Саджо та її бобри - Сіра Сова

І хлопчик подумав: ще одне таке випробування — і він стане зовсім дорослим.

Глянувши на Саджо, що спала, притуливши до себе Чілеві, він глибоко зітхнув, заплющив очі і теж полинув у чарівну країну снів.

Розділ XI

Білий брат індіанців

За два дні Саджо й Шепіен дісталися до селища Кролячий Брід. Індіанці називають його "Вапус-ка-німіч", що в точному перекладі означає "Селище Кролів-Тан— цюристів". Назва виникла від того, що в околицях водилося багато кролів, і коли звірята гралися й стрибали при місяці, то здавалося, ніби вони танцюють. Та все ж ми будемо називати селище Кролячим Бродом, як те роблять білі люди.

Діти стали табором поблизу торговельної контори, на березі невеличкої затоки, де Чілеві міг спокійно плавати. Зупинятися в тому місці, де звичайно таборилися індіанці і де тепер ніхто не жив, було небезпечно: там бродили зграї голодних псів, що ціле літо шукали собі їжі й загризали кожну слабку істоту, пожирали все, крім дерева та металу; навіть малих дітей ховали від них. Після того, як був поставлений намет, зібраний хмиз для багаття і все розкладено по місцях, Шепіен подався до селища.

Там він розшукав того самого торговця, який приходив до них того нещасливого дня на початку літа. Цей скупник лише недавно приїхав у ці краї і майже не вмів розмовляти по-індіанському, а Шепіен не набагато краще розмовляв по-англійському. Вони зайшли в невеличку контору за крамницею і наодинці якось порозумілися.

Шепіен стояв перед торговцем, прямий мов стріла, і, як умів, розповідав про все, що сталось: яке нерадісне стало їхнє життя після продажу Чікені, як занепала духом сестра, як сумує Чілеві і взагалі, які вопи тепер усі нещасні.

Торговець сидів за столом павпроти, схожий більше на суддю, ніж на скупника, и уважно слухав Шепіена.

Коли хлопець закінчив, білий чоловік перепитав:

— Отже, Чіла... чи як там його?

— Чілеві,— підказав Шепіен.

— Так, так,— суворо вів далі торговець.— Отже, Чі— келі сумує, так? І твоя сестра теж? І ви хочете повернути Чік... як же ж його там... Чіпаві назад, га?

— Так,— терпляче відповів Шепіен,— ми хочемо повернути Чікені назад.

І'епдляр сердито відкашлявся і пирхнув.

"Що за дурниці! — подумав він.— Здіймати стільки галасу через якесь плаксиве звірятко, менше за щеня!"

Але Шепіен вів далі рівним, тихим голосом, повільно й старанно добираючи слова чужої мови:

— Я хочу працювати. Буду робити дрова (він хотів сказати "рубати" дрова) для твоєї зими. Буду працювати все літо. І продаю рушницю. Все бери, дрова і рушницю за Чікені. Таке моє слово.

Але наприкінці голос його затремтів — Шепіенові дуже шкода було розлучатися з рушницею.

— Мені не треба твоєї рушниці! — різко відповів торговець.— Наша контора її тобі продала. Ми нічого не беремо назад. У нас не ломбард!

І він суворо зиркнув па хлопця своїми холодними голубими очима. Бідолаха Шепіен, який не знав навіть, що таке ломбард, опустив голову, ніби розглядаючи свої мокасини. Він не хотів, щоб білий чоловік бачив, як тремтять його вуста. Потім він знову гордо підвів головуй тихо сказав:

— Тоді я працюю зиму. Цілий рік працюю на тебе. Один рік за Чікені.

"Що за нісенітниці? — подумав торговець.— Чи не 3ДУрів часом хлопець?"

Цей чоловік таки ще мало знав індіанців і ніяк не міг зрозуміти хлопця.

Раптом він спитав:

— Ти бачив пожежу?

— Так,— відповів Шепіен.— Я, Саджо, Чілеві йшли через пожежу, все горіло. Мало не загинули.

Білий витріщився на хлопця. "Через пожежу? Дурниці!" — ледве не сказав він, але тільки відкашлявся — навіть йому стало ясно, як багато важить уся ця справа для хлопця. Та, на жаль, він нічого вже не міг зарадити. Бобри, мовляв, рідкісні й цінні тварини, тому Чікені продано в місто, господарям зоопарку — це таке місце, де в клітках показують диких звірів. (Чікені — дикий звір!) Все це він грубо пояснив Ше— піену, бо був новаком у торгівлі й гадав, що саме так і слід розмовляти з індіанцями. Хлопця лякали його холодні голубі очі та червоне, сердите обличчя, хоч загалом він не був таким людожером, яким хотів здаватися. Зрештою торговець трохи розчулився і додав лагіднішим голосом, що Чікені (цього разу торговець назвав бобреня "Чікару") продано ще місяць тому за п'ятдесят доларів.

П'ятдесят доларів! Серце Шепіена тьохнуло. Він ніколи не бачив таких грошей. Скупники майже ніколи не давали грошей за хутро, а вимінювали шкури на товари чи харчі, бо, мовляв, індіанець однаково залишить усі гроші в тій самій крамниці, де їх одержав.

П'ятдесят доларів! І нікому не потрібна ані його робота, ані така дорога йому рушниця! А що ще може він запропонувати? Та Шепіен так просто не здавався. Він повернувся до табору і повідомив Саджо, що дізнався, де знаходиться Чікені. Ця новина потішила дівчинку. Шепіен не розповів сестрі ні про безсердечного торговця, ні про те, що їм ніколи не вдасться добути досить грошей, аби визволити Чікені. І Саджо вирішила, що залишається тільки почекати, доки ТТТе— піен нарубає трохи дров та заробить на дорогу до міста й назад (навряд чи це дорого коштує, адже люди весь час то приїздять, то від'їжджають) і ще трохи, щоб викупити Чікені. По-своєму, дівчинка мала рацію, саме це й слід було зробити. Але Саджо не уявляла, наскільки все це було безнадійно трудно.

