Трапери Арканзасу - Емар Густав
Щовечора я з жахом думаю, що вранці, можливо, вже не побачу сина...
— Заспокойтесь, сеньйоро,— прошепотіла донья Люс, ніжно обнімаючи її.— Я певна, що з ним не станеться нічого поганого.
— Незабаром все владнається! — запевнив їх Весела Вдача.— Благаю вас, майте трошки терпіння! Ви ж знаєте, яка в нього важлива справа.
— Але чому ж він так довго не повертається? — знову тривожно сказала донья Хесусіта.— Час минає, а його нема й нема.
— Тепер він уже скоро повернеться.
— Я хочу зустріти його перша.
— На жаль, це неможливо, сеньйоро.
— Чому?
— Тому, що ваш син не хоче, щоб ви і сеньйорита були присутні при тій сцені, яка має відбутися після його повернення.
— А як же я довідаюсь, чи врятовано мого дядю? — занепокоєно спитала донья Люс.
— Не хвилюйтесь, сеньйорито, вам уже не довго залишилося чекати. Прошу вас, ідіть у печеру.
— Так, це, мабуть, буде найкраще,— погодилась стара дама.— Давайте послухаємось, дитя моє. Коли син мій цього вимагає, то, звичайно, він робить це з найкращими намірами.
Донья Люс, не заперечуючи, пішла за нею.
Раптом пролунав застережливий крик вартових, його підхопив індієць, який стояв біля вігваму ради, і з нього зараз же вийшли вожді команчів.
Мисливці і індійські воїни схопили зброю й вишикувалися обабіч вігваму.
З далини до табору швидко наближалась хмара куряви. Коли вона розвіялась, з неї показалась група вершників, що мчали навзаводи.
Попереду на чудовому вороному коні скакав чоловік, якого всі одразу впізнали. Це був капітан Уактено. Він зухвало з'явився на чолі свого загону вимагати виконання умов, поставлених ним два дні тому.
Наблизившись до вождів, які стояли біля вігваму ради, двадцятеро вершників спинились відразу, як один, і завмерли, наче бронзові статуї.
Негайно лави мисливців і воїнів, що стояли справа й зліва, розгорнувшись віялом, зімкнулись навколо новоприбулих.
Таким чином двадцятеро бандитів опинилися всередині кола. Відступ їм було відрізано. Понад п'ятсот озброєних воїнів оточили їх з усіх боків.
Уактено це помітив, але зневажливо посміхнувся і, певний себе, віддавши гордовитий уклін вождям, владно звернувся до Веселої Вдачі.
— Де сеньйорита?
— Сеньйорита? — удаючи з себе здивованого, перепитав мисливець.— Кого ви маєте на увазі?
— Не стройте з себе дурника! — відчувши в голосі канадця глумливу нотку, відразу спалахнув пірат.— Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі, і добре знаєте, що за нашою угодою я маю право...
— Право? — ще з більшим подивом перепитав Весела Вдача.— Не думаю, щоб тут у вас було яке-небудь право, а тим більше право розмовляти зі мною так грубо й зухвало.
— Що це означає? — скипаючи й підвищуючи голос, спитав пірат.— Хіба Щире Серце забув...
— Щире Серце не забуває нічого й ніколи,— різко обірвав його мисливець.— Але йдеться зараз не про нього, йдеться про вас. Як ви посміли з'явитися сюди й привести із собою цю зграю пройдисвітів?
— Облиште ваш загрозливий тон! — зовсім втрачаючи самовладання, мало не закричав Уактено.— Він мене не лякає.
— А даремно! — холодно заперечив мисливець.— Ви зробили велику помилку, з'явившись до нас удруге, і це вам так не минеться.
— Он як? — намагаючись опанувати себе й кривлячи губи в іронічну посмішку, процідив крізь зуби пірат.— Це навіть цікаво.
— Ось уже десять років,— не звертаючи уваги на його силувану іронію, холодно продовжував Весела Вдача,— ви очолюєте оцю зграю відщепенців і з ними разом тероризуєте всіх чесних людей. Ви стали справжнім бичем прерії. Не маючи ні батьківщини, ні совісті, ви грабуєте й без жалю вбиваєте всіх, кого вам удається перестріти на своєму шляху. Серед ваших незліченних жертв с багато індійців і білих, старих і молодих, беззахисних жінок і малолітніх дітей. Давно час покласти край вашим злочинам. Час цей настав. Ми — білі трапери і воїни команчів — усі, кого ви тут бачите,— зібралися сьогодні, щоб судити вас за законами прерій і знищити.
— Око за око, зуб за зуб! — грізно закричали всі присутні, стрясаючи зброєю.
Уактено глянув навколо себе і мимоволі здригнувся: п'ятсот пар очей гнівно дивилися на нього та на його піратів і п'ятсот рушниць було звернено у їх бік. Пірат смертельно зблід, збагнувши, нарешті, що вчинив дуже необачно, з'явившись сюди й що йому, можливо, загрожує загибель. Однак за мить він отямився і сказав своїм звичайним глузливо-зневажливим тоном:
— Мені смішні ваші погрози. Ви самі добре знаєте, то в мене проти вас є чудовий засіб оборони. Годі ж ламати цю комедію й давайте закінчувати справу. Видайте мені сеньйориту, і я віддам вам вашого генерала. А як ні, то клянусь вам, що не мине й години, як він перестане жити.
— Ви помиляєтесь, Уактено,— мов грім серед ясного неба пролунав раптом голос Щирого Серця.— Генерал на свободі і житиме набагато довше, ніж ви.
Тієї ж миті юрба воїнів розступилась, і з неї, під тріумфуючі вітальні крики, вийшли Щире Серце, Орлина Голова і сам генерал.
Бандитів, коли вони побачили генерала, паралізував жах. Не розгубився лише Уактено. Блискавично зміркувавши, що гру програно й що тепер врятувати його може тільки втеча, він пришпорив коня і вдарив його нагаєм. Кінь рвонувся з місця, та Щире Серце був напоготові й, схопивши його за повід, спинив.
— Геть! — несамовито закричав Уактено, знову встромляючи в боки свого коня остроги й намагаючись поставити його на диби.
— Е, ні! — стримуючи коня неймовірним зусиллям своїх залізних рук, сказав Щире Серце, через зціплені від напруження зуби.— Тепер ви від мене не втечете!
— То помри ж! — люто просичав бандит, вихопивши з-за пояса пістолет і наводячи його на мисливця.
Весела Вдача, який уважно стежив за кожним рухом бандита, не тямлячи себе, кинувся до свого друга й заступив його собою. Пролунав постріл. Куля влучила юнакові в плече, і він упав на спину, обливаючись кров'ю.
Тієї ж миті Орлина Голова, мов ягуар, стрибнув на круп піратового коня. Не даючи бандитові отямитись, він схопив його лівою рукою за волосся і відкинув йому голову назад.
Уактено завив страшним від жаху голосом.
Тим часом Щире Серце, кинувшись на допомогу Веселій Вдачі, випустив повід, і до краю збуджений, розлючений биттям та незвичним для нього подвійним тягарем кінь галопом наосліп помчав по табору, перекидаючи все на своєму шляху. А на ньому, зчепившись у смертельних обіймах, звиваючись, мов змії, й намагаючись один одного вбити, боролося двоє людей.
Пригинаючи голову пірата дедалі більше назад, Орлина Голова одночасно вперся йому коліном у крижі і, таким чином, зовсім паралізував його рухи. Відтак, із страшним войовничим криком індійських воїнів, він підніс над ним свого ножа.
— Не вбивайте мене! — несамовито закричав бандит, а сам, рвучко піднісши вгору озброєну пістолетом ліву руку, вистрелив у індійця.
Куля пролетіла в повітрі, не зачепивши вождя.
