Амок - Мавр Янка

Європеєць спочатку подумав, що віл чогось злякався, але одразу переконався, що сапі мчить просто на нього. Той відскочив убік — сапі за ним; він у інший бік — і віл за ним.

— Пеганг! Пеганг! (Стій! Держи!) — кричав ззаду зляканий хазяїн, але розлючений сапі, ніби собака, мчав за білим і готовий був уже приперти його до тину. Тут Нонг ухопив жменю піску, сипнув волові в очі і стримав його. Сапі спинився, але все косився на чужинця. Підбіг хазяїн, схопив вола, почав просити в європейця пробачення і поїхав далі.

— Що ж це таке? — обурено спитав Піп (це був він) ламаною малайською мовою.

— Це, бачите, наші воли завжди так нападають на чужих, не люблять їх, — відповів Нонг такою ж ламаною голландською мовою.

Нонг не сказав тільки про те, що цими чужими є виключно європейці. Ця цікава особливість яванських сапі давно вже відома і наробила чимало лиха.

— Невже завжди так буває? — спитав Піп.

— Майже завжди.

— Он які патріоти! — пробурмотів Піп. — В усякому разі, ти молодець, врятував мене. Та ще й розмовляєш по-голландському. На тобі за це, — і він дав Нонгу монету.

І лише коли Піп відійшов, Нонг схаменувся: навіщо він врятував цього білого пана?

"Що мені з того? Хай би сапі випустив з нього кишки. Навіть тварина знає наших ворогів".

А Піп, відійшовши кілька кроків, раптом спинився й обернувся до Нонга.

— Ти тутешній? — спитав він.

— Ні, — відповів Нонг.

— Ти маєш роботу?

— Ні, я йду її шукати.

— Куди?

— У Бантам.

— От і я туди їду! — сказав Піп. — Чи не згодишся ти піти до мене служити? Мені потрібна смілива людина, бо я їду в дикі місця на полювання. Ти, здається, хороший хлопець, та ще й знаєш голландську мову.

Нонг одразу зміркував, що кращої нагоди для нього й бути не може. Але, щоб не показати своєї радості, він спитав:

— А скільки туан платитиме?

— Про це не турбуйся. Все залежатиме від тебе самого. У такій справі потрібна вірність, сміливість і чесність. Коли все це виявиш, то не пошкодуєш. Поки що можу тобі пообіцяти двадцять гульденів на місяць на моєму утриманні. А коли догодиш, то, можливо, і вдвоє більше.

Щоб зрозуміти, як мусив Нонг поставитися до такої пропозиції, треба знати, що за каторжну роботу на плантації Нонг мав дванадцять гульденів на своїх харчах.

— Я згодний, — відповів Нонг, — і постараюся догодити туану.

— А як тебе звати?

— Нонг.

— Тоді йди зі мною, — сказав Піп, і Нонг пішов за ним на деякій відстані, як належить хорошому слузі.

Мінгер Піп їхав у Тенанг, невелике містечко в резидентстві (окрузі) Бантам. Як казали Піпу, там починалися ліси, де ще можна було знайти первісні кутки природи. Піп найняв "кахар-балон" (закритий віз на двох колесах), запряжений тройкою маленьких яванських коней, і нетерпляче ждав, коли він побачить "справжню" Яву. Але поки що нічого справжнього не було: все поля та села, і всюди багато бідного люду. Зовсім не так уявляв він собі цю дивовижну Яву.

Він навіть не дуже цікавився життям незнайомого народу і спинився в цьому селі тільки тому, що треба було переночувати. Спинився він у багатого господаря, який разом з тим був і торговцем і корчмарем. Але остання професія давала мало користі: приїжджих було небагато, а горілки й вина населення не вживає, бо тут усі магометани.

Дім був збудований на європейський лад: і стіни з колод, і вікна, і веранда. Піпу дали досить пристойну кімнату з меблями. Доки готували каву, він захотів пройтися по селу і там, як ми бачили, напоровся на буйвола. Цей випадок нагадав Піпу, що час уже мати собі в такій подорожі слугу. Він і вирішив найняти Нонга, який, видно, був спритний хлопець та ще й знав голландську мову.

