Трапери Арканзасу - Емар Густав
Відтак, уже не ховаючись, вони, несамовито виючи, вдерлися до табору. Почалася страшна різанина й грабіж.
Уактено відразу кинувся до намету доньї Люс, але наштовхнувся там на непередбачену перешкоду в особі генерала та семи-восьми відданих йому людей. Старий воїн вирішив заплатити за врятування племінниці ціною свого життя й стояв перед входом до намету, озброєний пістолетом і кинджалом. Побачивши його, Уактено завагався і не зважився відразу піднести на нього руку.
— Дайте мені пройти! — крикнув він, погрожуючи кинджалом,
— Спробуйте! — відповів генерал, наводячи на нього пістолет.
Вони кинулись один на одного: бандити й солдати наслідували їх приклад.
Це була жорстока, нещадна боротьба. Солдати не сподівалися пощади від ворога й стояли на смерть, їх було значно менше, і незабаром усі вони полягли як один.
Найдовше вистояли генерал і його негр Юпітер. Озброєний величезним дрюком, негр довго й уперто відбивався від тих, хто намагався захопити його хазяїна. Одним ударом оглушав він кожного, хто наважувався надто близько підійти до генерала, і бандити нічого не могли з ним вдіяти, аж поки не накинули на нього ласо й напівзадушеного повалили на землю.
Ватажок бандитів щадив життя генерала. Про всяк випадок він хотів мати дядька доньї Люс своїм заложником і під час битви оберігав його від ударів своїх бандитів. Тому генерал дістав лише кілька незначних ран і продовжував уперто відбиватись. Однак боротьба помітно підтяла його сили, і він, нарешті, впав. Уактено блискавично підскочив до нього й зв'язав своїм поясом.
Відтак, перестрибнувши через розпростерте тіло зв'язаного старого воїна, негідник кинувся всередину намету. І тут його чекало розчарування: там не було нікого. Донья Люс зникла.
Це відкриття приголомшило Уактено. Він негайно скликав людей і наказав оточити намет. В шаленій люті перекидав він тюки, за якими, на його думку, могла сховатися утікачка, але все було марно. Дівчини ніде не було. Вона зникла, мов привид, не залишивши за собою ніяких слідів.
Яким же чином пощастило їй втекти, коли табір був оточений з усіх боків?
Марно намагався Уактено розгадати цю таємницю. Ще раз оглянувши намет, він вибіг з нього і став блукати по табору, пильно придивляючись до всього навкруги. Якщо доньї Люс якимсь дивом вдалось утекти, думав він, то йому неважко буде її знайти. Куди подінеться вона сама серед ночі, не знаючи дороги?
Тим часом у таборі тривав нестримний грабунок. Пірати перекидали вантаж, мішки з припасами, оббирали мертвих і в гонитві за здобиччю забули про все на світі.
Раптом десь поблизу пролунали постріли й розлігся пронизливий крик. Дощ куль посипався на грабіжників. Тієї ж миті біля табору з'явилися індійці, а за ними трапери з Щирим Серцем, Веселою Вдачею і Чорним Лосем на чолі.
Становище піратів відразу стало критичним. Розрядивши свої пістолети й рушниці, вони, мов зграя яструбів, порозліталися хто куди й зникли в темряві ночі, захопивши з собою пораненого генерала та його відданого негра Юпітера. Уактено пішов з табору останнім. Розлючений невдачею, він, однак, не відмовився від свого наміру й гарячково обмірковував нові плани лиходійства й помсти.
Оглядаючи розгромлений, усіяний трупами й пораненими табір, Щире Серце проклинав себе за запізнення. Після короткої наради, Орлина Голова і його воїни кинулися в погоню за бандитами, а Щире Серце залишився господарем табору й негайно наказав обшукати всі хащі, високу траву та скелі, що з усіх боків обступили узгір'я.
