Світ Софії - Гордер Юстейн
Кожній з цих духовних сфер відповідає певний Ідеал або "гідність". Розум прагне мудрості, воля шукає вияву в мужності, а жагу треба упокорювати, прагнучи до помірності. Щойно, як усі три частини функціонуватимуть разом як ціле, ми одержимо гармонійну або "правильну" людину. Ми повинні насамперед стримувати свої бажання, розвивати мужність. А тоді розум набереться мудрості.
Аналогічно до будови людини Платон уявляв собі устрій держави з таким троїстим поділом. Як тіло має голову, груди і лоно, так і держава має можновладців, стражів та годувальників. Здоровій та гармонійній людині властиві врівноваженість та поміркованість, так само для справедливої держави характерно, що кожен громадянин знає своє місце в суспільстві.
Філософія держави Платона, як і вся його філософія, ґрунтується на раціоналізмі. Вирішальним у створенні доброї держави та в умінні нею керувати повинен бути розум. Як голова керує тілом, так філософи повинні керувати суспільством.
Спробуємо зобразити просту схему взаємозв'язків трьох частин людського тіла та держави:
Тіло душа гідність держава
голова розум мудрість можновладці
груди воля мужність стражі порядку
лоно жага помірність годувальники
Ідеальна держава, за Платоном, нагадує древіїьоіндійську систему каст, де кожен виконував свою окрему функцію на користь спільноти. За часів Платона — і навіть ще давніше-індійська система каст мала такий самий троїстий поділ: правителі (жреці), войовники та здобувачі їжі.
Сьогодні ми назвали б, напевно, Платонову державу то* талітарною. Але варто зауважити, що жінки у цій державі щ рівні з чоловіками могли відігравати роль можновладців, бо можновладці здатні керувати великим полісом саме завдяки силі свого розуму. Платон був переконаний, що жінки, котрі одержали однакову з чоловіками освіту, звільнені від хатніх обов'язків та обов'язків доглядати за дітьми, володіють СИЛОЮ розуму не гіршою від чоловіків. Крім того, він вважав, що потрібно позбавити державних правителів та стражів порядку права на сім'ю та приватну власність. Вихованні дітей — це занадто важлива справа, щоб довірити її окремії особі, тому цим повинна займатися тільки держава. Платон був першим філософом, який виступав за впровадження дитячих садків та цілоденних шкіл.
Переживши ще одне розчарування в політиці, Платон написав діалог "Закони*. У ньому він зобразив зразкову, т.зв, "правову державу", в якій уже дозволені і сімейні ЗВ'ЯЗКИ,! приватна власність, зате обмежується свобода жінки. І все ж Платон стверджував, що держава, яка не виховує і не навчає жінок, подібна на людину, в якої натренована лише права рука.
Як бачимо, Платон мав прогресивні погляди щодо жінок, особливо, якщо взяти до уваги епоху, в якій він жив. Переда* та філософське вчення Сократа Платон удостоїв саме жінку — Діятиму (це записано в діалозі "Бенкет").
Ось таким був Платон, Софіє. Понад дві тисячі років людство дискутувало й критикувало його подиву гідне ідеалістичне вчення. Першим критиком Платона був його учень з Академії — Аристотель — третій з великих афінських філософів. Поки що на цьому зупинимось.
Доки Софія сиділа на пеньку і читала про Платона, сонце піднялося над порослими лісом пагорбами на сході. Сонячний диск перевалив через горизонт саме в ту мить, коли дівчинка читала про Сократа, який вибрався з печери і стояв біля її входу, осліплений яскравим світлом дня.
Софії здавалося, наче вона сама вибралася з підземного гроту Начитавшись про Платона, вона зовсім іншими очима поглянула на довкілля. Досі була мовби дальтоніком і не розрізняла кольорів. Дівчинка бачила тіні, але не бачила за ними виразних ідей.
Софія не була цілком впевнена, чи у всьому Платон мав рацію, говорячи про різні зразки-форми, але думка, що усе живе е лише недосконалою копією вічних форм у світі ідей, видалася їй чудовою. Хіба ж не правда, що квіти і дерева, люди і тварини "недосконалі"?
Усе довколо виглядало таким чудовим і сповненим життя, що Софія аж потерла руками очі. Та ніщо з цього не вічне. І все ж — навіть через сотні років на землі цвістимуть такі самі квіти і ходитимуть такі ж звірі. Навіть якщо кожна квітка і кожна тварина будуть стерті з пам'яті і забуті, знайдеться "щось", що "згадає", як вони виглядали.
Софія замилувалася шедевром природи. На сосні стрибала білочка, вона кілька разів майнула довколо стовбура і зникла серед гілля.
♦Я тебе вже бачила", — подумала Софія. Вона, звичайно, розуміла, що не могла бачити саме цю білочку, але бачила цю ж саму "форму". Так, Платон міг мати рацію: вона колись бачила "вічну білочку" в світі ідей ще до того, як душа оселилася в її тілі.
Чи правда, що Софія жила вже раніше? Чи існувала З душа до того, як знайшла тіло, в яке могла переселитися? Важко собі уявити, що вона носить у собі коштовність, над якою не владний час, — душу, що житиме навіть тоді, колиії тіло постаріє і помре!
ХАТИНКА МАЙОРА
...дівчинка у дзеркалі підморгнула обома очками..
Годинник показував щойно чверть по сьомій. Повертатися додому зарано. Мама спатиме ще зо дві години, вона завжди пізно вставала у неділю.
