Дитячі роки одного підприємця - Сартр Жан-Поль

Люсьєн відчув полегкість, згадавши про Гюїгара. Завтра він йому скаже: "Я спав із Мод, це дивовижна жіночка, друже: у неї це в крові". Але зараз йому кепсько: хлопець почувався голим у теплій куряві метро, голим під тонкою оболонкою одягу, напруженим і голим поряд із священиком, навпроти двох літніх дам, немов велика осквернена жердина.

Гюїгар його палко привітав. Фанні йому трохи набридла: "У неї справді кепська вдача. Вчора цілий вечір дулася на мене". Обидва зійшлися на тому, що таких жінок усе-таки треба мати, бо ж не можна зберігати цноту до самого шлюбу, такі жінки не дуже цікаві, зате й не хворі, але було б помилкою прив'язуватися до них. Натомість про чесних дівчат Гюїгар повідав із великою повагою, і Люсьєн запитав, що нового в його сестри. "З нею все гаразд, друже,— мовив Гюїгар,— до речі, вона сказала, що ти невірний коханець. Ти розумієш,— додав він невимушено,— я радий, що маю сестру: якби її не було я б чималого не міг би збагнути". Люсьєн його чудово розумів. Згодом вони часто заводили розмову про дівчат, сповнюючись поезії, а Гюїгар любив цитувати одного з своїх дядьків, який тішився успіхом у жінок: "У своєму собачому житті я, може, не завжди робив добро, але є одна річ, за яку мені Бог виявить ласкавість: я швидше відрубаю собі руки, ніж доторкнуся до дівчини". Часом вони знову навідувалися до подруг ГГєрретти Гюїгар. Люсьєнові дуже подобалася П'єрретта, він із нею розмовляв, як старший брат, трохи кепкував із неї і хвалив за те, що вона не обтяла свого волосся. Люсьєн весь поринув у політичну діяльність; кожного недільного ранку він ходив продавати "Аксьйон франсез" перед церквою в Нейї. Години дві Люсьєн прогулювався із кам'яним обличчям. Дівчата, виходячи з церкви, інколи зводили на нього свої прекрасні непорочні очі; тоді Люсьєн трохи розслаблювався і, почуваючись чистим і дужим, усміхався їм. Хлопець розповідав у своєму товаристві, що шанує жінок і радий, що вони таки розуміють його. А втім, майже всі його товариші мали сестер.

