💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Зарубіжна література » Тенета зради - Щербаненко Джорджо

Тенета зради - Щербаненко Джорджо

Читаємо онлайн Тенета зради - Щербаненко Джорджо

Не пригадуєте?

Старий добродушно вдав, ніби намагається пригадати; він наморщив лоба, і на ньому утворилася щільна сітка зморщок, схожа на густу мережу колій біля залізничної станції.

— Не думаю, щоб я колись чув це прізвище.

Дука з розумінням кивнув головою і підвівся; стоячи, він був майже вдвічі вищий за господаря, але той не виявляв ніяких ознак страху; тепер справді треба було зробити так, щоб старий цей страх відчув, і то негайно. Ці каналії з дурної голови все заперечують; вони такі тупі, що завжди все заперечують. "Скільки пальців на твоїй правій руці?" — "Не знаю, я нічого не знаю". І так вони себе зраджують.

— Бачте, — сказав він, підходячи до умивальника й відкручуючи кран із холодною водою, — адвокат Турідду Сомпані й одна синьйора, його приятелька, синьйора Аделе Терріні, — це ті двоє, котрі потонули у своєму автомобілі в каналі, тут, у Альцайя Навільо Павезе, за кілометр, а то й менше, звідси. Я думав, може, вони вечеряли у вас, а крім того, я гадав, що ви читали газети й зацікавилися тим нещасливим випадком, який трапився так близько від вашого ресторану. Але ви; мабуть, не читаєте газет?

Господар був надто старий і хитрий, тому не попався на гачок, не став твердити, що не читає газет; він викрутився хитріше:

— Що не день, то трапляється нещастя — коли не на цій дорозі, то на іншій. Як мені запам'ятати всі аварії й усі прізвища? — І посміхнувся, впевнений у собі: він-бо має захисників, чи не так?

— Отже, ви нічого не знаєте ні про Сільвано Сольвере, ні про Турідду Сомпані? — спитав Дука, не дивлячись на старого, бо саме нахилився, щоб узяти одного з двох — голубого й рожевого — рушників на біде, такому собі переносному біде; він вибрав рушничка небесного кольору, підставив його під струмінь холодної води й добре намочив; йому не хотілося робити те, що він збирався зробити, такого ясного весняного дня, коли запах землі, нагрітої на сонці, влився нарешті до цього гріховного кубла. Але старий не залишав йому іншої ради, він вважав усіх, і насамперед поліцію, кретинами й розумово недорозвиненими, а закон і громадянський обов'язок сприймав як казочку, що лоскоче нерви, бо мав, на його думку, захист куди сильніший, ніж поліція й закон, тому цього чоловіка, незважаючи на його вік, належало навчити поважати закон і поліцію, бо навіть по телебаченню кажуть, що ніколи не буває запізно.

Старий стежив за ним з цікавістю й досадою, а він, навіть не випростуючись, раптом спритно схопив старого ззаду за шию, стиснув лівою рукою, а правою затулив йому вологим рушником одночасно рота й ніс — цебто те, що називають ще дихальними шляхами. Стариган спробував був копнути нападника ногою, але Дука повалив його горілиць на ліжко й притис йому коліном ноги. Минуло чотири секунди, старий чинитиме опір ще секунд сорок, може, трохи більше; Дука не поспішав. Крізь мокрий тоненький махровий рушник повітря не надходило до легенів і не виходило з них.

— Слухайте мене уважно, — сказав Дука; передусім треба й далі звертатися до нього на "ви", це справляє більше враження; у звертанні на "ви" вчувається виразніша погроза, ніж у "тиканні". — Якщо ви не відповісте на мої запитання як слід, я й далі триматиму цю ганчірку у вас у роті. В мене немає бажання вас задушити, але якщо ви не заговорите, я вас не відпущу. Та найгірше ось що: якщо ви чинитимете опір, у вашому віці може настати інфаркт; навіть якщо я заберу ганчірку, з вами, тільки-но ви почнете знову дихати, зразу ж станеться удар. Я даю вам фахову пораду, бо я не тільки поліцейський, а й лікар. Погоджуйтеся негайно, вже минуло двадцять п'ять секунд, мені нічого не буде, навіть якщо ви сконаєте, я скажу, що у вас трапився удар, а ви з того світу не заперечите, і всі ваші всемогутні покровителі не зможуть вас воскресити; та вони навіть будуть задоволені: одним спільником менше.

Він зняв руку з мокрим рушником, бо старий подав знак, що говоритиме. Дука дав йому віддихатися, кинув мокрий рушник на біде, закрутив кран умивальника, повернувся до ліжка й намацав у старого пульс — обличчя в того з рожевого перетворилося на бузкове. Прискорений, але досить рівномірний пульс, важке дихання, губи теж трохи лілові; він сказав старому про це, щоб ще дужче його налякати, але насправді той був ближчий до інфаркту, ніж можна було сподіватися. Дука запалив сигарету і, поки старий приходив до тями, відступив до вікна. Коли він згодом обернувся, то побачив, що власник "Бінаскіни" вже майже набув вигляду живої людини.

— Не підводьтеся, розмовлятимемо так, — сказав Дука; він не мав бажання вбивати старих, для нього не було різниці між убивством старого чи молодого, аби лиш дізнатися правду, і не тому, що правда мала для нього велике значення, — зрештою, це тільки химерна абстракція, — але просто через те, що вона вела до людей, які можуть усе і яких ніколи не видно, а він хотів запроторити їх до в'язниці, і щоб це знали й бачили всі. — Отже, ви його знаєте?

— Так, так. — Старий став скромним і запобігливим. — Він часто приїздив сюди.

— У товаристві?

— Так, майже завжди.

— З ким?

— З дівчиною.

