Трапери Арканзасу - Емар Густав
Скажіть їй, що допомога буде.
— Не мине й години, як я буду там,— сідаючи на коня, рішуче запевнив трапера лікар.
— Та глядіть, не зачепіться по дорозі за яку-небудь квітку! — ущипливо крикнув йому навздогін Чорний Лось і, провівши поглядом його кумедну на коні фігуру, швидко попростував повз своє ранчо в ліс.
Не пройшов він і ста кроків, як назустріч йому, обережно підтримуючи в сідлі непритомну донью Хесусіту, виїхав Но-Евзебіо.
— Де Щире Серце? — відразу зрозумівши, що сталося нещастя, тривожно спитав трапер.— Він мені негайно потрібний.
— В полоні у команчів,— з болем у голосі сказав у відповідь старий.
І він коротко розповів Чорному Лосеві про трагічний обмін, що відбувся між Щирим Серцем і його смертельним ворогом.
Поки Но-Евзебіо, влаштувавши донью Хесусіту на ранчо Чорного Лося, приводив її до притомності, сам Чорний Лось, не марнуючи часу, подався збирати відданих Щирому Серцеві мисливців. Був розпал мисливського сезону, і йому за короткий час пощастило зібрати чималий загін, з яким він і рушив до табору команчів. По дорозі до загону приєднувалися всі зустрічні трапери і, коли розвідник Орлиної Голови його вистежив, в ньому були вже досить значні сили.
Вирушивши з табору команчів назустріч Чорному Лосеві, Щире Серце ішов, час від часу скрекочучи по сорочачому. Він імітував це скрекотання так вправно, що з гущавини лісу йому раз у раз відгукалися справжні сороки. Це був умовний знак, на який слідом за сороками, відгукнулися і його друзі — трапери. Незабаром вони оточили його щільною юрбою.
Перші підбігли Чорний Лось і Но-Евзебіо.
— Ну, тепер мені все зрозуміло,— посміхаючись і простягаючи до них руку, сказав Щире Серце.— Спасибі вам, друзі! Та, на щастя, ваша допомога мені вже не потрібна.
— Як це вам пощастило вирватися з лабет отих триклятих червоношкірих чортів? — здивовано спитав Но-Евзебіо.
— Друже мій, не говоріть так про команчів,— з лагідним докором у голосі зауважив Щире Серце.— Віднині вони стали мені братами. Ми навіки закопали томагавк війни, і, сподіваюсь, вони стануть друзями й вам.
— Це як ніколи до речі,— зрадів Чорний Лось.— Тепер у нас розв'язані руки, і ми можемо діяти негайно.
— Що ви маєте на увазі? — звів брови Щире Серце.
— Мандрівникам загрожує небезпека,— коротко поінформував його Чорний Лось.— Мексиканців оточила велика зграя бандитів, і, можливо, там уже ллється кров.
Щире Серце міцно стиснув у руках рушницю. Напружений суворий погляд його очей і глибокі зморшки на чолі свідчили, що він зосереджено обмірковує план дій. За хвилину, звертаючись до траперів, які мовчки стояли поряд, він твердо сказав:
— Друзі, настав час завдати негідникам нищівного удару. Зараз нас ждуть команчі. Вони нам допоможуть. За мною!
Трапери — їх було сорок — всі як один рушили слідом за Щирим Серцем.
— Де моя мати? — схвильовано спитав Щире Серце у Но-Евзебіо.
— В ранчо Чорного Лося.
— Їдьте до неї,— наказав мисливець.— Їй там залишатись небезпечно. Заспокойте її і сьогодні ж ввечері переходьте з нею до печери біля Зеленосірого. Цю печеру легко знайти. Вона поблизу скелі Мертвого Бізона. Ви знаєте, де це? А втім, беріть із собою собак і, коли прибудете до того місця, спустіть їх. Вони вас приведуть до печери. Зрозуміло?
— Покладіться на мене, дон Рафаель!
Но-Евзебіо свиснув собак, взяв їх на повід і повернув свого коня до лісу.
За чверть години трапери вийшли на галявину, де розмістився табір індійців.
Команчі зустріли гостей, стоячи півколом біля вождів. Усі були пишно вбрані, з розмальованими обличчями і при повній зброї, яку на знак миру тримали хрест-навхрест.
Щире Серце наказав своєму загонові спинитись, а сам, розгорнувши бізонячу шкуру, вийшов наперед.
Назустріч йому з таким же своєрідним прапором в руках вийшов Орлина Голова.
Ставши на відстані трьох кроків один від одного, вони деякий час мовчали.
— Великий Маніто бачить наші серця,— почав нарешті Щире Серце.— Він знає, що слова, які вимовляють наші уста, правдиві. Білі трапери прийшли до своїх червоношкірих братів з дружбою і миром.
— Двері вігвамів воїнів племені команчів відчинені перед нашими білочолими братами,— вклоняючись з гордою величністю, привітно мовив Орлина Голова.
Мисливці й команчі вкрили ці слова тріумфуючими вигуками й пострілами в повітря.
Після всіх традиційних церемоній, встановлених індійськими звичаями, Щире Серце відкликав Орлину Голову набік, і, коротко розповівши йому про стан справ, попросив у нього допомоги.
— Брат мій буде задоволений,— міцно потискуючи своєму новому другові руку, відповів Орлина Голова.
Не гаючись, він скликав раду вождів племені. Рада тривала недовго. Вожді одностайно погодились виконати просьбу Щирого Серця, і з настанням ночі дев'яносто найкращих воїнів племені, об'єднавшись із загоном траперів, виступили проти Уактено.
Маленька армія в складі ста тридцяти рішучих, добре озброєних бійців, очолювана бойовими, досвідченими ватажками, швидко й безшумно зникла в темряві ночі.
