Оповідь Артура Гордона Піма - По Едгар Аллан

Жодного разу не привидівся мені нерухомий предмет, такий, як будинок, гора або щось подібне; зате нескінченною процесією проносилися вітряки, кораблі, величезні птахи, повітряні кулі, люди верхи на конях, карети, що мчали з карколомною швидкістю, та всяка всячина, яка перебувала в постійному русі. Коли я очуняв, було, судячи з висоти сонця, близько першої години дня. З величезними труднощами став пригадувати я, де я є і що зі мною діється, і якийсь час мені здавалося, ніби я досі перебуваю в трюмі, [69] поблизу свого ящика, і ніби поруч мене лежить не Паркер, а Тигр.

Коли я остаточно прийшов до тями, віяв помірний бриз, і море було відносно спокійне; лише вряди-годи хвиля мляво перекочувалася через палубу. З моєї лівої руки мотузка сповзла, залишивши криваве садно біля ліктя; права рука цілком затерпла й нижче передпліччя розпухла, натерта мотузкою, яка з'їхала від плеча до ліктя. Друга мотузка, та, якою я обв'язав себе навкруг пояса, завдавала мені нестерпного болю, бо туго натяглася і глибоко вдавилася в живіт. Подивившись на своїх товаришів, я побачив, що Петерс живий, хоча товстий мотуз, обмотаний навколо крижів, здавалося, перетяв його надвоє; коли я заворушився, він зробив кволий жест, показавши на свої пута. Огастес не подавав жодних ознак життя, скорчившись біля уламків брашпиля. Побачивши, що я ворухнувся, Паркер заговорив і запитав, чи вистачить у мене снаги визволити його від пут — мовляв, якщо я зберуся на силі й допоможу йому розв'язатися, ми, можливо, і врятуємося; якщо ж ні, то загинемо. Я порадив Паркерові набратися мужності і сказав, що спробую допомогти йому. Сунувши руку до кишені штанів, я намацав там свій складаний ножик і після кількох невдалих спроб зумів нарешті відкрити лезо. Потім лівою рукою я примудрився звільнити праву від пут і перерізав ножем мотузку, обмотану навкруг мого тулуба. Спробувавши підвестись, я, проте, виявив, що ноги мене не тримають; не міг я також підняти праву руку чи бодай ворухнути нею. Коли я сказав про це Паркерові, він порадив мені кілька хвилин спокійно полежати, тримаючись лівою рукою за брашпиль, щоб кров знову почала циркулювати. Так я й зробив, і незабаром оніміння стало проходити, і я зміг поворушити однією ногою, потім другою; а трохи згодом став поволі володіти і правою рукою. З великою обережністю поповз я тепер до Паркера, не спинаючись на ноги, і незабаром перетяв усі його пута. Після короткого перепочинку він теж зміг рухати руками й ногами. Далі, не гаючи часу, ми заходилися визволяти Петерса. Мотузка прорвала пояс вовняних штанів, дві сорочки і так глибоко врізалася йому в пах, що як тільки ми її зняли, звідти полилася кров. Одначе Петерсові відразу полегшало, він заговорив і став рухатися з меншими зусиллями, ніж я або Паркер — безперечно, йому допомогло вимушене кровопускання.

Ми майже не надіялися, що Огастес оклигає, бо він не подавав жодних ознак життя; але, підійшовши до нього, ми [70] з'ясували, що він просто знепритомнів від утрати крові, бо пов'язку, яку ми наклали йому на поранену руку, давно зірвало хвилями; а мотузки, якими він прив'язався до брашпиля, не були настільки натягнуті, щоб заподіяти йому смерть. Визволивши мого друга від пут та від дерев'яних уламків брашпиля, ми перенесли його на сухе місце з навітряного боку, і всі троє заходилися розтирати йому руки й ноги. Через чверть години він опритомнів, але тільки наступного ранку почав нас упізнавати і спромігся заговорити. Поки ми отак звільнялися від своїх пут, зовсім споночіло, почали збиратися хмари, і нас опанував моторошний страх, що знову налетить шторм, і тоді вже ніщо не врятує нас від загибелі — адже ми були вкрай виснажені і змучені. Проте нам пощастило, і всю ніч погода стояла помірна, хвиля спадала, і це вселило нам надію на порятунок. З північного заходу все ще віяв бриз, але було зовсім не холодно. Огастеса ми обережно прив'язали біля навітряного борту, щоб під час гойданки він не скотився в море, бо ще був дуже кволий і не міг триматися сам. Нам прив'язуватися не було потреби, і ми тільки всілися впритул один до одного біля брашпиля і, тримаючись за уривки такелажу, стали міркувати, як нам вибратися з нашого жахливого становища. Ми відчули велику полегкість, поскидавши з себе свої лахи і викрутивши їх. Одіж швидко висохла, і коли ми знову вдяглися, вона здалася нам теплою, приємною і додала бадьорості. Допомогли ми роздягтися й Огастесові, самі викрутили його вбрання, і він теж ожив і підбадьорився.

Тепер нас найдужче мучили голод і спрага; ми боялися навіть подумати, що з нами буде без їства й води, і навіть жалкували, що уникнули менш страшної смерті в морській безодні. Правда, ми втішали себе думкою, що нас підбере який-небудь корабель, і закликали один одного мужньо витерпіти випробування, які пошле нам доля.

