Трапери Арканзасу - Емар Густав
Нехай він говорить, наші уші відкриті. Орлина Голова — мудрий і доблесний воїн, і рада вождів слухатиме його шанобливо й уважно.
— Хай прийме вождь мою подяку,— вклоняючись, сказав Орлина Голова.— Отець мій наймудріший серед мудрих і дух великий Натосх не має від нього таємниць.
Вожді схилили голови на знак поваги й згоди.
— Всі білочолі — наші споконвічні вороги,— продовжував Орлина Голова.— Вони нещадно нас переслідують, чинять нам утиски й змушують нас поступатися їм найкращими мисливськими угіддями. Вони грабують нас і навіть вбивають, коли можуть зробити це безкарно, а ми, мов полохливі лані, не помишляючи про помсту, ховаємось від них у лісах. Невже ми будемо терпіти все це й далі? Невже не помстимося лютим ворогам? Хіба закон прерій не каже — око за око, зуб за зуб? Нехай отець мій скаже — справедливо це чи ні?
— Помсту дозволено,— подумавши відповів Есхіс.— Це право поневолених і гнаних. Та помста має бути відповідною кривді й справедливою.
— Слова мого отця правдиві й мудрі,— погодився Орлина Голова.— А що скажуть мої брати?
— Есхіс говорить правду,— підтвердили вожді.— Він помилятися не може.
— Мій брат на когось має скаргу? — помовчавши, спитав старий.
— Так,— похмуро відповів Орлина Голова.— Мене скривдив білочолий трапер. Багато разів він нападав на мій табір і на моїх воїнів, а нещодавно поранив мене самого. Ось подивіться на мою руку,— на ній ще не загоїлася рана. Цей білочолий — найлютіший ворог усіх команчів. Він полює на них, як на дикого звіра, і муки їх та передсмертний стогін є для нього найбільшою втіхою.
Орлина Голова виголосив останні слова з таким запалом, що присутні затремтіли від обурення й гніву. Хитрий команч зрозумів, що думка вождів схиляється на його бік, і продовжував ще з більшим піднесенням.
— Коли б ішлося лише про мене, я міг би дарувати образу, хоч би яка вона була тяжка й болісна. Та ворог цей заприсягнувся знищити увесь наш рід, і ми повинні без жалю забрати в нього найдорожче з того, що він має. В руках у мене його мати. Я не піддався ненависті і не вбив її відразу, дарма що легко міг би це зробити. Мені шкода і гидко марно проливати кров, караючи за винною безвинну. Я прагнув бути справедливим і навіть дав цій жінці змогу врятуватись. Два дні тому один мій білочолий полонений вирушив шукати її сина, щоб той прийшов сюди й прийняв тортури замість неї. Він мав тут бути нині до схід сонця. Та строк минає, а його нема. У нього заяча душа; і він хоробрий лише тоді, коли має справу з беззбройним. Вирішуйте ж самі, чи слід принести в жертву білу жінку, що породила ворога індійців. Великі вожді племені команчів, сонце сходить! Я сказав. Що скажуть мої брати?
Виголосивши таку довгу промову, Орлина Голова сів, і, схрестивши руки на грудях, схилив голову, чекаючи вироку вождів.
Настало тривале мовчання. Нарешті підвівся Есхіс.
— Брат мій говорив добре,— мовив старий вождь.— Його слова — слова людини, яка не піддалася пристрасті помсти. Білочолі справді наші жорстокі вороги і прагнуть нас занапастити й знищити. Тому, хоч би які тяжкі були страждання цієї жінки, вони для нас необхідні. Вона помре!
— Вона помре! — одностайно повторили вожді.
— Вона помре! — немовби стверджуючи вирок, сказав ще раз Есхіс.— Але смерть її буде не помстою, а спокутою. Хай знають всі — команчі не катують полонянок, а карають ворогів. Так я сказав!
Вожді підвелись і, шанобливо вклонившись старому, вийшли з вігваму.
Орлина Голова домігся свого. Схиливши на свій бік вождів племені, він зберігав видимість правосуддя і тепер міг вільно мститися своєму ворогові, уникаючи відповідальності за вчинок, жорстокість і несправедливість якого чудово розумів.
Незабаром команчі закінчили всі приготування до тортур, і полонянку підвели до стовпа. Двоє індійців силоміць поставили її на ще незапалене кострище, і навколо нього почався танець скальпа.
Бідолашна жінка трималася мужньо і безстрашно. Вона віддавала своє життя заради сина, і її ніщо вже не могло вразити. Боялася вона лише того, що син, намагаючись її врятувати, з'явиться тут і потрапить у лабети немилосердного ворога. Сама думка про це викликала трепет у її серці.
Розкішно вбрані воїни, з замащеними сажею обличчями, крутилися круг стовпа тортур в шаленому танці. Попереду йшло семеро музикантів з барабанами й брязкальцями. Їх обличчя були розмальовані чорними й червоними смугами, а голови прикрашені опадаючими на спину совиними перами.
Орлина Голова, який очолював цю процесію, тримав у руках довгу палицю, з верхнього кінця якої звисав скальп з розпростертим над ним опудалом сороки. Трохи нижче на палиці були прив'язані ще один скальп, шкура рисі та пера.
Танець тривав близько чверті години. Аж ось Орлина Голова злегка доторкнувся до приреченої жінки своєю палицею — і все відразу змовкло.
Це був знак починати тортури.
Головні воїни племені із зброєю в руках вишикувались перед стовпом тортур, а жінки — молоді й особливо старі — кинулись до засудженої з несамовитою лайкою.
Нещасна стояла мовчки, але не схилялась перед цією зливою образ і дивилась на своїх мучителів мужньо й безстрашно.
Орлина Голова не брав участі в знущанні. Вражений мужністю й гордістю своєї жертви, він, незважаючи на люту ненависть до Щирого Серця, мимоволі відчував до неї пошану. В душі його ворухнулось щось схоже на докори сумління, й він не тільки не прискорював подій, а навіть намагався відтягти момент розв'язки, відчуваючи дедалі більшу огиду до того, що діялось.
Сміливі, звиклі зневажати смерть і небезпеку, люди завжди вважають ганьбою для себе мучити слабшого, особливо жінку, єдиним засобом оборони якої є сльози. Безжально розправляючись з доньєю Хесусітою, команчі воліли б, проте, бачити перед собою не кволу стару жінку, а сильного ворога, здатного зневажливими прокльонами й лайкою розпалити їх ненависть. Полонені індійці, звичайно, глузують з переможців, у передсмертних піснях звинувачуючи їх у боягузтві й підлості, вихваляючи свої подвиги. Переможців це дратувало і якоюсь мірою виправдувало їх жорстокість. Нині ж перед ними була квола, вже напівмертва істота, яка покірно, мов ягня на бойні, чекала смерті. Це обеззброювало їх і не збуджувало в них інтересу до тортур.
Всі воїни, як і сам Орлина Голова, розуміли, що смерть беззахисної жінки не тільки не вкриє їх імена славою, а, навпаки, зганьбить і знеславить, і деякі з них уже одверто почали виявляти своє незадоволення. Отже, хочеш не хочеш, ганебну справу треба було закінчувати, і Орлина Голова, підійшовши до своєї жертви, відігнав від неї знавіснілих жінок.
— Послухай, полонянко! — промовив він похмуро.— Я додержав слова і навіть продовжив призначений строк. Та син твій не прийшов, і ти помреш.
— Я знаю це,— ослаблим голосом, але безстрашно сказала донья Хесусіта.
— Хіба жінки твого народу схожі на індійських сквоу і не бояться тортур та смерті? — здивовано спитав індієць.
— А хіба є жінки, які не віддадуть свого життя, щоб врятувати дитину? — відповіла вона запитанням на запитання.
— Послухай, білочола! — зворушений її словами мовив вождь.— У мене теж є мати. Я її люблю й заради неї можу відкласти твою страту до заходу сонця.
— Навіщо ж зволікати? — жваво заперечила донья Хесусіта.— Навпаки, я прошу в тебе, як ласки, прискорити мою смерть.
— А що, як син твій прийде?
— Це не змінить нічого. Тобі потрібна жертва? Вона перед тобою і благає тебе убити її швидше.
— Коли таке твоє бажання, то готуйся вмерти,— сумно сказав Орлина Голова і дав знак своїм воїнам.
Двоє індійців схопили донью Хесусіту, підвели до стовпа тортур і прив'язали, а всі воїни, озброївшись ножами для скальпування, оточили полонянку щільним колом.
XI. МАТИ Й СИН. НОВІ ДРУЗІ
Чекаючи першого удару, донья Хесусіта мимоволі заплющила очі й молила бога дарувати їй сили витримати страшні тортури і прискорити тепер уже, здавалося, зовсім неминучу смерть.