Великі чорні хмари низько пливли у небі, час від часу затьмарюючи світло місяця. Глухо й жалісно завиваючи, в ярах і лощовинах дув поривчастий вітер. Здавалося, ніч співчувала Щирому Серцю і створювала на рідкість сприятливі умови для несподіваного нападу.
Опівночі, на відстані трьох миль від табору мексиканців, Щире Серце наказав спинитись і вислав вперед розвідників.
Минуло дві нескінченні години напруженого чекання. Розвідники не повертались. До краю стурбований, Щире Серце зібрався вже сам іти у розвідку, коли з чагарнику вибігло двоє людей. Одним із них був розвідник — команч, а другий — лікар Дюр'є.
У вченого був кумедний і жалюгідний вигляд.
Побачивши Чорного Лося і Щире Серце, він кинувся до них і, тяжко відсапуючись, простогнав:
— Слава тобі боже, ви тут! Тільки ви можете витягти їх з цієї пекельної пастки. Я не міг проскочити до нашого табору, бо він у облозі. Проклятущі пірати оточили його з усіх боків, і я ледве від них утік.
Розвідник підтвердив сказане лікарем і уточнив кількість нападаючих. Він вважав, що пірати готують напад з хвилини на хвилину.
Порадившись між собою, Орлина Голова й Щире Серце вирішили виступати негайно.
XIV. НАПАД. ЗНИКНЕННЯ ДОНЬЇ ЛЮС
Глибоко засмучений смертю капітана Агвіляра, генерал, розуміючи з якими нещадними ворогами йому доведеться мати справу, вирішив оборонятися до краю і краще вмерти, ніж потрапити їм до рук. Але в нього було лише півтора десятка людей, в тому числі провідники, на яких не дуже можна було покладатись. Тимчасом бандитів було мало не втроє більше і, таким чином, перевага була на їхньому боці.
Щоправда, вигідна позиція табору мексиканців, розташованого на вершині високого узгір'я, серед нагромаджень стрімких гранітних скель, якоюсь мірою компенсувала кількісну диспропорцію, і становище обложених було не таке вже безнадійне. Принаймні перший напад вони відбили з такими великими для бандитів втратами, що Уактено, якби йшлося тільки про пограбування мандрівників, охоче відмовився б від дальших спроб їх атакувати. Але його приваблювали не гроші й не дорогоцінності, а інша, значно цінніша для нього здобич, заради якої він ладен був рискувати всім, не шкодуючи ні людей, ні навіть самого себе. Цим скарбом була донья Люс,— дівчина, яку він шалено, до нестями кохав. Він заприсягся самому собі здобути цей скарб хоч би там що, навіть ціною найстрашнішого злочину і лиходійства. Тут до речі сказати, що торішній напад, чи, певніше, комедія нападу бандитів на донью Люс у Мехіко теж була справою рук Уактено. Він влаштував цю комедію для того, щоб у такий спосіб привабити дівчину до себе, щоб полонити її наївну дівочу уяву, з'явившись до неї в героїчному ореолі рятівника.
Крок за кроком стежив він за доньєю Люс і, довідавшись про експедицію генерала, вирушив слідом за його загоном в прерію з підступним наміром викрасти дівчину при зручній нагоді. Здійснити цей намір, як ми це вже бачили, йому не пощастило і кінець кінцем він вирішив добитися свого силою.
Напасти на табір мексиканців несподівано, завдяки самопожертві капітана Агвіляра, теж не пощастило, а невдача першої атаки розхолодила його людей до такої міри, що йому насилу вдалося умовити їх зробити ще одну спробу.
Тепер він вирішив вдатися до нової хитрості. Він наказав своїм бандитам якнайкраще заховатись і до ночі не виявляти ніяких ознак життя, навіть якщо мексиканці робитимуть вилазку. Він сподівався, що в такий спосіб йому вдасться приспати пильність обложених і ввести їх в оману.
Цей хитрий план зрештою увінчався успіхом.
Сонце вже заходило. Червоний відблиск вечірньої заграви палав на верховітті дерев та на вершинах скель, і легкий вітерець освіжав повітря.
Глибоку тишу порушували тільки крики диких птахів, які жадібно живилися трупами вбитих під час першої атаки бандитів.
Сумно дивився генерал на цей страшний бенкет. Невже й тіло капітана Агвіляра, який віддав за них своє життя, спіткає така доля? Ні, цього не можна допустити! Генерал вирішив перенести тіло капітана в табір і поховати його. Вибравши чотирьох найсміливіших солдатів, він вийшов з ними з табору й повів їх до того місця, де відбувалася жорстока сутичка між відважним юнаком і озвірілими піратами.
Знайти труп капітана було неважко. Він лежав під деревом горілиць, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій кинджал. Здавалося, і після смерті він викликав на бій своїх ворогів.
В похмурому мовчанні солдати поклали останки свого молодого командира на схрещені рушниці й повернулись до табору.
Генерал, взявши заступ, сам викопав юнакові могилу. Потім він обнажив голову й з молитовником в руках почав читати похоронну відправу. Донья Люс і всі присутні із сльозами в голосі вторували йому.
Ніщо не порушувало урочистої церемонії. Коли присутні віддали останню шану тілу героя, його загорнули в плащ, опустили в могилу, поклали біля нього зброю і закидали землею.
Тим часом настала ніч. Перевіривши варту, генерал порадив своїй племінниці трошки відпочити, а сам ліг біля входу до її намету.
Перші три години минули спокійно, і генерал задрімав.
В цей час двадцять бандитів крадькома перелізли через укріплення табору і, перше ніж вартові встигли зчинити тривогу, всіх їх повбивали.
