Саджо та її бобри - Сіра Сова

Стіна все товщала й густішала, доки затьмарила сонце. Повітря стало важке, задушливе, зовсім нерухоме. На схід від ріки все палало і, хоч пагорби затуляли полум'я, вопи не могли стишити низького, протяглого стугону, що швидко наближався до малих мандрівників — діти були на шляху вогню. До великого озера ще далеко, воно за мілинами, але не можна було втрачати ні секунди, адже полум'я лісової пожежі не завжди рухається повільно,— іноді воно мчить із швидкістю тридцять миль на годину.

Охолоджуючись, дим спускався донизу, стелився по землі темною синьою імлою, ховаючи далину, окутуючи найближчі пагорби. Невдовзі можна було бачити лише смугу дерев понад берегом, і тільки ті дерева та ще гуркіт порогів попереду вказували дітям, куди плисти. І от човен уже вийшов на бистрінь, де між чорними, зазубленими скелями шалено вирувала вода. Місце було небезпечне, але Шепіен, зважаючи па обмаль часу, не наважився обійти пороги берегом і вибрав коротший шлях — через пороги. Вогонь шаленів уже зовсім близько — за крутим поворотом річки, над стромовиною. Гуготіння пожежі тепер заглушувало гуркіт порогів, і Шепіен зрозумів, як важко буде досягти озера: спочатку доведеться промчати бистриною, а потім берегом обійти довгу мілизну.

Біля порогів дим став такий густий, що за п'ятдесят футів уже нічого не було видно, і Шепіен довго шукав протоку. Тільки піднявшись у човні на весь зріст, він побачив, куди прямувати. І вмить їх шпурнуло в сизе шумовиння клекотливої ріки. Хоч крізь дим нічого не було видно, Шепіен вправно вів каное звивистою, небезпечною протокою поміж скель. Страшні кудласті хвилі, посвистуючи, хльостали легке каное, люто підкидали його на високих білих гребенях, громадилися темними маслянистими брижами, мов павіжені почвари, затискали човен з усіх боків, переливалися за борт, наче хотіли поглинути його. Вируюче водяне плетиво підступно видирало з рук весла, а маленький човник, мов дикий кінь, стрибав між чорними лиховісними каменюками, які, здавалося, тільки й чекали слушної миті, щоб роздерти, розпанахати його на шматки.

А понад оглушливий клекіт ріки линуло глухе, похмуре й страхітливе стугоніння пожежі. Над річкою густими, кучерявими хмарами клубочився дим, а під ним летів човен з трьома пасажирами на борту. Навіть сонний мешканець берестяного кошика, запідозривши щось лихе, прокинувся і запищав. Бобреня так розхитувало кошик, іцо довелося урвати мить і притиснути його важкою торбинкою.

Шепіен з усіх своїх дитячих сил боровся з бурхливим потоком. Bin майстерно правував капое, змушував його огинати круті повороти, проскакувати вузькими протоками, легко ковзати пад глибочінню. Іноді він стримував човен, щоб устати на ноги й роздивитися дорогу, а потім знову гнав його у сиву круговерть.

А Саджо щосили налягала на весла, відштовхувалась від каменів, прислухаючись до братових наказів:.

— Гіюк-анік! (Направо!)

— Машк-анік! (Наліво!)

— Уі-беч! (Швидше!)

— Пі-беч! (Повільніше!)

Каное підскакувало, пірнало, сіпалося, хвилі розбивалися об нього, і скоро Саджо, що сиділа попереду,, змокла від бризок. Коли б не димова завіса, що оповила пороги, вони б не були такими небезпечними; Шепіен, як і всякий індіанець-оджибуей, старий чи малий, уміло правував човном і добре знав таємниці руху води. До того ж він уже не раз долав ці пороги разом з батьком. Саджо цілком покладалася на брата, вона сміялась, захоплено кричала, ніби все це було забавою,— дівчинка не раз бачила з берега, як сміявся і кричав батько та інші індіанці під час небезпечного плавання.