Під час цього огляду мисливці в дуплі величезного дерева знайшли молоду служницю доньї Люс — Фебе та двох солдатів. Усі вони були налякані до смерті. Нещасні вважали, що вони все ще в руках піратів, і Щирому Серцю насилу вдалося їх заспокоїти. Привівши їх до намету, він попросив розповісти про щойно минулі події. Молода метиска відразу впізнала Щире Серце, і її не довелося довго умовляти. Докладно розповіла вона про все, що сталось.
— Отже, капітана Агвіляра вбито? — спитав Щире Серце.
— На жаль, так,— сумно зітхаючи, відповіла дівчина.
— А що ж скоїлося з генералом? — продовжував розпитувати мисливець.— Ми ніде не можемо його знайти.
Фебе засмучено схилила голову.
— Він у полоні,— відповіла вона.— Я бачила, як бандити понесли його з собою. Але не думаю, щоб він був поранений серйозно. Вони його міцно зв'язали, а нащо ж було б зв'язувати тяжко поранену людину?
— А ваша молода господиня? Де вона? — помовчавши, непевним голосом спитав Щире Серце.
— Ви питаєте про донью Люс?
— Так, про неї. Який би я був щасливий, якби з нею не сталося нічого лихого!
— А з нею нічого й не сталось, тому що вона тут, біля вас,— промовив чийсь ніжний голос.
В цей час почулися кроки, і до намету, в супроводі кількох мисливців, зайшла донья Люс. Вона була ще бліда після пережитого хвилювання, але спокійна.
Усі присутні були вражені такою несподіваною появою молодої дівчини.
— Дякую тобі, боже! — скрикнув Щире Серце.— Виходить, ми прийшли все-таки вчасно!
Донья Люс сумно похитала головою.
— Я втратила того, хто був мені батьком. Прошу вас, кабальєро, не відмовте мені в своєму заступництві.
— Ви його маєте, сеньйорито! — палко відповів Щире Серце.— Що ж до вашого дядечка, то він не може бути далеко звідси. Мої мисливці та наші друзі команчі швидко оточать цих негідників, і даю вам слово, що ми зробимо все, щоб знайти і врятувати генерала.
Присутнім, звичайно, цікаво було довідатися, як доньї Люс пощастило врятуватися від бандитів, і вона охоче про все розповіла.
Коли настав вечір, вона, не роздягаючись, кинулась на своє ліжко, але заснути не могла. Якесь таємне передчуття підказувало їй, що насувається небезпека. Почувши несамовиті крики бандитів, вона зрозуміла, що тікати нікуди. У відчаї оглядаючись навкруги, вона помітила біля намету прив'язаний до дерева гамак, вкритий якимсь одягом. Пірнувши під цей одяг, вона сховалася на дні гамака й завмерла там, затамувавши подих. Шукаючи її всюди, ватажок бандитів, на щастя, не додумався оглянути гамак, який на вигляд здавався порожнім. Це й врятувало донью Люс, і вона вийшла з свого випадкового сховища тільки тоді, коли почула й впізнала голос Щирого Серця.
Трапери палко поздоровили дівчину, яка виявила таку сміливість і самовладання.
— Сеньйорито,— звернувся до неї Щире Серце,— заради вашої безпеки я мушу негайно переправити вас в інше місце, де вам ніщо не загрожуватиме. Вам доведеться побути там, поки ми знайдемо генерала.
І, не чекаючи подяки, він, чемно вклонившись, вийшов з намету, щоб віддати траперам всі необхідні розпорядження. Донья Люс провела його довгим, замріяним поглядом.
XV. ЛІГВО ПІРАТІВ. УАКТЕНО ЙДЕ НА РИСК
Поки Щире Серце та його мисливці порядкували в розгромленому таборі мексиканців, Уактено з чотирма бандитами, які несли генерала і Юпітера, шукаючи собі сховища, дерлися по стрімкому, майже прямовисному схилу. Під ногами в них зяяло бездонне провалля, й на кожному кроці вони рискували зірватися й загинути. Все навкруги оповивала густа темрява. Вгорі над ними час від часу спалахували смолоскипи переслідувачів, яким, проте, незважаючи на всі намагання, ніяк не вдавалося їх виявити.
