Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан
— Вибачайте.
— Роне! — Герміоні в нього за спиною трохи забило дух. Запала напружена тиша, а тоді Джіні промовила незворушним голоском:
— Ну, то з днем народження, Гаррі.
Вуха в Рона стали бурячкові, а Герміона занервувалася. Гаррі хотів було грюкнути в них перед носом дверима, але відчув, ніби крізь щойно відчинені двері в кімнату залетів холодний протяг, і всі чари попередньої миті луснули, мов мильна бульбашка. Разом з Роном у кімнату ввірвалися всі підстави й причини припинити ці стосунки з Джіні, бути від неї якомога далі, а все блаженне забуття розвіялось.
Він глянув на Джіні, хотів їй щось сказати, хоч і не знав, що саме, та вона вже відвернулася від нього. Він подумав, що цього разу вона, мабуть, таки не втрималася від сліз. Не знав, як її заспокоювати на очах у Рона.
— Ще побачимося, — буркнув їй і вийшов з кімнати вслід за друзями.
Рон злетів по сходах і через ще й досі набиту людьми кухню вискочив у двір. Гаррі намагався від нього не відставати, а Герміона боязко дріботіла ззаду.
Нарешті, опинившись на свіжоскошеному газоні, де не було сторонніх вух, Рон різко обернувся до Гаррі.
— Ти ж її кинув. Навіщо тепер крутиш їй голову?
— Нічого я не кручу, — заперечив Гаррі. Тим часом підбігла Герміона.
— Роне...
Але Рон підняв руку, щоб замовкла.
— Вона так страждала, коли ти з нею порвав...
— Я теж. Ти знаєш, чому я це зробив, і знаєш, що я цього не хотів.
— Але ти знову почав її охмуряти, і вона почне на щось надіятися...
— Вона не дурна й розуміє, що нічого не буде, вона не сподівається, що ми... колись одружимось...
Щойно він це сказав, як у його уяві зринула яскрава картина — Джіні в білій сукні, вінчається з високим безликим і неприємним незнайомцем. В одну коротку мить його вразило розуміння: її майбутнє вільне й нічим не обтяжене, а в нього... попереду нема нічого, крім Волдеморта.
— Якщо ти за кожної нагоди почнеш її мацати...
— Такого більше не буде, — хрипко відказав Гаррі. День був безхмарний, проте йому здалося, що сонце вже зайшло. — Ясно?
Крізь Ронове обурення проступила ніяковість. Погойдавшись на підборах, він сказав:
— Ну що ж, тоді той... ага.
Того дня Джіні вже не шукала нагоди побути з Гаррі віч-на-віч; жодним поглядом чи жестом вона не виказувала, що в її кімнаті перед цим було щось більше, ніж звичайна чемна розмова. Та все одно Гаррі відчув полегшення, коли прибув Чарлі. Це була неабияка розвага — дивитись, як місіс Візлі змушує Чарлі сісти на стілець, погрозливо піднімає чарівну паличку й оголошує, що зараз нарешті підстриже його по-людському.
Якби день народження Гаррі святкували на кухоньці "Барлогу", то вона просто луснула б ще до прибуття Чарлі, Люпина, Тонкс і Геґріда. Тож столи для гостей поставили в саду. Фред і Джордж вичаклували кілька червоних ліхтарів, прикрашених великими цифрами "17", і розвісили їх у повітрі над гостями. Завдяки доглядові місіс Візлі Джорджева рана була чиста й охайна, проте Гаррі ніяк не міг звикнути до темної діри біля його скроні, хоч близнюки постійно жартували з цього приводу.
З кінчика Герміониної палички вирвалися фіолетові та золоті стрічки і мальовничо прикрасили дерева й кущі.
— Гарно, — похвалив Рон, коли останнім помахом палички Герміона позолотила листя дикої яблуньки. — У тебе добрий смак на такі штуки.
— Дякую, Роне! — задоволено й трохи розгублено сказала Герміона. Гаррі відвернувся, усміхаючись сам до себе. Його розсмішила думка, що, переглядаючи книгу "Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму", він неминуче наштовхнеться на розділ, присвячений мистецтву компліментів. Він піймав погляд Джіні й усміхнувся їй, проте згадав обіцянку Ронові й поспіхом почав розмову з мосьє Делякуром.
— З дороги, всі з дороги! — заспівала місіс Візлі, заходячи у хвіртку з чимось схожим на велетенський, завбільшки з пляжний м'яч, снич. За мить Гаррі збагнув, що це його святковий торт. Місіс Візлі утримувала його в повітрі чарівною паличкою, не ризикуючи нести на руках через нерівний двір. Коли торт нарешті опинився посеред столу, Гаррі вигукнув:
— Це просто диво, місіс Візлі!
— Ой, та що там, дорогенький, — з любов'ю відказала вона. Рон за її спиною підняв угору великий палець і беззвучно проплямкав: "Молодець".
Гостей, що прибували ще до сьомої години, зустрічали на початку вулички Фред і Джордж, і заводили в дім. Геґрід з такої оказії нап'яв свій найкращий — і найогидніший — бурий ворсистий костюм. Люпин, тиснучи Гаррі руку, всміхався, та Гаррі помітив, що він смутний. Це було дивно, бо Тонкс поряд з ним аж сяяла.
— З днем народження, Гаррі, — вона міцно його обняла.