Але Шепіен розумів, яка велика небезпека загрожувала їм, і, крім коротких капітанських команд, не вимовив ні слова. Коли хоч на мить можна було відірвати погляд від бурхливої води, хлопець позирав туди, звідки сунула пожежа. А вона мчала із швидкістю поїзда, червоним морем розливалася по схилах пагорбів, могутніми струменями здіймалася над палаючим лісом.

Якось Шепіен озирнувся і побачив, що позаду вогонь перехопився через протоку, тепер залишалася тільки одна дорога — вперед. Але Саджо він про це не сказав ні слова. Повітря давно стало задушливе від густих клубів диму, почало темніти, ніби запали сутінки, і вже майже нічого не було видно, і все здавалося тепер якимсь несправжнім. Діти рухалися, наче уві сні.

Шепіен відчайдушно гнав каное, бо добре знав, що затриматися тут — значить згоріти живцем чи задихнутися. Мілизна була вже зовсім близько, а за нею озеро, до якого треба добратися — й добратися якнайшвидше! Вони вилетіли з бистрини на спокійне плесо, і тут їх оточили якісь дивні рухомі примари, що ледь видніли крізь хмари диму. Це були звірі, які мчали з усіх боків, пробиралися берегом, пливли у воді, брели по мілкому. Поодинці, парами, гуртами, вони прямували до великого озера — туди ж, куди поспішали наші мандрівники. Кожен знав: тільки там можна знайти рятунок. Тварини, які звичайно бояться навіть намочити лапки,— білки, дикі кролі, лісові байбаки і навіть дикобрази — пливли по заводі. Олені з широко розплющеними від жаху очима перестрибували чагарники, блискаючи білими хвостиками. Позаду швидким незграбним галопом біг вайлуватий ведмідь, двоє вовків легко й граціозно мчали поряд з ланню — своєю звичною здобиччю, але цього разу вони не дивилися на неї.

Тепер зникла всяка ворожнеча, ніхто не почував голоду чи люті, ніхто нікого не боявся. Всі мешканці лісу — ті, хто ходив по землі, хто літав у повітрі й хто плавав у воді,— звірі, птахи, плазуни,— всі разом тікали від найбезжаліспішого ворога, смертельного для кожного з них, від страшного недруга їхньої дикої батьківщини — від лісової пожежі.

Просто перед каное, глибоко у воді зупинився величезний лось. Шерсть на його спині обгоріла, ріг, який ще не встиг вирости (* Лісова пожежа сталася в липні; в цю пору року роги в лося ще тільки розвиваються.), обламався, боки здіймалися від тяжкого, напруженого дихання. Він мало не розпрощався з життям, багато миль мчав наввипередки з пожежею і врятувався лише завдяки своїй могутній силі та прудким ногам. Шепіен міг би доторкнутися до велетня веслом, але здоровенний звір просто не помічав дітей; ось він перепочив, поплив до берега й побіг разом з іншими звірами, великими й малими, рогатими й безрогими, яких поріднила біда і в яких був єдиний шлях до порятунку — озеро. І разом з ними в цій дикій, незвичайній процесії опинилися двоє малих індіанців та їхній крихітний пестунчик.

Саджо нарешті збагнула, що діється навколо, і її охопив жах. Шепіен був близький до відчаю, проте розумів, що їхній порятунок залежить від нього, і мужньо заспокоював сестру. І вона веслувала. Ліс, що завжди був для них рідним домом, завжди такий привітний ліс раптом перетворився па страшне місце. Тут і дорослий жахнувся б, а ці двійко дітей,— не забувайте, що одному з них було одинадцять років, другому — чотирнадцять,— не розгубилися і, мов солдати в бою, боролися за своє життя і за життя малого Чілеві. А Чілеві, самі розумієте, навіть пе думав їм допомагати,— навпаки, бобреня лише заважало й затримувало дітей. Зачувши небезпеку й очмапівши від розмаїтих звуків і запахів тварин, що бігли обабіч, він почав з усіх сил верещати, товктися й тиснути на накривку кошика, який тепер здавався йому темницею. Якби діти не втихомирили його, він міг би швидко вирватися на волю, а в такому сум'ятті й поспіху його навряд чи знайшли б у воді.