— Як це — з дівчиною? Щоразу з тою самою чи з різними?

— Ні, щоразу з тою самою.

— Яка вона була на вигляд?

— Чорнява, висока, гарна дівчина.

Він намагався не підвищувати голос, не гніватись, але ж ці люди надто тупі.

— Не змушуйте мене втрачати терпець! — закричав Дука, заносячи кулак над обличчям старого. — Ви чудово знаєте, що це та сама дівчина, котра загинула в машині разом із Сільвано Сольвере під кулеметними чергами ваших покровителів, тих мерзотників, які опікуються вашим закладом, оцим борделем для міланських нероб!

— Так, так, — злякано підтвердив господар; мабуть, неприємно бути старим і безсилим перед розлюченим поліцейським. Він закліпав очима й інстинктивно відвернув голову від грізного кулака. — Я саме хотів про це сказати, це вона.

— Тобто?

— Джованна Мареллі, його подруга. — Ну ось, нарешті він начебто зрозумів, яка різниця між живими й мертвими.

— Отже, Сільвано Сольвере і його подруга Джованна Мареллі приїздили сюди, — промовив Дука. Він уже заспокоївся. — Чого ж вони сюди приїздили? — Це було курйозне запитання, але таким негідникам і треба ставити курйозні запитання.

— Вони приїздили пообідати.

Це правда, до ресторану люди йдуть, щоб пообідати.

— А потім?

Стариган завагався, але кінець кінцем признався:

— Зони піднімалися нагору.

— А потім? — допитувався Дука. А побачивши, що господар заворушився, наказав: — Лежіть спокійно, а то вам стане погано. І добре подумайте, перш ніж відповісти.

— А потім нічого. Я не знаю, що ви маєте на увазі, — заскиглив старий. — А потім вони їхали геть, я більш нічого не знаю.

Його слова здавалися щирими, але, коли маєш справу з деякими людьми, не можна надто покладатись на те, що здається.

— Постарайтеся розповісти мені все, у вашому віці серце вже слабеньке. — Дука підійшов до умивальника й відкрутив кран. — І не кричіть, бо вам таки буде гірше. І горе вам, якщо довірятимете своїм покровителям більше, ніж поліції.

Господар не кричав. Широко розплющеними очима він дививсь, як Дука намочував рушника, дихання його знову прискорилось, і він схвильовано заговорив:

— Він приїздив сюди час від часу з дівчиною, як і решта, найчастіше вдень, як і решта, але кілька разів бував і ввечері. Більш я нічого не знаю, а прізвище знаю, бо його кликали до телефону — так, як ви й казали, — і я довідався, що його звати Сільвано Сольвере, а більше я нічого не знаю.

Дука рвучко закрутив кран і, тримаючи мокрого голубого рушника, з якого стікала вода, мовчки ступив до ліжка.

Тоді старий розважливо похитав головою і так само розважливо відкрив останню таємну шухлядку своєї складної душі:

— Мені його порекомендували. — Може, цей чоловік, якщо зважити на його вік, а також на товариства, в яких він бував, розумівся на людях, які не зупиняться перед убивством, а може, він побачив у його. очах, очах поліцейського, непохитну рішучість; йому, певно, й не снилося, що бувають такі поліцейські.

— Що означає "мені його порекомендували"?

— Одні мої друзі зателефонували й попросили, щоб я поставився до нього з увагою. — На обличчі старого з'явилася гримаса переляку, та це був уже навіть не страх, а панічний жах; мокрий рушник може подіяти на людину дужче, ніж револьвер.

— І хто ж ці друзі? — запитав Дука й зробив три речі: впустив на долівку рушника, взяв безталанного власника "Бінаскіни" під руку, обережно підвів його й посадовив на ліжку, а тоді дістав з кишені піджака кулькову ручку та єдиний папірець, що знайшовся в нього — картку тото-лото минулого тижня, в якій він угадав чотири цифри. — Напишіть прізвища та адреси людей, котрі присилають вам клієнтів.

— Я про них нічого не знаю, за три роки я бачив їх усього тричі. Я маю лише номер їхнього телефону і, коли треба, дзвоню.

— Тоді напишіть номер телефону. Старий написав на картці рядок цифр.

— Постарайтесь добре пригадати і глядіть, щоб ви мені потім не сказали, що помилилися, бо я вам не повірю.

Дука побачив, як старий сумно похитав головою.

— Я знаю, коли можна обманювати, а коли ні, — зажурено промовив бідолаха й знову простягся на ліжку, геть виснажений фізично й морально. — Я кухар, а не бандит, я завжди намагався уникати неприємностей, у мене на кухні завжди було все гаразд, підливу до локшини я тримаю на вогні майже тиждень, день і ніч, тричі на ніч я прокидаюся, щоб наглянути за нею, звідси й усі мої статки, а потім само собою виникло питання з цими кімнатами, найбільша моя провина — це та історія, але й тут більше винні клієнти, ніж я; попоївши, він мені каже, що смачно пообідав, ще й добряче випив і, мовляв, не в змозі вести машину, то чи немає в мене де прилягти на хвилинку, а якщо я відмовлю йому, то вони, каже, оголосять мені війну, розповідатимуть усім своїм друзям та знайомим, що тут погано годують і дорого беруть; я мусив погодитись, а потім знову й знов, хоч я був і проти, я старий і хотів спокійно працювати, але зовсім не було змоги; вам цього не зрозуміти, ці клієнти просто дикуни…

Дука дав йому вилити душу; загалом цей чоловік, мабуть, не такий уже й поганий; як і всі, він любить гроші, але не проти й пофілософствувати; до певної міри він, звичайно, негідник; трохи звідник, трохи шахрай, а трохи філософ.

Відгуки про книгу Тенета зради - Щербаненко Джорджо (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: