Джейн з Ліхтарного Пагорба - Монтгомері Люсі Мод
Двері були зачинені, але можна було заглянути крізь вікна. З одного боку дверей містилася велика кімната, просто перед ними — сходи, і ще дві менші кімнати з другого боку. Їхні вікна виходили просто на схил пагорба, де росли такі високі папороті, що діставали до пояса, а ще там лежало каміння, покрите оксамитовим зеленим мохом.
На кухні була стара кривонога кухонна плита, стіл та стільці. І ще у кутку гарненька засклена шафка, прикріплена дерев'яними кнопками.
З одного боку будинку розкинулися поля конюшини, а з іншого — кленовий гай, де-не-де урізноманітнений ялинами та ялицями, відділений від подвір'я лише старим оброслим мохом дерев'яним парканом. У кутку двору росла яблуня, що лагідно ронила рожеві пелюстки, а за садовою хвірткою — гурток старих ялин.
— Мені подобається характер цього місця, — сказала Джейн.
— Як вважаєш, краєвид не гірший за будинок? — спитав тато.
Джейн так перейнялася будинком, що не звернула уваги на краєвид. Щойно тепер перевела на нього погляд — і їй аж подих перехопило. Ніколи, ніколи вона не бачила, навіть мріяти не могла про таку красу.
Ліхтарний Пагорб містився на одній із вершин трикутника, основою якого була Затока, а Берег Королеви — однією зі сторін. Між ним і морем лежали сріблясті та бузкові піщані дюни, що переходили у смугу пляжу біля гавані, де високі, розкішні, синьо-білі хвилі спадали на довгий, омитий сонцем берег. По той бік протоки на фоні неба вирізнялася біла споруда маяка, а за гаванню мріли тінисті гребені лілових пагорбів, які, здавалося, подавали руки одні одним. А над усім цим витав непередаваний словами чар пейзажу Острова Принца Едварда.
Трохи нижче Ліхтарного Пагорба, між зарослим ялинами пустків'ям збоку від гавані та пасовищами був маленький ставок… найблакитніша річ, яку Джейн коли-небудь бачила.
— Відтепер це мій ідеал ставка, — сказав тато.
Джейн вперше нічого не відповіла. Могла тільки дивитися. Ніколи раніше тут не була, але здавалося їй, що вона все життя знає це місце. Пісня, яку співав морський вітер, була рідною для її вух. Завжди хотіла кудись "належати", — і от вона належала сюди. Врешті мала відчуття дому.
— Ну то як? — спитав тато.
Джейн настільки була певна, що будинок слухає, аж покивала пальцем.
— Шшш…шшш…, — сказала.
— Ходімо на берег і там все обговоримо, — промовив тато.
До морського берега було хвилин п'ятнадцять ходи. Сіли на білій, як кістка, старій колоді, що невідомо звідки припливла сюди. Різкий солоний бриз вдаряв у їхні обличчя; біля них безстрашно пурхали крихітні побережники; хвилі вздовж берега збивалися у піну. "Яке чисте солоне повітря!" — подумала Джейн.
— Джейн, я маю підозру, що дах протікає.
— Можеш прибити кілька дранок.
— На подвір'ї багато лопухів.
— Ми їх викорінимо.
— Будинок, можливо, колись був білим…
— Знову може бути білим.
— Фарба на вхідних дверях пішла пухирями.
— Фарба не дуже дорога, правда?
— Жалюзі поламані.
— Ми їх поправимо.
— Штукатурка потріскана.
— Заклеїмо шпалерами.
— Хтозна, Джейн, чи є тут комора?
— В одній з маленьких кімнат направо є полиці. Це буде моя комора. А інша маленька кімнатка буде твоїм кабінетом. Тобі ж потрібно десь писати, правда?
— Вона вже все спланувала, — сказав тато у бік Атлантики. Тоді додав:
— Той великий кленовий гай, напевне, заселений совами.
— Хто ж боїться сов?
— А як щодо магії, моя Джейн?
Магія! Таж це місце було просто переповнене магією. Ще трішки — і вона їх затопить. Тато добре це знав, а питав от тільки щоб щось сказати. Коли вони повернулися, Джейн сіла на великій плиті червоного пісковику, що був замість порога, а тато крученою пастушою стежкою пішов через кленовий гай, щоб побачитися із Джиммі Джоном, інакше містером Дж. Дж. Гарландом. Будинок Гарланда визирав з-за рогу гаю, — затишний будинок масляного кольору, пристойно одягнений у дерева.
Тато повернувся разом із Джиммі Джоном — маленьким товстуном із мерехтливими сірими очима. Він не міг знайти ключ, але ж вони вже оглянули нижній поверх, а нагорі, як він їм розповів, було три кімнати, в одній ліжко, у всіх трьох — по стінній шафі.
— І сховок для взуття під сходами.
Вони стояли на кам'янистій доріжці та дивилися на будинок.
— І що ви думаєте зі мною робити? — казав будинок настільки виразно, наскільки будинки можуть говорити.
— Яка ваша ціна? — спитав тато.
— Чотириста з меблями на додачу, — сказав Джиммі Джон, підморгнувши Джейн. Джейн хвацько підморгнула у відповідь. Зрештою, бабуся була за тисячу миль звідси.
— Бухнемо шість пенсів[13], — мовив тато. Він не намагався "циганити" з Джиммі Джоном, збиваючи ціну. Їм ще поталанило, що вони могли купити всю цю красу за чотириста доларів
— Будинок ваш, — сказав Джиммі Джон з таким виразом, наче робив їм подарунок. Але Джейн знала, що цей будинок завжди був їхнім.
— Будинок…, ставок…, гавань…, Затока! Добра покупка, — сказав тато. — І ще пів акру землі. Все життя я хотів мати клаптик землі… достатньо щоб стати і сказати – це моє! А тепер, Джейн, — твас бріліг. Себто смажень.
— Четверта пополудні[14], — Джейн дуже добре знала Алісу і не дозволила себе піймати.
Вони вже мали їхати, коли через гай прибігло кишенькове Джиммі Джонове видання з нахабним писком і принесло ключа, що досі вже встиг перетворитися у безключчя. Джиммі Джон з поклоном вручив його Джейн. Всю дорогу до Бруквею Джейн міцно стискала його. Вона його любила. Тільки подумати, що він їй відкриває!
І тут вони виявили, що зголодніли, забувши, коли обідали, отож витягли пісочні тістечка місіс Мід і з'їли їх.
— Дозволиш мені куховарити, тату?
— Тобі навіть доведеться. Я не вмію.
Джейн сяяла.
— Ми можемо вирушити вже завтра, тату?
— Чом би ні? Ще куплю постільну білизну і трохи їжі. І можемо рушати сюди.
— Як шкода, що цей день закінчується, — сказала Джейн. — Мабуть, я більше ніколи не буду така щаслива.
— Але ж у нас є й завтра, Джейн…, почекай…, ми ще дістали близько дев'яноста п'яти таких завтра.
— Дев'яносто п'ять! — захоплено глянула Джейн.
— Будемо робити все, що заманеться, — у межах пристойності. Будемо чистими, але не надміру. Будемо ледачими, але не занадто…, просто будемо триматися на три стрибки перед вовком[15]. І ніколи в нашому домі не буде такої диявольської речі, як будильник.
— Але ж якийсь годинник мусимо мати, — сказала Джейн.
— Тімоті Салт із гавані має старий корабельний годинник. Я його в нього позичу. Він йде тільки тоді, коли захоче, ну то й що? Джейн, ти зможеш заштопати мої шкарпетки?
— Так, — сказала Джейн, яка ніколи в житті не заштопала жодної шкарпетки.
— Джейн, ми дісталися вершини світу. Те, що ти надумала запитати того чоловіка на дорозі, було дивовижною удачею, Джейн.
— Це не удача. Я ЗНАЛА, що він знає, — сказала Джейн. — І, татуську, можемо тримати наш дім у таємниці, доки не переїдемо?
— Звичайно, — погодився татусько. — Від усіх, крім тітки Айрін. Їй, звичайно, ми мусимо сказати.
Джейн нічого не сказала. Доки тато не сказав, вона не знала, що хоче зберегти це в таємниці саме від тітки Айрін.
Джейн не вірила, що тієї ночі засне. Як можна заснути з такою кількістю чудових речей до обдумування? І з деякими речами, які їй видавалися загадковими. Чому такі двоє людей, як мама з татом, ненавидять одне одного? Це ж безглуздя. Вони обоє були чудовими, кожне по-своєму. Спочатку вони кохали одне одного. Що їх змінило? Якщо тільки вона, Джейн, знатиме всю правду, то, може, щось із цим зробить.
Але, коли вона поринала в дрімотні мрії про затінені ялинами червоні дороги, що мали привести її до милого дому, останньою її свідомою думкою була: "Цікаво, чи ми зможемо купувати молоко у Джиммі Джонів"
17
Вони "вирушили" наступного пополудня. У першій половині дня тато з Джейн з'їздили до міста і завантажилися горою консерв та постіллю. Ще Джейн придбала бавовняні сукенки і фартушки. Знала, що той одяг, який їй купила бабуся, не годиться для Ліхтарного Пагорба. А ще потайки від тата забралася у книжкову крамницю і знайшла там "Кулінарію для початківців". Коли вона виїжджала, мама дала їй долар, отож Джейн вирішила не пропустити такої нагоди.
Вони потелефонували тітці Айрін, але не застали її вдома. Джейн мала власні причини утішитися цим, але зберегла їх для себе. Після обіду прив'язали чемодан і дорожню торбу Джейн до підніжки автомобіля та відбули до Ліхтарного Пагорбу. Місіс Мід дала їм пакунок з пампушками, три буханці хліба, круглу фасочку масла з рисунком листків конюшини, банку вершків, пиріг із родзинками та ще три сушені тріски.
— Замочи одну ввечері, а тоді приготуй уранці на сніданок, — проінструктувала вона Джейн.
Будинок стояв на своєму місці. Джейн трішки побоювалася, що вночі хтось його вкрав. Вона так сильно прагнула того будинку, що й не могла уявити, наче інші його не хочуть. Дуже жаліла тітоньку Матильду Джолі, яка мусила померти і його покинути. Важко було повірити, що навіть у золотих палацах раю тітонька Матильда не нудьгуватиме за домом на Ліхтарному Пагорбі.
— Дозволь мені відчинити двері, будь ласка, татуську, — переступаючи через поріг, вона тремтіла від захоплення.
— Це… це дім, — сказала Джейн. Дім… те, чого вона раніше не мала. Була ближче до плачу, ніж будь-коли в житті.
Вони бігали по будинку, як двійко дітей. Нагорі були три кімнати… північна виявилася досить великою і Джейн відразу ж призначила її для батька.
— А ти сама б її не хотіла, мій веселий духу? Тут вікно виходить на Затоку.
— Ні, я хочу ту миленьку маленьку ззаду. Татку, я хочу МАЛЕНЬКУ кімнатку. А з тої другої вийде гарна кімната для гостей.
— А нащо нам кімната для гостей, Джейн? Дозволь тобі нагадати, що мірою свободи будь-кого є те, без чого він може обійтися.
— Але ж нам потрібна кімната для гостей, татуську, — Джейн була захоплена цією думкою. — Адже будемо приймати гостей, правда?
— Там нема ліжка.
— Десь роздобудемо. Татку, будинок радий нас бачити…, тішиться, що знову хтось у ньому житиме. Стільці так хочуть, щоб хтось на них сидів.
— Сентиментальна істото! — глузував тато. Але його очі розуміюче сміялися.
Будинок був напрочуд чистим. Пізніше Джейн дізналася: довідавшись, що будинок тітоньки Матильди проданий, туди прийшли місіс Джиммі Джон та Міранда Джиммі Джон, перелізли через одне з кухонних вікон і так старанно прибрали усе зверху донизу, що і в Голландії краще не буває.