Ще кілька хвилин, і вони опинилися біля мілизни. Непроглядний дим заснував стежку, схилами сусідніх пагорбів з глухим стугонінням неухильно наближався вогонь, осяваючи ліс страхітливою червоною загравою; розпечене повітря обпікало.

Діти швидко витягли човен на берег. Чілеві так розійшовся, що його треба було переносити окремо, Тут поки що було безпечно, а як на другому кінці мілизни — ніхто не знав. Тож діти вирішили залишити бобреня на місці. За мить маля вже лежало під перевернутим каное, що притискало накривку коробки (як і всі бобри, коли налякаються, Чілеві забув застосувати свої зуби). Взявши частину речей, діти підтюпцем (*Індіанці вважають, що вантажі легше переносити бігом.) побігли вперед. З усіх боків жовто-чорним прядивом клубочився, кучерявився дим, набуваючи різноманітних обрисів і ніби простягаючи руки, щоб СХОПИТИ дітей. Крізь вируючі хмари диму дерева біля стежки здавалися високими, темними, мовчазними примарами;, то тут, то там у мороці зблискували червоні зіниці полум'я.

Діти так само підтюпцем бігли далі. Але ось війнуло прохолодою озера, і показався кінець волока. Жадібно" ковтнувши свіжого повітря і скинувши під берегом ношу, Саджо й Шепіен метнулися назад по Чілеві та каное.

Тільки це вже був не біг, а мука. їдкий дим сліпив,, пік очі; хитаючись від утоми, задихаючись, збиваючись— зі стежки, діти пробиралися назад, а серця їхні повнилися таким непогамовним страхом, якого вони ще ніколи не відчували. Там, де лежало каное, зусібіч летіли іскри й головешки, а полум'я палало так яскраво,, що все навкруг — дерева, дим, вода,— зробилося червоним. Страхітливе, глухе, поривчасте ревіння чулося вже за плечима.

Ось-ось огонь наздожене дітей.

А Чілеві, потерпаючи за своє маленьке життя, вгризався в тонку стінку берестяного кошика, ще трохи — і він опиниться на волі. О, якби кошик протримався ще хоча б п'ять хвилин!

Вмить Шепіен зірвав з сестри шаль, намочив у воді і швидко обмотав нею голову та обличчя дівчинки, залишивши відкритими тільки ніс та очі. Потім хлюпнув їй на одяг води і сказав:

— Не чекай мене. Я тебе наздожену. Біжи!

Міцно притиснувши до себе коробку з Чілеві, Саджо пірнула в жахний, розпечений тунель стежки.

Розділ X

Порожній кошик

Коли сестра зникла в диму, Шепіен затримався ще на хвилинку; швидко змочив свій одяг водою і закріпив весла в ремінних петлях усередині каное.

Як йому бракувало батька! Шепіен робив усе, що було в його дитячих силах, щоб урятувати три життя (він ставився до бобренятка, мов до меншого брата, який так само потребує допомоги), і сподівався, що робив усе правильно.

Саджо пішла вперед сама, треба поспішати!

Піднявши каное на плечі й просунувши голову між весла, наче в ярмо, хлопець швидко побіг стежкою. Ллє за ту хвилину пожежа присунулася ближче і, поки він біг — швидко, як тільки міг бігти чотирнадцятирічний хлопець з каное па плечах,— збоку виросла й запалахкотіла суцільна стіна тріскучого полум'я.

Одні дерева з гуркотом валилися в бурхливій гущавині вогню, інші раптом спалахували з гуком рушничного пострілу.

Шепіеп кинувся вперед, просто в червоний дим, ніби в печеру.