А Шепіен страждав собі один та сушив голову, як би заробити п'ятдесят доларів. Він навіть боявся поцікавитися, скільки коштує квиток до міста. Часом він питав себе: а що скаже батько? Але ж не було іншого способу розвіяти печаль Саджо. І хай не все вийшло так, як, може, сподівався б від нього батько, все одно він пробачить синові. Цілу ніч хлопець крутився, перевертався з боку на бік і думав, думав. Коли б тільки дістатися до міста! Кажуть, що серед білих, особливо в містах, трапляються добрі люди, пе такі, як торговці. От коли б добитися до міста й розповісти новим господарям Чікені всю правду, розповісти, скільки горя принесла їм розлука з бобреням! Може, тоді б вони відпустили Чікені, і Саджо з ним поїхала б додому. А він залишиться, буде працювати, доки своєю працею оплатить свободу малого в'язня. А як не відробляти, то на все це піде не менше ста доларів,—бідолашний Шепіен не уявляв більшої суми. Колись він чув про одного щасливого індіанця, який заробив справжніх сто доларів, працюючи провідником у американських туристів. На них було неважко працювати; Гітчі Мономан — Великі Ножі, як індіанці називали американців,— часто ставилися до індіанців не як до слуг, а як до друзів. Люди з селища розповідали, що туристи щедро платили за роботу, а наприкінці залишали провідникам намети, ковдри, рушниці та інше дорожнє спорядження.

І от, коли Шепіен розмірковував про це, йому сяйнула нова думка.

Кожних два-три дні до пристані селища Кролячий Брід причалював незграбний з вигляду двопалубний пароплав з великими колесами по боках. Цей незграбний корабель возив пасажирів до залізниці й назад. Але на його палубу не потрапиш безплатно. "Всюди гроші",— подумки бідкався Шепіен і міркував, скільки ж капітан візьме за проїзд. У всякому разі, більше, ніж він, Шепіен, міг заплатити, бо він узагалі не мав грошей. Час від часу пароплав привозив американців. Цілком можливо, що комусь із них знадобиться провідник,— ця робота якраз для Шепіена. Сповнений надій, хлопець одразу після сніданку поспішив до селища, але до самого полудня, коли мав з'явитися пароплав, не побачив там нікого, крім торговця. Незадовго перед обідом па річці зачахкотів той кумедний корабель. Описавши гордовите півколо, пароплав причалив до пристані. Він хлюпав колесами, гудів, дзвонив — одне слово, зняв страшенний гамір. А втім, цього й слід було чекати від єдиного на округу справжнього пароплава.

Як Шепіен і сподівався, на берег зійшов натовп туристів, причому кожен з них мав стільки похідного багажу, що його вистачило б на сорок чоловік. Туристи цікаво роздивлялися на індіанського хлопчика, па його мокасини з оленячої шкіри та довгі коси. Хто вперше побачив живого індіанця — перешіптувалися, обмінювалися враженнями, наставляли на нього якісь чорні коробочки і клацали ними. Шепіенові стало ніяково перед натовпом людей,— таких галасливих, так дивно вдягнених, з дуже блідими або з надто червоними обличчями. Раптом він відчув себе дуже малим, самотнім і зрозумів, що ніколи не насмілиться стати провідником.

Шепіен повернувся і пішов, майже побіг геть, коли це почув, що хтось його кличе по-індіанському:

— Зачекай, сину мій, зачекай! Я хочу поговорити з тобою.

Шепіен не помітив у натовпі жодного індіанця. Він озирнувся і побачив, що до нього прямує білий юнак, який розмовляв мовою племені оджибуеїв незгірш за нього самого. Був він високий, міцний, із золотавим волоссям і голубими очима,— не такими холодними, а веселими, добрими голубими очима. Комір його білої сорочки був розщебпутий, рукави закочені вище ліктів, а відкриті до сонця шия й руки засмагли так, що були одного кольору із шкірою індіанців. Юнак був узутий у мокасини, і Шепіен, незважаючи на хвилювання, помітив, що ступав він якось надто обережно, ніби з незвички. Незнайомець підійшов до хлопця, поклав йому руку на плече, і Шепіен збадьорився; він уже не зважав на галасливих туристів, які досі його розглядали, а бачив лише всміхнепе, засмагле обличчя білявого юнака (Шепіен подумки назвав його "Золоте Волосся"), чув лише його слова, адже той так добре розмовляв по-індіанському, так гарно володів усіма м'якими переливами рідпої мови Шепіена.

— Не бійся,— сказав юнак.— Це — Гітчі Мокомап, американці. Вони непогані люди. їм подобаються індіанці, вони хотіли тебе сфотографувати, мати на згадку твій портрет.

Однак незнайомець відвів хлопчика вбік і сказав:

— Ходімо до твого табору, там поговоримо. Я хочу почути про твої пригоди під час пожежі. І мені давно хотілося познайомитися з дітьми Гітчі Мігуона. Твого батька я добре знаю.

Шепіен зразу відчув — перед ним друг, якому можна довіритись, і серце його сповнилося теплотою. Хлопець лісом повів нового товариша до табору, побоявшись плисти з ним у каное, бо не раз чув, які білі люди незграби та як вони перекидають човни. Згодом він дізнався, що засмаглий юнак чудово править каное.

Саджо варила обід, але, помітивши, що брат повертається не сам, сховалася в намет.