— Сімнайцятка, га? — сказав Геґрід, приймаючи з Фредових рук чарчину-як-цеберчину вина. — Шість років з того дня, як ми здибалиси, памнятаєш, Гаррі?
— Туманно, — засміявся Гаррі. — Це тоді, як ти вибив двері, нагородив Дадлі свинячим хвостиком і повідомив, що я чарівник?
— Деталі я си забув, — пирхнув Геґрід. — Роне, Герміоно, як ся маєте?
— Добре, — відповіла Герміона. — А ти?
— Йой, та незле. Багато праці, у нас народилиси єдинорожата, я вам покажу, коли повернетесь... — Гаррі намагався не дивитися у вічі Ронові й Герміоні, поки Геґрід понишпорив у кишені. — Осьо, Гаррі... не знав, що тобі подарувати, а тоді згадав про се. — Він витяг невеличкий волохатий капшучок на довгому шнурочку, щоб носити на шиї. — З кротячої шкурки. Якщо сюди щось си покласти, то вже ніхто, крім власника, не годен буде тово забрати. То дуже рідкісна річ.
— Дякую, Геґріде!
— Та що там, — махнув здоровенною, як накривка від сміттєвого бачка, ручиською Геґрід. — А осьдечки й Чарлі! Завше мені подобавси... гей! Чарлі!
Підійшов Чарлі й тужливо провів рукою по новій коротесенькій стрижці. Він був нижчий за Рона, кремезний, з безліччю опіків та подряпин на м'язистих руках.
— Здоров, Геґріде, як життя?
— Все не мав си часу сісти й написати тобі. Як там Норберт?
— Норберт? — засміявся Чарлі. — Норвезька хребтоспинка? Тепер ми її називаємо Норберта.
— Шо... Норберт — се дівчина?
— Дівчина, — підтвердив Чарлі.
— Як ти знаєш? — здивувалася Герміона.
— Вони набагато зліші, — пояснив Чарлі. Озирнувся і перейшов на шепіт: — Щось тата довго немає. Мама вся мов на голках.
Друзі подивилися на місіс Візлі. Вона розмовляла з мадам Делякур, час від часу позираючи на ворота.
— Мабуть, почнемо без Артура, — оголосила вона гостям за якусь хвилину. — Мабуть, його затримали в... ой!
Усі це побачили одночасно з її словами: смуга світла пролетіла над подвір'ям і впала на стіл, а там перетворилася на срібного горностая, що став на задні лапки й заговорив голосом містера Візлі.
— Зі мною буде міністр магії.
Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.
— Нас тут не повинно бути, — одразу сказав Люпин. — Гаррі... вибач... поясню іншим разом...
Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збентежена.
— Міністр... а чому?.. Нічого не розумію...
Та ніколи було обговорювати цю тему — за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера — гриву сивого волосся легко було впізнати.
Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтарного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.
— Вибачте, що потурбував, — сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись. — Тим паче, що я непроханий гість.
Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.
— Бажаю довгих років життя.
— Дякую, — відповів Гаррі.
— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — сказав Скрімджер. — А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.
— З нами? — здивувався Рон. — А чому?
— Поясню, як будемо самі, — сказав Скрімджер. — Є тут де поговорити? — запитав він містера Візлі.
— Є, аякже, — відповів схвильований містер Візлі. — Є, е-е, у вітальні, підійде?
— Показуй дорогу, — звернувся Скрімджер до Рона. — Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.
Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.
Скрімджер нічого не казав, поки вони проходили крізь захаращену кухню до вітальні. Хоч садок ще був оповитий м'яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно. Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі, лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли пружини, Скрімджер заговорив.
— Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч-на-віч. Якщо ви, — показав він на Гаррі й Герміону, — не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.
— Нікуди ми не підемо, — заперечив Гаррі, а Герміона енергійно закивала. — Говоріть або з усіма разом, або ні з ким.
Скрімджер окинув Гаррі холодним, оцінюючим поглядом. У Гаррі було таке враження, ніби міністр думає, чи варто розкривати свою ворожість так рано.
— Що ж, нехай буде разом, — знизав він плечима. Прокашлявся. — Я тут, як ви, мабуть, здогадуєтеся, з приводу заповіту Албуса Дамблдора.
Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися.
— Бачу, це для вас несподіванка! Ви що, не знали, що Дамблдор вам дещо залишив?
— Е-е... нам усім? — перепитав Рон. — Тобто й мені з Герміоною?
— Так, вам у...
Але Гаррі не дав йому договорити.
— Дамблдор загинув понад місяць тому. Чого ви так довго не віддавали те, що він нам залишив?
— Невже не зрозуміло? — озвалася Герміона, перш ніж Скрімджер устиг роззявити рота. — Хотіли перевірити, що він нам залишив. Ви не мали на це права! — вигукнула вона тремтячим голосом.
— Я мав повне право, — заперечив Скрімджер. — За Декретом про виправдану конфіскацію міністерство має повноваження конфіскувати об'єкти заповіту...
— Цей закон було ухвалено, щоб чаклуни не передавали в спадщину предмети, пов'язані з темними мистецтвами, — перебила Герміона, — і перш ніж вилучати майно покійного, міністерство має володіти неспростовними доказами, що ці предмети незаконні! Хочете сказати, що Дамблдор намагався передати нам щось закляте?
— Міс Грейнджер, ви збираєтесь присвятити свою кар'єру вивченню магічного права? — поцікавився Скрімджер.
— Не збираюся, — відрізала Герміона.