А що як пройтися лісом і побачити Альберто Кнокса? І чого це пес так люто гарчав на неї? Софія підвелася з пенька і пішла стежкою, якою побіг Гермес. У руці вона тримала жовтий конверт з лекціями про Платона. Кілька разів стежка розгалужувалася, але дівчинка притримувалася ширшої.
Навколо, на деревах і в повітрі, в кущах та чагарнику щебетали птахи, зайняті ранковими клопотами. Вони не відали різниці між буднями та святами. Хто ж навчив птахів літати? Може, в кожному з них закладено маленький комп'ютер зі своєю програмою, яка визначає їхні вчинки?
Невдовзі стежка зіп'ялася на невеличкий округлий пагорб і знову збігла вниз поміж стрункими соснами. Ліс тут стояв такий густий, що Софія бачила лише на кілька метрів перед собою. Несподівано між деревами щось зблиснуло, наче водяне плесо. Стежка звернула в інший бік, проте дівчинка не пішла нею, а рушила між деревами. Не знати чому, але ноги самі несли її туди.
Озерце було не більше за футбольне поле. На протилежному боці, на невеличкій галявині, в оточенні білих берізок стояла помальована в червоний колір хатинка. З комина здіймався легенький димок.
Софія підійшла до самої води. Берег був дуже болотистий. Неподалік дівчина побачила човен, наполовину витягнутий на траву. В човні лежали весла.
Дівчинка озирнулася. Обійти озеро і добратися до червоної хатинки, не замочивши черевиків, було неможливо. Вона рішуче підійшла до човна і зіштовхнула його у воду, потім залізла досередини, вставила весла в уключини й випливла на плесо. Незабаром човен пристав до протилежного берега. Софія зістрибнула на сушу і спробувала витягнути за собою й човна. Берег був тут стрімкіший, ніж той, з якого вона прибула.
Лише раз Софія оглянулася назад і пішла до хатини. Вона не впізнавала себе: звідки взялася ця сміливість? їй здава* лося, ніби щось провадить її.
Софія підійшла до дверей і постукала. Постояла хвильку в очікуванні, але ніхто не відгукнувся. Вона обережно взялася за клямку, і двері легко відчинилися.
— Агов! — гукнула вона. — Є хтось вдома?
Софія зайшла до кімнати. Причинити за собою двері не наважувалася.
Було очевидно, що тут хтось живе. В старій печі потріскували дрова. Отож люди покинули оселю зовсім недавно.
На великому обідньому столі стояла друкарська машинка, лежало кілька книжок, ручок та стосик паперу. Перед вікном, зверненим до озерця, стояв секретер та два стільці Меблів було небагато, зате одна стіна повністю була заставлена полицями з книгами. Над білим комодом висіло велике кругле дзеркало в масивній мідній рамі. Мало воно надзви* чайно давній вигляд.
На іншій стіні висіло дві картони. Одна з них була написана* олійними фарбами і зображувала білий будиночок неподалік від невеликої бухти з червоною шопою для човнів на березі Від будиночка до шопи збігав кам'янистий сад з яблунями та густими кущами. Сад оточували густим віночком берізки. Називалася картина "Б'єркелі", тобто "Березовий затишок".
Поряд висів старовинний портрет чоловіка, який сидів у фотелі з книжкою на колінах. На задньому плані було видно затоку і дерева серед каміння. Картина належала пензлю художника Сміберта, отже, мала не одну сотню років.
Софія й далі розглядалася по хатинці. Двері з кімнати вели до кухоньки. Тут зовсім недавно мили посуд. Тарілки та горнятка стояли складені на лляному рушникові, на деяких тарілках ще навіть залишилися рештки мильної піни. На підлозі стояла металева миска з рештками їжі. Отож тут жила і якась тварина, пес або кіт.
Софія повернулася до кімнати. Інші двері провадили до маленької спальні. Перед ліжком валялися два склубочені килимки. Софія запримітила кілька рудих шерстинок на них. Це ще раз підтверджувало здогад: тут, напевно, живуть Аль-берто Кнокс і Гермес.
Повернувшись до вітальні, дівчинка зупинилася перед дзеркалом над комодом. Поверхня дзеркала була матовою і брижилася, тому зображенння виходило нечітким. Софія почала сама до себе корчити гримаси, як це вона часто .робила вдома. Та раптом трапилося щось неймовірне і тривало лишень якусь долю секунди. Софія чітко побачила, як дівчинка в дзеркалі підморгнула обома очима. Злякано відсахнулася. Якщо вона сама кліпнула очима, то як могла помітити це в дзеркалі? Більше того: дівчинка у дзеркалі, здавалося, підморгнула саме Софії, наче хотіла сказати: "Я бачу тебе, Софіє, я тут, з другого боку дзеркала".
Серце мало не вистрибнуло Софії з грудей. У ту ж мить здалеку долинув собачий гавкіт. Напевно, Гермес! Треба негайно вибиратися звідси.
Несподівано Софія помітила на комоді під дзеркалом зелений записник. Вона взяла його до рук і обережно розгорнула. Там було закладено стокронову та п'ятдесятикронову банкноти і... учнівське посвідчення. З фотографії на посвідченні на неї дивилася дівчинка з білявим волоссям, нижче було написано "Гільда Меллер Кнаґ" і "Молодіжна школа в Ліллесаниі".
Софія похолола. До неї знову долинув гавкіт. Годі було зволікати.
Проходячи повз стіл, дівчинка побачила поміж книжками та паперами білий конверт з написом "Софії". Не обдумавши як слід, що робить, вона схопила листа, запхала його де конверта з лекціями про Платона, вискочила з хати і причинила за собою двері.
Собачий гавкіт наближався.