівши від криків журавлів. Зло брало. Біжать і сміються! Біжать і сміються! От яка їм радість! Переклацав би трьома пострілами, навіть не стріпнулися б. Біжать і сміються! І чого, спитать би їх? Біжать і сміються...

11

Довго бігли орачі, та коли вибігли на пагорб, побачили, що журавлі знову набирали висоту... Виходить, роздумали. А може, тільки здалося, що журавлі сідають?

Хлопці зупинилися, переводячи дух. Розпашілі. А Султанмурат пробіг ще далі й зупинився, проводжаючи журавлину зграю із слізьми на очах... і

Потім вони повернулися назад і знову заходилися орати аксайську землю. Хороший був день, чудовий. Десь за південь приїхала бричка колгоспна з сіном для коней. Картон-, лі, м'яса, борошна, дров привіз їм їздовий і сказав що бригадир Чекиш велів передати — завтра заявиться сам, а разом з ним запряги Ергеша й Кубаткула. Скажи, мовляв, Султанмуратові й хлопцям: нехай не хвилюються, все вже вирішено, завтра десант буде в повному складі. В обов'язковому порядку. А ще через день-два провідає їх на Аксаї і голова Тиналієв. Отакі новини привіз їздовий. Усі разом пообідали, і, коли збиралися на оранку, кухарка сказала Султанмуратові, що хоче поїхати в аїл, завтра повернеться з бригадиром Чекишем, що в неї в аїлі якісь невідкладні справи й що вона повинна привезти мила для прання. А щоб вони не були голодні без неї, вона напекла їм коржів на весь день і залишає зварений суп, який вони зможуть підігріти собі. Хоч як не хотілося Султанмуратові, щоб вона їхала, але довелося погодитись. Не будеш же сперечатися, затримувати дорослу людину.

З тим орачі й подалися до своїх плугів. Увесь той день доорювали загін. До вечора закінчили. Тепер можна було окинути поглядом — велике поле виорали. Перше поле. А скільки ще оранки попереду. Але зачин є. Без зачину нема ж продовження.

Вже в сутінках закруглили останню борозну, розорали гриви на поворотах і, не гаючи часу, перетягли плуги на сусідній загін, щоб завтра зранку почати з нового місця нову смугу.

Поки повипрягали коней, і поки приїхали на польовий стан, посутеніло. Пусто на стані. Кухарка давно поїхала. Ну нехай, повернеться ж завтра.

За день добре потомилися. Не поспішаючи порозв'язували хомути, поскидали їх з кінських ший, перенесли збрую в юрту, кожне на своє місце. А коней, дванадцять голів, , теж поставили на свої місця біля старого воза без коліс, що його залишили .на польовому стані замість жолоба. Так, кожного коня поставили на своє місце до сіна у возі. Вирішили, що раненько встануть і почистять на конях засохлий їгіт. Повмивалися в потемках, потім розпалили вогонь у юрті й при світлі вогнища повечеряли всухом'ятку, розігрівати сили забракло.

Полягали спати. Султанмурат заснув пізніше за всіх. Перед сном він ще раз вийшов з юрти глянути на коней. Коні спокійно стояли, уткнувшись мордами в сіно, діловито хрумкали суху конюшину, пофиркували від утоми. Так, спокійно стояли, голова до голови, по шестеро коней з кожного боку брички.

Погода обіцяла бути спокійною. Місяць на ущербі, зовсім вузький серп.

Султанмурат походив трохи, чогось йому страшно було. Безлюддя, мертва тиша, непроглядна безкрайня ніч. Заклопотаний справами й турботами, він не помічав, виявляється, як страшно вночі в глухому степу. Він поспішив вернутися в юрту. Вмостився на своєму місці й довго ще не міг заснути. Лежав, розплющивши очі у пітьмі. Думав про всяке, згадував. Засумував, затужив несподівано за домівкою. Як там мати без нього? Від батька, мабуть, все нема й нема ніяких звісток. Коли б якийсь лист був, їздовий би йому сьогодні привіз, та ще й суюнчу 1 зажадав би. Віддав би все, що б той не забажав. Та тільки що оддавати? В нього тут нічого немає. Пообіцяв би півмішка пшениці, восени в колгоспі видадуть, от і оддав би. Думаючи про це, зітхав сумно, пригадував, як Ажімурат узяв з нього слово, що коли батько повернеться з війни, то зустрічати його на станцію поскачуть вони разом верхи на Чабдарі, він як старший — попереду, а молодший — позаду. І те, як, зустрівши батька, вони віддадуть йому Чабдара, а самі побіжать поруч, а назустріч мати й багато близьких людей... Еге ж, коли б трапилося таке щастя, з плуга випряг бн Чабдара й поскакав би... Потім він у сто разів більше одробив би...