Раптом, розкидаючи юрбу вражених індійців, де стовпа тортур на змилених конях примчали двоє вершників. Вихором злетівши з сідла, один з них кинувся до доньї Хесусіти і блискавично перерізав вірьовки, якими її було прив'язано до стовпа.
— Сину мій, навіщо ти сюди прийшов? — розпачливо прошепотіла бідолашна мати, падаючи йому в обійми.
— Простіть мені, мамо! — скрикнув Щире Серце.— Яких страждань вам довелося через мене зазнати!
— Іди звідси, Рафаелю, благаю тебе! Іди! — цілуючи його, просила донья Хесусіта.— Дозволь мені вмерти за тебе. Я вже не сподіваюсь від життя нічого.
— Не кажіть цього, мамо,— стискаючи її в обіймах, умовляв Щире Серце.— Я не покину вас ніколи в світі.
Приголомшені несподіваною появою Щирого Серця та Но-Евзебіо, команчі тим часом отямились і оточили їх грізною стіною, дедалі звужуючи коло. Орлина Голова наказав їм трохи відсторонитись, а сам наблизився до Щирого Серця.
— Мій брат у нас жаданий гість,— сказав він, іронічно посміхаючись.— А я вже перестав його чекати.
— Я не міг приїхати раніше,— спокійно глянувши на індійця, мовив відважний трапер.— Але тепер я тут, і, сподіваюсь, мати моя вільна?
— Так, вільна й може йти, куди захоче,— підтвердив команч.
— Ні, ні, я не піду нікуди,— палко заперечила донья Хесусіта.— Я мала вмерти і умру, а син мій буде жити!
— Навіщо нам життя моєї матері, коли тут є мій білочолий брат,— зловісно посміхаючись, сказав Орлина Голова.— Ми до стовпа тортур поставимо його.
Ці страшні слова і невблаганний вигляд жорстокого індійця позбавили до краю змучену донью Хесусіту останніх сил, і вона, впавши на руки сина, знепритомніла.
Ніжно обнявши й поцілувавши матір, Щире Серце передав її Но-Евзебіо і, коли той відніс її до коня й поклав на сідло, рішуче обернувся до вождів, які дивились на нього з неприхованою пошаною й захватом.
— Воїни команчів! — твердо сказав він, кинувши на них зневажливий погляд.— Ви підлі боягузи! Сміливі й чесні люди ніколи не катують жінку.
Не знаючи, що відповісти на ці дошкульні, але справедливі слова, воїни стояли мовчки, похнюпившись від сорому. Перший порушив мовчання Орлина Голова.
— Язик у мого брата гострий,— сказав він з погано прихованою люттю,— та ми побачимо, як він заговорить зараз.
— Хоч би там що було, а я зумію вмерти, як мужчина,— гордо відповів йому Щире Серце,— і від мене ви почуєте не стогін, а прокльони та лайку.
— Орлина Голова додержав слова і білочола мати мого брата вільна? — похмуро дивлячись на трапера, спитав команч.
— Так, мати моя вільна,— не розуміючи, до чого веде вождь, підтвердив Щире Серце.— Ну то й що?
— У полонених не повинно бути зброї.
— Ах, он як! — посміхнувся Щире Серце.— Це правда, зараз я тобі її віддам.
— Не поспішайте, друже, зброя вам ще знадобиться,— несподівано пролунав над юрбою чийсь дзвінкий, насмішкуватий голос.
Всі обернулись на цей голос, і з грудей Орлиної Голови вихопився несамовитий, розпачливий крик:
— Мій син! Моя дружина!
Позаду юрби індійців, біля одного з наметів, верхи на коні сидів Весела Вдача, а перед ним, злякано пригортаючи до грудей маленького п'яти-шестирічного хлопчика, впоперек сідла лежала молода вродлива індіанка.
— Мій син! Моя дружина! — розпачливо повторював Орлина Голова.
— Еге ж, це твій син і твоя дружина,— тримаючи пістолет біля скроні своєї полонянки й дивлячись на вождя з недоброю посмішкою, сказав Весела Вдача.— Тепер, здається, наші шанси рівні.
Скориставшись хвилинним замішанням, викликаним такою несподіваною й жахливою для індійців появою Веселої Вдачі, Щире Серце одним стрибком опинився біля свого друга.
Становище різко змінилось.