Нонг примостився під повіткою, разом з возієм і кіньми.

— Як ти потрапив до нього на службу? — здивувався возій.

— Мабуть, тому, що врятував його від сапі та трохи знаю голландську мову, — відповів Нонг.

— Добре плататиме?

— Обіцяє багато, але не знаю, як буде.

— Ну й пощастило ж тобі! — сказав возій З заздрістю. — Я б охоче кинув свого хазяїна та перейшов би на таку роботу.

— А коли будемо в Тенангу? — спитав Нонг.

— Завтра надвечір.

Раптом почувся жахливий крик з покою Піпа:

— Ой, рятуйте! Нонг, сюди!

Нонг кинувся в покій, за ним возій, потім господар. Вони побачили, що Піп скакає по кімнаті як божевільний і хапається за вухо. А за вухом сиділа сіра ящірка. Декілька разів Піп пробував відірвати її, але вона так впилася, що, здається, можна було б одірвати її тільки разом з вухом.

— Що робити? — з відчаєм крикнув Піп. — Її навіть одірвати не можна! Допоможіть!

Але індонезійці зовсім не злякалися, а, навпаки, засміялися. Піп обурився.

— Чого ви смієтесь! Чи не навмисне ви це зробили? — грізно крикнув він.

— Не бійтеся! — сказав Нонг. — Ніякої небезпеки нема. Не треба тільки її відривати. Почекайте трохи, і вона зіскочить сама.

— А що коли вона вкусить?

— Ні, не вкусить. Стійте тільки спокійно, не рухайтеся. Ми ж це добре знаємо.

Піп спинився, втягнув голову в плечі, зморщився від огидного почуття і став чекати. Спочатку, коли ця ящірка звалилась на нього зі стелі, Піпу здалося, ніби його обпекло. Тепер це вже минуло, і тільки відчувалося, як приклеїлося щось холодне.

Ось ящірка напружилась, роздулась і почала шипіти, як стінний годинник перед боєм. Піп заплигав знову.

— Тихо! Тихо! Не ворушіться! Не бійтеся! — закричали присутні.

Піп ще глибше втягнув голову; на лобі виступив піт.

Він готовий був подумати, що з нього знущаються, але три чоловіки говорили йому дуже серйозно. Очевидно, так і треба.

І ось над вухом почулися виразні слова:

— Ток-ей! Ток-ей! Ток-ей!

Спочатку Піп не розібрав, відкіля і хто говорить. А коли зрозумів, що це ящірка, то приготувався заплигати знову. Але його попередили:

— Не бійтесь! Не ворушіться! Зараз усе закінчиться!

Ящірка сказала ці слова вісім разів, а потім якось задоволено закректала, ніби старий дід на печі, й зіскочила на землю.

— От і все, — сказали тубільці.

Піп помацав вухо.

— Заспокойтеся, — сказав Нонг, — ніякої шкоди і ніякого сліду не буде. Токе нешкідлива свійська тварина.

— Дякую, — буркнув Піп, — сьогодні я вже познайомився з двома вашими свійськими тваринами. Але як же мені тут ночувати? Гляньте, що робиться.

На стінах, по стелі бігали ящірки так жваво й легко, ніби по підлозі. Горе тим мухам і комарам, які потрапляли їм на очі. Одним махом ящірки наздоганяли і ловили їх. Ось у кутку закувала ще одна ящірка, але на цей раз уже: "Гек-ко! гек-ко!"

Однак індонезійці не бачили в цьому нічого дивного. Для них цей звук означав те саме, що для наших селян звук цвіркунів за піччю. Ящірки навіть вважаються бажаними квартирантами, і кожний господар, побудувавши новий дім, нетерпляче жде, коли поселиться гекко.

