1Q84, книга 2 - Муракамі Харукі

Чудові, незрівнянні. Яких позбавлені звичайні люди. Це точно. Тому те, що ви цього разу зробили, має безперечну вагу. Мої клієнти, очевидно, високо оцінюють такі ваші здібності. Через те й запропонували вам фінансову допомогу. Однак, на жаль, самих здібностей не досить. Іноді їхня недорозвиненість може виявитися небезпечнішою, ніж їхня повна відсутність. Таке загальне враження склалося в мене у зв'язку з цією справою.

— Ви хочете сказати, що ваші клієнти мають щодо цього достатні знання і спроможності?

— Ні, цього я не можу стверджувати. Ніхто не може заявити, чи досить у них цього, чи ні. Можливо, у зв'язку з цим варто подумати про таку річ, як заразна хвороба нового типу. Мої клієнти мають проти неї "ноу-хау", тобто вакцину. У даний час відомо, що вона дає певні позитивні результати. Однак хвороботворні бактерії живуть, щохвилини міцніють, розвиваються. Мої клієнти розумні й завзяті хлопці. Намагаються якось збільшити силу антитіл. Та невідомо, чи довго ця вакцина буде ефективною. І чи вистачить її запасів. Саме тому вони, напевне, відчувають дедалі більшу небезпеку.

— А навіщо я потрібен цим людям?

— Якщо дозволите знову скористатися аналогією із заразною хворобою, то ви, пробачте за грубість, здається, виконуєте роль головного переносника зарази.

— Хто це — ви? — запитав Тенґо. — Еріко Фукада і я?

Усікава на це не відповів.

— Якщо дозволите скористатися класичним виразом, то, може, ви відкрили скриньку Пандори. І випустили багато чого в цей світ. Підсумовуючи всі мої враження, я можу сказати, що так, напевне, вважають мої клієнти. Ваша випадкова зустріч призвела до потужнішої, ніж ви думаєте, комбінації. Ви змогли доповнити одне одного тим, чого в кожного не вистачає.

— Але ж з юридичного погляду це не злочин.

— Це правда. Звичайно, ні з юридичного, ні з морального погляду це не злочин. Але, якщо дозволите скористатися виразом із видатного класичного твору Джорджа Орвелла, видатного джерела цитат, то це щось близьке до "мислезлочину". Тим паче що зараз 1984 рік. Це якась гра долі чи що? А втім, Кавана-сан, я, здається, сьогодні трохи заговорився з вами. І більша частина того, що я сказав, — це лише мої особисті незграбні припущення. Лише особисті припущення. Без твердих підстав. Оскільки ви запитували, то я висловив свої загальні враження.

Усікава замовк, а Тенґо подумав: "Лише особисті припущення? Наскільки можна вірити тому, що цей чоловік каже?".

— Пора кінчати нашу розмову, — сказав Усікава. — Ідеться про важливу справу, тому я даю вам трохи часу на роздуми. Але небагато. Зрештою, годинник відмірює час невпинно — тік-так, тік-так... Ще раз добре подумайте над запропонованим планом. Незабаром я знову зателефоную. На добраніч! Як добре, що я зумів з вами поговорити. Кавана-сан, бажаю вам міцного сну!

По цих словах Усікава рішуче обірвав розмову. Якийсь час Тенґо мовчки втуплювався в безживну слухавку в своїй руці. Як селянин на посохлу городину у спекотну пору року. Останнім часом багато людей односторонньо обривали з ним розмову.

Як він і сподівався, спокійний сон не прийшов. Поки слабке ранкове сонце зарум'янило віконні штори, а невгамовні міські птахи, прокинувшись, не почали своєї щоденної роботи, Тенґо, сидячи на підлозі спиною до стіни, думав про заміжню подругу й довгу сильну руку, що тягнеться звідкись до нього. Однак такі роздуми нікуди його не привели. Його думки крутилися безцільно навколо одного й того ж.

Озирнувшись довкола, він зітхнув і відчув, що лишився зовсім самотнім. Можливо, таким, як казав Усікава. Навколо не було нічого, на що він міг би обіпертися.

Розділ 7

(про Аомаме)

Зараз ви зайдете

Просторе, з високою стелею, фойє головного відділення готелю "Окура" скидалося на велетенську вишукану печеру. Голоси людей, що, сидячи на диванах, про щось розмовляли, глухо відлунювали, немов зітхання тварин з випатраними нутрощами. Товстий м'який килим здавався доісторичним мохом Крайньої Півночі. Уже не один рік він поглинав людські кроки. Чоловіки й жінки, що снували по фойє, були схожі на привидів, яких унаслідок якогось закляття з давніх-давен примусили виконувати безперестанку задану роль. Чоловіки в ділових костюмах, що облягали їхні тіла, ніби воїнські лати, й стрункі дівчата в шикарних чорних сукнях, готові до участі в церемонії, що мала відбуватися десь у просторій залі. Маленькі, але коштовні аксесуари на їхніх фігурах вимагали для блиску невеликого світла, як кровожерні птахи крові. У кутку, наче на троні, відпочивало втомлене подружжя високих іноземців, схожих на перестарілого короля й королеву.

Темно-сині штани з бавовняної тканини, простенька біла блузка, білі тенісні туфлі й синя спортивна сумка з емблемою "NIKE" в її руках ніяк не відповідали тутешній атмосфері, повній натяків на старовину. "Напевне, я схожа на няньку, яку викликали пожильці готелю для догляду за дитиною, — сидячи на великому кріслі з бильцями, знічев'я думала Аомаме. — Та байдуже! Адже я прийшла сюди не для світської розмови. — Поки вона сиділа в кріслі, мала легке відчуття того, ніби хтось спостерігає за нею. Однак, оглядаючись навколо не один раз, когось особливого не помічала. — Ну що ж, нехай дивиться, скільки йому хочеться".