Султанмурат тихо заплакав, бо неясно розумів, що такого щастя, можливо, ніколи не буде...

Потім він усміхнувся сам собі в пітьмі, пригадуючи, як зустрів біля камінців на річці Мирзагуль. Навіть зараз він не забув доторк ЇТ руки й те, як рука сказала: "Я рада! Я дуже рада! Хіба ти не відчуваєш, яка я рада?" І те, як він упізнав у ній тоді себе, і як був приголомшений цим, і який був радий тому, що вона — це він. Спить, мабуть, уже Мирзагуль. А може, в цю хвилину думає про нього. Адже вона—~це він. Султанмурат намацав її хустинку, сховану в кишені гімнастерки, погладив її...

1 С у ю н ч у — подарунок за радісну звістку.

До стор. 165

Так він і поринув у сон. Міцно заснув. Потім якийсь поганий сон навалився. Хтось душив його, руки крутив. Тоді він прокинувся і не встиг закричати від переляку, як чиясь важка тверда долоня, смердюча від міцної махорки, затиснула йому рота.

— Мовчи, коли хочеш жити! — сказав йому на вухо хрипко якийсь чоловік, сопучи й дихаючи махоркою. Він' відкрив йому щелепи, розтягаючи їх залізною п'ятірнею, що аж ломило, запхав у рот ганчірку, і поки Султанмурат зміркував, Що діється, руки його були міцно стягнуті вірьовкою за спину. Холоднющий піт пройняв його, і тіло почало тремтіти само по собі. Що за люди ці двоє в юрті, нащо вони його зв'язали?

— Ну, цей готовий,— прошепотів один другому.— Давай тих. "

Вони вовтузилися в темряві там, де спав Анатай. Анатай скрикнув, заборсався, але і його скрутили.

А Еркінбека вдарили, здається, по голові, він застогнав і одразу втих.

Султанмурат усе ще не міг утямити, що діється. Ган-чірка розпирала йому рота, він задихався, руки судомило .од вірьовок. В юрті було зовсім темно. Але хто вони, чого ці люди тут, нащо вони вчинили з ними таке, чого вони хочуть, може, вони хочуть убити їх? За що?

Султанмурат почав вириватися, кидатися, і тоді один з тих придушив його коліном і, стукаючи по голові твердим, залізним пальцем, сказав неголосно, але виразно:

— Не брикайся. Чуєш? Ти тут, здається, головний. Ми вас зв'язали, ви не будете відповідати, ви ні при чому. .Запам'ятав? — говорив він, стукаючи весь час залізним нігтем по голові.— Будете розумні, і все обійдеться. Коли вас знайдуть тут, розкажете все, як було. Що з вас візьмеш? Та коли що, коли хтось тріпнеться зараз, передчасно,— повбиваю, як цуценят. Душу геть! Тихо лежіть. Не .подохнете.

І вони вийшли з юрти, сопучи, лаючись і одхаркуючись. Султанмурат чув, як вони вовтузились біля конов'язі, щось робили, коні злякано тупали, хропли, шарахались. А через деякий час почувся тупіт багатьох копит, ляскання батога, знову якась лайка, і тупіт коней почав віддалятися й незабаром зовсім затих.

Тільки тоді до свідомості Султанмурата дійшов увесь жах того, що сталося. Конокради забрали їхніх плугових ^коней! Кривда, лютість розривали душу. Він кидався, на-

6 292

.161

магаючись ослабити руки, але силкування були марні. І, задихаючись, він почав крутити головою, виштовхуючи язиком кляп. В роті горіло, кровоточило, розпирало. І все-таки вдалося нарешті виплюнути проклятий кляп з рота. Наче на волю вирвався. Голова запаморочилась від притоку повітря в легені.

— Хлопці, це я! — подав він голос, підводячи голову.— Це я! Це я, кажу!

Але ніхто йому не відповів. Він почув, як заворушилися Анатай і Еркінбек на своїх місцях.

— Хлопці,— сказав він тоді,— не бійтеся.