Нарешті настав ранок чотирнадцятого липня. Погода була ясна й тепла, з північного заходу віяв сталий, але легкий бриз. Море зовсім заспокоїлося, бриг, невідомо з якої причини, трохи вирівнявся, палуба підсохла, і ми могли вільно по ній ходити. Минуло вже понад три доби, відколи ми не їли й не мали в роті жодної краплі води, і конче треба було роздобути що-небудь із припасів. А що бриг був затоплений, то за цю справу ми взялися з невірою в душі, мало сподіваючись на успіх. Насмикавши цвяхів з уламків люка, що вів до кают-компанії, ми позаганяли їх у дві дощечки, які збили хрестом, і в такий спосіб спорудили щось на зразок драги; цю [71] штуку ми спустили на вірьовці через люк у кают-компанію і стали волочити дошки із цвяхами туди-сюди в слабкій надії зачепити що-небудь їстівне або предмет, за допомогою якого ми змогли б роздобути харчі. Цим ділом ми займалися майже весь ранок, проте вивудили лише кілька простирадл, які легко чіплялися за цвяхи. Зрештою, наш прилад був настільки примітивний, що сподіватися на більший успіх і не випадало.

Потім ми перейшли на бак і спробували нашу драгу в кубрику, але також марно і майже впали в розпач, коли Петерс запропонував, щоб ми обв'язали його вірьовкою, і він спробує щастя, пірнувши в кают-компанію. Цю пропозицію ми зустріли з таким захватом, який може спричинити лише відроджена надія. Він негайно роздягся, залишивши на собі одні панталони, а ми дбайливо закріпили в нього на поясі міцну вірьовку, обв'язавши її через плечі, щоб вона не зіскочила. Здійснити те, що задумав Петерс, було важко й дуже небезпечно, адже в самій кают-компанії навряд чи можна було розжитися якоюсь провізією, і нирець мав би, досягши дна, звернути праворуч, подолати під водою відстань у десять-дванадцять футів, проникнути у вузький прохід, який вів до комори, узяти там що-небудь їстівне і повернутися назад — і все на одному вдиху.

Коли ми добре обв'язали Петерса, він спустився по трапу, аж поки вода досягла йому підборіддя, а тоді пірнув уперед головою, намагаючись завернути праворуч, до комори. Перша його спроба виявилася, проте, цілком невдалою. Не минуло й півхвилини, як вірьовка рвучко смикнулася (ми домовилися, що ривком він повідомлятиме нам, коли його витягувати). Ми витягли його нагору вмить, але так необережно, що він добряче вдарився об трап. Повернувся він з порожніми руками, не зумівши проникнути в прохід і до половини, бо всі сили витратив на те, щоб утриматися на глибині, не дозволяючи воді виштовхнути його нагору, до палубного настилу. Вибрався він на поверхню геть знесилений і чверть години мусив відпочивати, перш ніж зважився пірнути знову.

Друга спроба мала ще менший успіх. Він так довго залишався під водою, не подаючи сигналу, що ми стривожилися і витягли його на власний розсуд, причому він мало не захлинувся, бо, за його словами, смикав за вірьовку вже кілька разів, а ми нічого не відчули. Сталося це, мабуть, тому, що вона заплуталася між поручнями в нижній частині трапа. Ці поручні справді так заважали, що ми вирішили [72] зламати їх, перш ніж удатися до нових спроб. Оскільки нам доводилося розраховувати лише на свою фізичну силу, то ми всі спустилися по трапу, і, стоячи по шию у воді, дружно налягли на поручні й повалили їх униз.

Третя спроба, як і перші дві, завершилася нічим, і тоді ми зрозуміли, що нічого не доб'ємося, поки не прилаштуємо вагу, яка утримувала б нирця на підлозі кают-компанії, поки сін провадитиме пошуки. Ми довго не могли знайти нічого такого, що відповідало б нашій меті; але нарешті, на свою превелику радість, натрапили на ланцюг, кільця якого були з'єднані нещільно, і ми легко відокремили від нього необхідний нам уривок. Обмотавши його навколо литки й міцно закріпивши, Петерс учетверте пірнув до кают-компанії й цього разу добрався аж до дверей у комору. Та на його гірке розчарування, двері виявилися замкнені, й він мусив повернутися, навіть не спробувавши їх виламати, бо при крайній напрузі міг пробути під водою щонайбільше хвилину. Тепер наші справи справді виглядали препогано, і ні Огастес, ні я не змогли втриматися від сліз, коли подумали, які труднощі чатують на нас попереду і як мало залишається надії на порятунок. Але то була лише хвилинна слабкість. Упавши навколішки, ми звернулися з молитвою до Господа, благаючи, щоб Він допоміг нам здолати всі небезпеки, які випали на нашу долю; а коли піднялися, то відчули в душах нову надію і з новою рішучістю стали міркувати, які ще земні засоби можна застосувати для нашого вибавлення.

Розділ десятий

Незабаром після того сталася подія, яка розбудила в мені такі глибокі переживання, викликала такі суперечливі почуття,— від невтримної радості до моторошного жаху,— які потім мені не довелося спізнати жодного разу, хоча за дев'ять довгих років доля постачила мене безліччю пригод, багатих на дивовижні, а іноді й загадкові та незбагненні події.

Ми лежали на палубі біля трапа, що вів у кают-компанію, й обговорювали можливість проникнути в комору, коли я глянув на Огастеса, який лежав обличчям до мене, і побачив, що раптом він смертельно зблід, а губи в нього якось по-дивному затремтіли. Стривожений до глибини душі, я запитав у нього, що сталося, але він не відповів, і я вже був подумав, що він несподівано почув себе дуже зле, але [73] в ту саму мить я помітив його палахкотючий погляд, спрямований на щось позаду мене.