Саджо та її бобри - Сіра Сова

Алек доглядав тут звірів і дуже добре знав свою справу. Оглянувши маленького в'язня та побачивши, який той брудний, нещасний, обдертий,— і це Чікені, що завжди пишався своїм чудовим хутром! — доглядач роздратовано сказав агентові, котрий займався доставкою тварин:

— Ні води, ні їжі! Лапки гарячі, хвостик, носик — наче у вогні, зуби поламані! І як вам не соромно? Хіба так перевозять бобрів? Ну, та дарма, друзяко, ми доведемо тебе до пуття,— додав він, лагідно глянувши на бобреня.

Доглядач уже давно чекав на звірятко і все заздалегідь приготував для нього. Незабаром Чікені віднесли в його нове житло. Збудоване воно було з чогось твердого, схожого на камінь, тільки ж камінь набагато привітніший. З усіх боків височіли залізні грати.

І в цій в'язниці, спорудженій з цементу й заліза, Чікені — звірятко, що не вчинило ніякого злочину,— мусив просидіти до самої смерті. Лагідне, ніжне бобреня вважали тепер диким і, очевидно, небезпечним звіром!

Після широкого, привільного озера, на березі якого Чікені прожив більшу частину свого коротенького життя, тут було так тісно. Але поки що це не дуже засмутило його — він зачув воду і забув про все. Просто перед себе він побачив чистий, глибокий ставок, не надто великий, але в ньому була вода. Бобреня кинулося туди і, плаваючи на поверхні, почало жадливо пити. Живлюща волога освіжила йому тіло, не такі болючі стали лапки й хвіст. Поки він плавав, відмокли й грудки бруду, що прилипли до його шерсті. Після трьох жахливих днів дороги — і гуркоту, бруду, голоду — цей ставок видався йому раєм.

Потім він подумав, що це, мабуть, пірналка. Десь там, унизу, має бути вихід, через нього можна потрапити в рідне озеро, де на березі його дожидають друзі. Там йому назустріч вибіжить Чілеві, почне від радості качатися на своїй пухнастій спинці; там Саджо візьме його на руки, і приголубить, і буде щось шептати йому на вушко, лоскочучи оте маленьке сміхотливе місце під підборіддям. І тоді забудуться всі його злигодні.

І от, хвацько ляснувши хвостом, Чікені пірнув просто вниз, та вдарився головою в бетонне дно басейну. Удар оглушив бобреня. Трохи згодом Чікені знову пірнув, і знов невдача. Він почав кусати зубами, дряпати лапками бетонне дно, шукаючи виходу в тунель, що вивів би його з темниці, але тільки поламав собі кігтики і ще більше пошкодив зуби. Тоді бобреня видряпалося із ставка і спробувало протиснутися поміж гратами, але залізні прути стояли надто щільно і ніяк не пускали. Чікені хотів був перегризти їх, та все даремно — його поламані зуби навіть не подряпали залізне пруття. Він почав бігати по своїй в'язниці, часом зупинявся, пробував підрити землю, але скрізь під ногами був цемент. Довго він так метався від грат до ставка, від ставка до грат, гриз залізні прути, дряпав бетон, поки, нарешті, знесилівши, простятся на розпеченій сонцем підлозі й застогнав з розпуки. Так, бувало, він скиглив і раніше, коли тужив за батьками, але тоді Саджо заколисувала його, і він вуркотів з утіхи. А як йому хотілося доторкнутися хоч би раз до м'якої, шовковистої шерсті Чілеві! Але тут не було ні Чілеві, ні Саджо — тільки саме-самісіньке Меншеньке Маля у в'язниці.

Алек-доглядач усе це бачив. Він стояв біля клітки й тільки хитав головою, примовляючи:

— От біда яка, от біда!

Це була його робота — приручати диких звірів, яких час від часу йому надсилали. Доглядач любив тварин, але іноді він ненавидів своє діло. Часто йому здавалося, що це зовсім не дикі звірі, а нещасні маленькі люди, позбавлені дару мови, і що потребують вони не менше доброти й тепла, ніж ті, хто вміє говорити. Він завжди відчував, що людина, набагато дужча й розумніша за звірів, повинна чуйно до них ставитися, допомагати їм.

І ось тепер доглядачеві стало шкода малого бобреняти, що так безпомічно добивалося волі. Алекові й раніше доводилося мати діло з бобрами, він знав їхню лагідну вдачу. Доглядач відкрив дверцята, зайшов до клітки, обережно і вміло взяв звірятко на руки. Бобреня зовсім не злякалося, адже йому завжди подобалося тепло людських долонь. Ці долоні були такі добрі й лагідні, не те що бетон!

Доглядач поніс Чікені до свого дому, що був тут— таки, на території парку. Троє дітей вибігло назустріч батькові. Побачивши на руках у нього бобреня, вони обступили батька, радісно загаласували, заплескали в долоні, і Чікені знов налякався й зарився головою під полу Алекового піджака — звірятко вже мало доглядача за свого друга. Батько звелів дітям угамуватися і пустив бобреня на підлогу. В людській оселі Чікені відчув себе краще, ніж у клітці; може, він згадав хатину Гітчі Мігуона.

Вся родина обступила бобреня, чекаючи з цікавістю, Що ж воно робитиме.

А доглядачева дружина сказала:

— Ох ти ж манюнє! А худісіньке яке... Джо,— попросила вона свого найменшого синка,— а принеси-но яблуко! Бобри страх як люблять яблука.