17 квітня Гюїгари влаштували вечірку на честь П'єрреттиного вісімнадцятиріччя і, цілком природно, що туди запросили й Люсьєна. На той час він уже був добре знайомий із П'єрреттою, вона його називала своїм танцюристом, і він здогадувався, що дівчина трохи закохана в нього. Пані Гюїгар наказала послати по тапершу, і вечір мав видатися славний. Люсьєн часто танцював із П'єрреттою, потім пішов на пошуки Гюїгара, який приймав своїх друзів у курильні. "Привіт,— сказав Гюїгар,— гадаю, ви знайомі: Флер'є, Сімон, Ванюс, Леду". Коли Гюїгар представляв своїх друзів, Люсьєн помітив, як один високий кучерявий юнак із блідою шкірою, крутими чорними бровами нерішуче наблизився до них; Люсьєн спалахнув гнівом. "Що тут робить цей тип?" — подумалось Люсьєнові,— адже Гюїгар добре знає, що я не терплю жидів!" Він крутнувся на закаблуках і швидко відійшов, щоб не подавати руки. "Хто цей жид?" — запитав Люсьєн трохи згодом у П'єрретти. "Це Вайль, він із вищого торговельного училища; мій брат познайомився з ним у фехтувальній залі". — "Я гидую жидами",— сказав Люсьєн. П'єрретта злегка всміхнулася. "Цей хлопець все-таки непоганий",— сказала вона. — Проведи мене до буфету". Люсьєн взяв келих шампанського і тільки-но його поставив, як віч-на-віч зустрівся з Гюїга-ром і Вайлем. Він блиснув очима на Гюїгара й різко відвернувся. Але П'єрретта схопила його за руку, і Гюїгар підійшов до нього, ні про що не здогадуючись: "Мій друг Флер'є, мій друг Вайль,— представив він їх невимушено,— тепер усі знайомі". Вайль простягнув руку, і Люсьєнові зробилося зле. На щастя, він раптом пригадав слова Десперро: "Флер'є штовхнув би жида у воду по-справжньому". Він засунув руки в кишені, повернувся спиною до Гюїгара й вийшов. "Я більше не переступлю порогу цього будинку",— вирішив він, підкликаючи гардеробника. Хлопець відчув прикре задоволення. "Коли так твердо триматися своїх поглядів, то не можна навіть жити в суспільстві". Але на вулиці його пиха розвіялася, і Люсьєн відчув якусь тривогу. "Гюїгар напевне розгнівався!" Хлопець труснув головою і спробував себе переконати: "Він не мав права запрошувати жида, якщо запросив мене!" Але гнів уже вщух, і Люсьєн знову відчув щось схоже на тривогу, перед ним випливло здивоване Вайлеве обличчя, його простягнута рука, і в ньому ворухнулося бажання примиритися: "П'єрретта очевидно подумала, який я нечема. Треба було потиснути ту руку. Все одно це мене ні до чого не зобов'язувало б. Стримано привітатись і потім одразу ж піти — ось як треба було вчинити". Люсьєн запитав себе, чи ще не пізно повернутися до Гюїгарів. Він підійшов би до Вайля і сказав би йому: "Пробач мені, я себе кепсько почував", а потім потиснув би йому руку і трохи порозмовляв би задля чемності. Та ні, вже надто пізно, скоєного вже не поправиш. "Навіщо мені здалося,— подумав він роздратовано,— хизуватися своїми поглядами перед людьми, котрі не можуть їх зрозуміти!" Він нервово здвигнув плечима: це був повний крах. У цю мить Гюїгар і П'єрретта, напевно, дивуються з його поведінки, а Гюїгар каже: "Він геть із глузду з'їхав!" Люсьєн стис кулаки. "Ох! — подумав він у відчаї,— як я їх ненавиджу! як я ненавиджу жидів!" Він спробував підбадьорити себе, споглядаючи цю безмірну ненависть, але вона розвіялась під його поглядом, він міг скільки завгодно думати про Леона Блюма, який одержував гроші з Німеччини й ненавидів французів, але не відчував нічого, крім сумовитої байдужості. На своє щастя, Люсьєн застав Мод удома. Він сказав, що кохає її і в несамовитому шаленстві багато разів оволодівав нею. "Все пропало,— мовив він подумки,— я ніколи не буду кимось". "Ні, ні! — заклинала його Мод,— зупинися, мій любий, тільки не це, цього не можна!" Але кінчилось тим, що вона подалася: Люсьєн волів обцілувати її всю. Він почувався розбещеним дитям, йому хотілося плакати.