— Хай їм щастить! — злорадно посміхнувся Уактено.
Він обернувся до своїх бандитів.
— Ну, друзі, ми можемо трохи перепочити. Ці йолопи ніколи не додумаються зійти сюди. Покладіть полонених, і нехай двоє з вас оглянуть навколишню місцевість. Тільки глядіть, щоб вас не помітили, будьте обережні!
Бандити виконали його розпорядження й невдовзі повернулись, виявивши збоку косогору досить велике укриття, де можна було добре сховатись.
— В наших умовах нам і не треба нічого кращого,— вирішив піратський капітан.— Тут ми не залишимо після себе ніяких слідів, а супротивник не забарився б помітити їх при першому ж промінні сонця. Рушаймо!
Незабаром усі підійшли до косогору. Виявлене розвідниками укриття являло собою щось подібне до чималої розколини, утвореної в ґрунті вітрами й дощами. З першого погляду здавалося, що вона неглибока. Один по одному бандити стали спускатися в це природне укриття, тягнучи за собою й полонених. Коли всі зійшли вниз, Уактено завісив вузенький вхід до розколини ковдрою.
— Ну, от ми ніби у себе вдома,— задоволено заявив він.— Сумніваюсь, щоб оті нагорі зважилися прийти до нас у цю пацючу нору.
Він витяг з кишені кресало й, викресавши вогонь, запалив маленький смолоскип, що осяяв усе навкруги червонястим світлом. Оглядівшись, бандити радісно закричали. Те, що в темряві здавалося їм маленькою розколиною, насправді було великою природною печерою, яких багато трапляється в цій місцевості.
— Нам допомагає сама доля! — підносячи вгору смолоскип, весело сказав капітан.— Але печеру треба як слід оглянути. Залишайтеся з полоненими тут, а я піду познайомитись з нашим новим володінням.
Він запалив ще один смолоскип і обережно заглибився у вузенький прохід, що спадисто сходив униз.
Походивши по підземеллю хвилин з десять, він уже мав повернутися назад, коли раптом спочатку легенько, а дедалі дужче заблимало полум'я смолоскипу, й у обличчя йому вдарив струмінь свіжого повітря. Він ступив ще кілька кроків вперед і опинився перед виходом у прерію. З обережності загасивши ногою смолоскип, ватажок піратів кілька хвилин постояв, прислухаючись. Скрізь панувала цілковита тиша, порушувана тільки дзюрчанням води, що бігла десь попереду. Він почекав, поки очі його звикнуть до темряви, й, нарешті, розгледів вдалині бліде світло, що скидалося на відбиття нічного неба на поверхні води. Пройшовши ще кілька десятків кроків, він підійшов до другого виходу з печери й зраділо похвалив самого себе за уважність, яка допомогла йому помітити цей, посланий йому провидінням, відлюдний закуток.
Печера виходила на берег маленької річки, вода якої сягала рівня входу до підземелля. Отже, тепер бандити могли вплав або переїхавши плотом входити й виходити з свого добре замаскованого укриття, не залишаючи за собою ніяких слідів. До всього цього від табору мексиканців печера була досить далеко. Уактено був просто в захваті від усіх переваг, які давало йому нове сховище. Він поспішив повернутися назад.
Всі, за винятком вартового, який пильнував полонених, міцно спали.
— Вставайте! — розбудив їх капітан.— Спати годі! Треба братися до діла.
Закидавши уламками скель і великими брилами землі перший вхід, бандити порозв'язували полоненим ноги, щоб вони могли йти самі, і подалися слідом за своїм ватажком.