Джо зараз же приніс яблуко й поклав на підлозі перед Чікені. Бобреня понюхало — воно ще ніколи не чуло такого чудового запаху! І вп'ялося в яблуко своїми поламаними зубками — смачно! Вхопивши яблуко передніми лапками, жадібно почало гризти, і незабаром половини як і не було. Доглядач дуже зрадів: деякі з його вихованців зовсім відмовлялися від їжі й помирали, а цей — Алек тепер знав — виживе. Діти сміялися, милуючись, як Чікені сидить навпочіпки, геть як маленький чоловічок.

— Ось побачите, він швидко оклигає! — сказала до— глядачева дружина.

Алек тим часом приніс молодих тополиних пагонів із соковитими свіжими листочками. Це були ті самі пагони, що їх він поклав бобреняті в клітку, але там Чікені до них навіть не доторкнувся. Тепер звірятко почало їсти їх, а діти не зводили з нього очей, дивуючись, як спритно воно затискає в кулачки жмутки листя і кладе їх у рот.

Бобреня аж почало вуркотіти від задоволення, і діти вже не тямилися від захвату, а маленька білява дівчинка з круглим рожевим личком закричала:

— Слухайте, слухайте лишень: воно розмовляє, наче маленьке дитятко! Тату, хай воно поживе у нас в кухні, можна?

Дружина теж почала умовляти доглядача:

— Ай справді, Алеку, хай звірятко побуде трохи в нас. Однаково в парку зараз немає людей. Віднести його назад у клітку — це ж наче замкнути дитя в тюрмі.

— Твоя правда,— відповів Алек.— Ми влаштуємо йому куточок, нехай переночує у нас.

І вони зробили у себе в кухні куточок для Чікені. Алек-доглядач прикріпив до підлоги велику каструлю з водою, поруч поставив ящик і поклав туди свіжої соломи. Там і переночував Чікені. Йому було затишно й зручно, хоч навряд чи він почувався щасливим.

Наступного ранку Алек одніс бобреня назад у клітку, щоб кожний, хто зайде до зоопарку, міг його бачити. А ввечері, коли парк обезлюдів, доглядач знову забрав бобреня додому. І відтоді він робив так щодня.

Отож весь свій вільний від "роботи" час Чікені про— 6yBÉB у доглядачевому домі, де в кухні мав постільку, велику каструлю з водою, свіжі гілочки й листя. І щодня йому давали смачне соковите яблуко, яке допомагало бобреняті забути про декотрі свої біди — не про всі: ніколи в світі він не забув би про своїх батьків і друзів, тужив би за ними до самої смерті * (* З усіх північноамериканських тварин бобри мають чи не найкращу пан ять, і цим вони схожі на слонів) .

Щоранку Чікені залишав після себе чималенький розгардіяш: обгризені прутики, недогризки гілочок, недоїдене листя, калюжі води на підлозі. Та діти охоче за ним прибирали, коли батько відносив бобреня, щоб воно виконувало свій щоденний обов'язок: дати подивитися на себе публіці, яка підходила до клітки. Ніхто в доглядачевій родині не сердився на звірятко за клопіт. Чікені добре прижився в цій сім'ї, зробився по-своєму необхідним її членом. Тепер він добре знак кожного з них і незграбно, перевальцем бігав з дітьми, а вони дивилися на нього як на кумедну цяцьку, схожу на тих пухнастих цуценят, що ними часто прикрашають ялинку.

Та ніщо не могло заступити йому ті щасливі дні, які він пробув в Обібісоуеї, і часто бобреня переставало гратися, залазило у свій ящик і тихенько там лежало, а серце його розривалося від болю й туги за давніми друзями.

Минуло небагато часу, і в Чікені підросли поламані зуби. Він почав ревно їх гострити — все клацав ними й тер нижні зуби об верхні. Зуби в бобрів ростуть безперервно, і вони всякчас скрегочуть ними і гострять їх. Щодня малий чистив і вичісував своє хутро, яке мало— помалу ставало таке саме пухнасте й блискуче, як і колись. Він погладшав і вже не скидався на мішок з кістками—взагалі зробився схожий на колишнього Чікені.

Життя його трохи ніби налагодилося, та щастя не було. Чікені дуже тужив і мучився, коли попадав до клітки, і доглядач це знав. Кожного ранку, посадивши звірятко за грати і вже відходячи, Алек обертався і щоразу бачив, як сумно дивиться воно йому вслід, сидячи на голій цементній підлозі в клітці, де можна було зачинити й ведмедя. Доглядач згадав, що бобри іноді живуть двадцять років, а то й більше. Двадцять років у цій тюрмі з бетону й заліза! За двадцять років, міркував доглядач, його діти повиростають і роз'їдуться хто куди, та й самого його тут, мабуть, уже не буде. Містечко стане великим містом (поки що воно не дуже велике); люди приїжджатимуть і від'їжджатимуть — вільні, щасливі люди,— а нещасне звірятко, яке нікому не заподіяло зла і тільки шукало ласки, двадцять довгих самотніх років мучитиметься за гратами клятої клітки, так ніби воно — невиправний злочинець, і все виглядатиме волі, все дожидатиметься, аж поки діждеться смерті. І навіщо все це? — думав доглядач. Тільки заради того, що кілька бездумних людей, яким байдуже, побачать вони коли-небудь бобра чи ні, хвилину чи дві повитріщалися на невтішного малого в'язня й пішли геть, забувши про нього...

Цьому добросердному чоловікові здавалося несправедливим, що люди прирекли бобреня на таку долю. Дивлячись, як це незграбне, кумедне звірятко бавиться з його дітьми, він вирішив, що зробив усе від нього залежне, щоб скрасити життя маленькому в'язневі, і що надалі якомога частіше братиме його до себе додому, де бобреня гратиметься з дітьми на волі.

Та Чікені ще не здався, він досі плекав надію. Він чекав, що станеться чудо і Чілеві прийде до нього.