Уранці другого дня, коли Люсьєн побачив у ліцеї Гюїгара, в нього стислося серце. Гюїгар був похмурий і вдав, ніби його не помітив. Люсьєн розлютився так, що не міг записувати лекцій. "Падло! — думав він,— яке падло!" В кінці занять Гюїгар підійшов до нього блідий як смерть. "Якщо він лаятиметься,— подумав Люсьєн, чи погрожуватиме мені, я його віддухопелю". Вони стояли якусь мить один проти одного, втупившись у носаки своїх черевиків. Нарешті Гюїгар схвильовано проказав: "Пробач мені, друже, я не повинен був завдавати тобі цього удару". Люсьєн здригнувся і з підозрою подивився на нього. Але Гюїгар через силу провадив далі: "Я познайомився з ним у залі; ти розумієш, мені захотілось... ми тренуємося разом, і він запросив мене до себе, але я зрозумів, що не слід було... я не знаю, як це сталося, але коли я писав запрошення, то і в гадці такого не мав..." Люсьєн і далі мовчав, оскільки не знаходив підходящих слів, але йому хотілося примирення. Гюїгар додав, опустивши голову: "Ось так, через необдуманий вчинок..." — "Ну й дурень,— сказав Люсьєн, поплескуючи його по плечу,— я добре знаю, що ти це зробив ненавмисне. — І додав великодушно: — Зрештою, завинив я. Повівсь, як нечема. Але ти розумієш, воно сильніше за мене, я не можу до них доторкнутися, я фізично їх не терплю, в мене таке враження, що в них на руках луска. А що сказала П'єрретта?" — "Вона реготала, як божевільна",— знічено відповів Гюїгар. — "А той тип?" — "Він усе зрозумів. Я його заспокоював, але він звіявся через чверть години. — І розгублено додав: — Мені батьки сказали, що ти мав рацію і не міг учинити інакше, всупереч своїм переконанням". Люсьєн посмакував словом "переконання", і йому захотілося стиснути Гюїгара в своїх обіймах. "Дарма, друже,— сказав він,— нічого страшного, головне, що ми залишилися друзями". Люсьєн спускався бульваром Сен-Мішель надзвичайно збуджений, йому здавалося, що він уже не є самим собою.

Хлопець подумки мовив: "Ну й кумедія, я вже не я, я більше себе не впізнаю!" Було тепло й тихо, снували перехожі з першими здивованими весняними усмішками на обличчях; у той розм'яклий натовп Люсьєн занурився, мов сталевий клинок, і подумав: "Я вже не я". Ще напередодні він був величезною роздутою комахою, схожою на цвіркуна з Фероля, а тепер Люсьєн почувався точним і невблаганним, як хронометр. Він увійшов у "Джерело" й замовив перно. Люсьєнові друзі оминали це кафе, бо тут кишіло чужинцями, але цього дня чужинці і євреї не турбували Люсьєна. Серед смаглявих тіл, що злегка шурхотіли, як вівсяне поле під подувом вітру, він здавався собі дивовижним і грізним, ніби якийсь величезний баштовий годинник, що притулився до лави і яскраво виблискував. Люсьєн з утіхою впізнав малого єврейчика, якого хлопці побили кілька місяців тому в коридорах факультету юриспруденції. Засмальцьоване й замислене обличчя маленької потвори не зберегло слідів від побоїв, але ж, напевно, якийсь час було скривленим та зім'ятим, і тільки згодом набирало своїх округлих форм; на ньому проступала майже непристойна покірливість долі.

В цю мить Люсьєн був шасливий і з насолодою позіхав; промінчик сонця лоскотав йому ніздрі; хлопець чухав носа й посміхався. Та хіба це усмішка? Швидше, маленьке коливання, що народжувалось десь у кутку зали й помирало на його вустах. Усі ці чужинці бовтались у темній важкій воді, хвилі гойдали їхні кволі тіла, піднімали їм руки, ворушили їхніми пальцями, бавились їхніми губами. Нещасні людці! Люсьєн відчував до них майже співчуття. Що вони роблять у Франції? Якими морськими течіями їх сюди занесло? Вони пристойно одягаються у кравців з бульвару Сен-Мішель, а насправді це достеменні медузи. Люсьєн подумав, що він не медуза, що він не належить до цих нищих створінь, і мовив подумки: "Я нурець!" Та раптом забув про "Джерело" й чужинців і не бачив більше нічого, крім спини, широкої рельєфної м'язистої спини, що спокійно віддалялася і невблаганно зникала в густому морському тумані. Люсьєн побачив також Гюїгара: той сполотнів і, стежачи очима за спиною, сказав невидимій П'єрретті: "Ось так, через необдуманий вчинок!.." Люсьєна залила майже нестерпна радість: та могутня і самотня спина — його! Ця сцена відбулася вчора! Якусь мить, ціною неймовірного зусилля він відчув себе Гюїгаром і подивився на свою власну спину Гюїгаровими очима, відчувши у самому собі Гюїгарову покірливість і страх — який чудовий страх.