Коли стрілки наручного годинника показали за десять хвилин сьому, Аомаме встала і зі спортивною сумкою в руці подалася до вбиральні. Вимила милом руки й ще раз перевірила свою зовнішність. А тоді, стоячи перед великим чистим дзеркалом, кілька разів глибоко подихала. Вбиральня — можливо, просторіша за її квартиру — була порожня. "Це — остання робота, — сказала тихо перед дзеркалом. — Як успішно впораюся з нею, то зникну. Раптово, немов привид. Сьогодні я тут. А завтра мене вже тут не буде. Через кілька днів я матиму інше ім'я та інше обличчя".

Повернувшись у фойє, Аомаме сіла на диван. Спортивну сумку поклала на найближчий стіл. У ній містився мініатюрний пістолет із сімома патронами й гостра голка, призначена для того, щоб штрикнути чоловіка в шию. "Треба заспокоїтися, — подумала Аомаме. — Це — остання важлива робота. Мені треба бути, як завжди, холоднокровною і завзятою".

Проте вона не могла не відчувати незвичності свого стану. Якось дивно перехопило подих, шалено калатало серце. Під пахвами виступив рясний піт. Поколювало шкіру. "Це не просто напруження, — думала вона. — Я щось передчуваю. І це передчуття мене попереджує. Безперестанку стукає у двері свідомості: "Ще не пізно! Іди звідси й забудь усе!"

Якби Аомаме могла, то готова була послухатися цього попередження. Хотіла кинути все й забратися геть із цього готельного фойє. У ньому було щось зловісне. В атмосфері повільно плавала тінь неминучої смерті. Однак, підібгавши хвоста, втекти звідси Аомаме не могла, бо це суперечило її способу життя.

Збігло нестерпно довгих десять хвилин. Сидячи на дивані, Аомаме старалася рівно дихати. Привиди у фойє й далі безупинно видавали глухі звуки, люди пересувалися безшумно по товстому килиму. Іноді до вух Аомаме виразно долинали кроки офіціанток, які носили на тацях кавники з чашками. Але навіть у їхній ході відчувалася підозріла двозначність. Не було доброго наміру. Від напруження в критичну хвилину нічого не вдасться зробити. Заплющивши очі, Аомаме майже автоматично проказала молитву. Молитву, яку звикла проказувати тричі на день — перед сніданком, обідом та вечерею — від самого малечку. Хоча це було дуже давно, вона пам'ятала кожне її слово й речення.

Небесний Отче, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Мимохіть Аомаме мусила визнати, що ця молитва, колись така важка, тепер стала для неї опорою. Значення її слів заспокоювало нерви, відганяло страх і вирівнювало дихання. Натискаючи пальцями на обидві повіки, вона кілька разів подумки повторила її текст.

— Це ви — Аомаме-сан? — спитав зблизька голос молодого чоловіка.

Від цих слів вона розплющила очі й підвела голову. Перед нею стояло двоє молодиків. Обидва в однакових чорних костюмах. Як видно, не з дорогої тканини й не особливого крою. Мабуть, куплених у крамниці залежачих товарів масового виробництва. Трохи завеликого розміру, але без жодної складки, наче щойно випрасуваних. Чоловіки були без краваток. На одному біла сорочка, застебнута на всі ґудзики до самого верху, на другому під піджаком сіра сорочка з круглим вирізом. На ногах в обох непривабливі чорні туфлі.

Чоловік у білій сорочці, заввишки сто вісімдесят п'ять сантиметрів, мав зачіску Кінський хвіст. Великі брови, акуратно причесані під певним кутом догори й тому схожі на штриховану діаграму. Обличчя незворушне, з правильними рисами, що підходило б артистові. Другий, заввишки сто шістдесят п ять сантиметрів, наголо стрижений, з м'ясистим носом і невеличкою борідкою, що скидалася на випадково причеплену тінь, із шрамом біля правого ока. Обидва худорляві, із запалими очима й засмаглою шкірою, без зайвого жиру на тілі. Під широкими плечима костюмів вгадувалися міцні м'язи. їхній вік — у межах від двадцяти п'яти до тридцяти років. В обох погляд глибокий, гострий. Як в очах хижих звірів, без жодного зайвого руху.

Аомаме машинально підвелася. І зиркнула на наручний годинник. Була точно сьома. От як суворо вони дотримуються домовленості!

— Так, я, — відповіла Аомаме.

Їхні обличчя залишалися безвиразними. Вони швидким поглядом оцінили її зовнішність і звернули увагу на її синю спортивну сумку.

— Це — увесь ваш багаж? — спитав Голомозий.

— Так, — відповіла Аомаме.

— Ну то ходімо. Ви приготувалися? — спитав Голомозий. Кінський хвіст лише мовчки розглядав Аомаме.

— Звичайно, — відповіла Аомаме, прикинувши, що, мабуть, низькорослий — старший віком і виконує роль вожака.

Услід за Голомозим Аомаме із спортивною сумкою в руці, поволі перетнувши фойє, попрямувала до ліфта. За нею, відстаючи метрів на два, ішов Кінський хвіст. Вона опинилася наче затиснутою між ними. "Цілком звична річ", — подумала Аомаме. Обидва були підтягнутими, йшли твердими впевненими кроками. Стара пані казала, що вони каратисти. Надії на перемогу, здається, не було, якби довелось боротися з обома одночасно. Аомаме довго вправлялася в бойовому мистецтві, тому добре це розуміла.