Команч пильно подивився на Уактено.
— Боягуз! — презирливо сказав він.— Ти боїшся смерті, наче стара жінка.
Він ще дужче натиснув коліном і встромив йому в груди ніж.
Дикий пронизливий зойк Уактено злився з войовничим тріумфуючим криком індійця.
Кінь в цей час спотикнувся об пень і впав. Обидва супротивники опинилися на землі.
Кілька мисливців кинулися до них, але, поки вони добігли, все було скінчено. Назустріч їм, тримаючи в руках скривавлений скальп свого ворога, підвівся Орлина Голова, а біля його ніг з кинджалом у грудях лежав мертвий Уактено.
Позбувшись свого ватажка, оточені мисливцями і індійцями, пірати навіть не намагалися чинити опір. Від імені своїх товаришів Франк заявив, що вони здаються. На знак Щирого Серця вони покидали зброю і їх міцно позв'язували.
Весела Вдача був поранений тяжко, але, на щастя, не смертельно. Двоє траперів віднесли його до печери і залишили під наглядом жінок.
Орлина Голова підійшов до Щирого Серця, який, глибоко задуманий, стояв, прихилившись до дерева.
— Вожді зібралися біля вогнища ради і ждуть мого брата,— сказав індієць.
— Іду! — лаконічно відповів мисливець.
Коли вони зайшли до вігваму ради, там зібралися вже всі вожді. Крім них, там були генерал, Чорний Лось і декілька траперів.
Раду, як ведеться, відкрив люльконоша. Після всіх, встановлених звичаєм, церемоній підвівся Есхіс і звернувся до присутніх з такими словами:
— Великі вожді й могутні воїни! Що збираєтеся ви робити з полоненими? Може, ви дасте їм свободу і, повернувшись до свого хижацького життя, вони знову стануть грабувати і вбивати беззахисних людей? Чи, може, ви відведете їх у кам'яні селища білочолих на Сході? Але шлях туди довгий і небезпечний, перетятий горами й бистрими річками. По дорозі вони можуть повтікати та ще й напасти на вас і всіх перебити. Та навіть, коли ви й доведете їх до кам'яних селищ, їх там відразу звільнять і випустять на свободу. Ви знаєте, що правосуддя білих людей несправедливе. Воно жорстоке до червоношкірих і поблажливе до людей свого кольору. Ми, коли зустрічаємо на своєму шляху ведмедя або ягуара, вбиваємо їх. А наші полонені лютіші, ніж ведмеді і ягуари. За кров, пролиту ними, вони мають зазнати кари. Око за око, зуб за зуб! Їх треба прив'язати до стовпа тортур!
Я сказав! Чи добре говорив я, о могутні воїни й вожді?
Есхіс сів. Настала глибока й урочиста тиша. Нарешті, побачивши, що Есхісові ніхто не збирається відповідати, заговорив Щире Серце.
— Воїни команчів! — почав він.— Слова великого вождя Есхіса і мудрі, і справедливі. Ми повинні засудити наших полонених до страти. Вони запеклі злочинці й заслуговують цієї кари. Але, застосовуючи до полонених закон прерій, не будемо надто жорстокими. Їх треба знищити, але не слід тішитися їх муками. Покажемо всім, що ми не мстимось, а караємо. Будемо справедливі й милосердні. Дамо їм самим обрати собі смерть і позбавимо їх непотрібних і жорстоких тортур.
Я сказав! Чи добре говорив я, о могутні воїни й вожді?
Усі присутні уважно слухали слова Щирого Серця і не тільки не були обурені його людяністю, а навіть схвально поглядали на нього, коли він закликав їх бути милосердними.
Потім підвівся Орлина Голова.
— Брат мій Щире Серце говорив добре,— сказав він.— Небагато прожив він зим, а мудрість його велика. Ми раді, що маємо нагоду показати йому нашу дружбу й виконаємо його бажання. Я сказав!
Рада закінчилась.