— Ці ящірки вас не чіпатимуть, — сказали Піпу. — Ота звалилась на вас випадково, та вона й з'явилася знадвору, а ці зовсім нешкідливі.

І після того, як усі вийшли, Піп згадав, що він навіть читав про цих гекко в книжці, що вони досить поширені навіть у південній Європі, що цих гекко (або гекконів) налічується близько п'ятдесяти порід. Але все вичитане в книжці вилетіло з голови, коли на вухо звалився справжній геккон.

Наступного дня виїхали перед світанням. "Кахар-балон" хутко котився по вузькій дорозі. Піп сидів під балдахіном, але ця запона була припасована так низько, що довгий пасажир повинен був сидіти зігнувшись, бо голова випинала тканину. Нонг сидів попереду поруч з возієм.

Почала вже змінюватися й місцевість. Горби ставали більш кам'янистими, непридатними для землеробства, а низини більш заболоченими. Відповідно до цього значно порідшало і населення.

Надвечір приїхали у Тенанг. Власне кажучи, в ньому була тільки одна вулиця, широка, чиста, красива. По боках стояли біленькі будиночки, де містилися офіціальні установи і крамниці. Тут був будинок асистент-резидента (помічника резидента), пошта, суд, казарми для солдатів, яких було сто чоловік, але всі з яванців, за винятком командирів, а навколо безладно тулилися халупки населення.

Звісно, все це ховалося під пальмами, бананами й різними іншими деревами. А далеко на південь тяглися таємничі лісисті гори, куди голландська влада, можна сказати, й не досягала.

Піп заїхав до асистент-резидента ван-Дрона. Це був сухий, жовтий від лихоманки чоловік років близько сорока, йому треба було ще відслужити три роки, щоб звільнитися зовсім і одержувати пенсію. Він уже відправив свою сім'ю в Голландію і доживав ці роки сам.

Ван-Дрон рідко бачив приїжджих європейців і з великою радістю прийняв Піпа.

— Значить, ви мандруєте так собі, заради забави? — сказав він, коли все було влаштовано і вони обидва сиділи на веранді.

— Так, — відповів Піп, — головним чином, щоб побачити справжню первісну природу і пополювати на диких звірів.

Ван-Дрон похитав головою:

— І охота людям мучитися! Я, наприклад, щодня думаю тільки про те, як би втекти звідси, від цієї справжньої первісної природи.

— Звичайно, коли ви все бачили і пережили, — сказав Піп.

— Нічого я не бачив і бачити не хочу! — запально сказав ван-Дрон. — А пережив і переживаю тільки лихоманку.

— Зате тут росте і рятівник — хіна.

— Не допоможе і вона, коли довго жити в цих проклятих краях.

— А я не збираюся дуже довго жити тут, значить, на мою долю лишається тільки цікаве.

— Та нічого цікавого тут нема!

— Хіба неправда, що у вашій країні збереглися ще деякі первісні куточки?

— Є такі прокляті місця, але мені нема чого туди лізти, — похмуро сказав ван-Дрон.

— Тому, що ви тут живете. А ми часом готові поїхати й на край світу, щоб на власні очі побачити те, про що стільки пишуть у книгах.

Ван-Дрон подивився на нього з посмішкою.

— Ех, шановний мінгер Піп! Невже ж ви не знаєте, що коли сидиш у себе дома та читаєш книжку, то все це здається зовсім іншим?

— Але ж не я перший, не я й останній так роблю, — твердо сказав Піп.

— Не розумію я цього, — задумливо промовив ван-Дрон, — не розумію. Може, воно й так.

Навколо було темно. На столі горіла лампа. На вогонь летіла різна мошкара і сипалася на стіл та на підлогу, а там уже ганялися за нею ящірки. Ось прилетів великий метелик, розміром з пташку, потім жук з дитячий кулак, а потім на стіл забрався і один хоробрий геккон.

— Ось бачите, як цікаво у нас, — сказав ван-Дрон, показуючи рукою на створіння, що прилетіли.