Амок - Мавр Янка

Часом він так крутився навколо якогось із них, що страшно було дивитись, але все ж такій величезній і незграбній тварині неможливо було зловити людину, яка, тримаючись за дерево, могла спритно переходити з одного боку на другий.

Однак напруженість у людей була така велика, що сили у них невистачило б на довгий час. На щастя, вони "працювали" по черзі, і тоді один міг відпочити. Нарешті, носорог втомився, спинився між деревами і тільки позирав то в один, то в другий бік своїми налитими кров'ю очима. Пара йшла від його тіла, він дихав і сопів, як ковальський міх.

Тоді почали заспокоюватись і наші бідолахи-мисливці. Вони побачили, що безпосередня небезпека минула, що в такому становищі носорог їм уже нічого не зробить. Навіть повернувся добрий настрій.

— А що далі будемо робити, братіку Нонг? — весело крикнув Піп.

— Мабуть, чекати, — озвався той з-за свого дерева.

Ці голоси нагадали носорогу про його ворогів, і він знову почав переслідування. Хоч і впевнені були люди у своїй безпеці, але насправді все було не так просто. Носорог ніби порозумнішав і вже не бігав навколо дерева, а, схиливши голову боком, старався копирснути ворога своїм страшенним рогом. Кілька разів ріг стукався об дерево зовсім рядом з людиною, так що летіли шматки кори. Кілька разів він ледве не покалічив рук, якими треба було держатися за дерево. А то націлиться своїм рогом і стоїть якийсь час нерухомо. Ось поруч ці роги, ось близько-близько морда сопе просто в обличчя, зуби вищирені. Бігти в другий бік не можна; треба стежити за кожним рухом цієї голови. Так і стоять, мов скам'янілі, кілька хвилин, а потім починається знову. Та ще бере жах при думці, що можна зачепитися і впасти.

Минула година, становище не змінювалося.

— Ну, а що ж все-таки нам робити, Нонг? — знову крикнув Піп під час передишки, але вже невеселим голосом.

Трохи подумавши, Нонг відповів:

— Ось що, туан: я перебіжу до сусіднього дерева і постараюся привабити його до себе. А потім ще далі. А ви тоді біжіть по рушницю.

— Молодчина, Нонг! — пожвавішав Піп. — Це справді найкращий спосіб!

Нонг наглядів собі попереду інше дерево, вибрав зручний момент, вискочив так, щоб носорог міг його помітити, і побіг. Сталося саме так, як і думали: носорог помчав за ним. Через деякий час Нонг так само перебіг до третього дерева.

А Піп тимчасом побіг по рушницю. Незабаром він, ховаючись за деревами, підкрався з іншого боку і всадив звірові кулю під лопатку. Носорог захитався й опустився на коліна. Друга куля під вухо скінчила справу.

— Ну й нагнав же він нам страху! — сказав Піп. — Треба хоч цей ріг виламати собі на згадку.

Хоч і дуже змореними повернулися вони в свій табір, але Піп почував себе героєм. Скільки пригод пережив він за цей день! Навіть кращі за ті, що читав у книжках.

Наступного дня нікуди не пішли, — впорядковували свою здобич і чекали Хаона.

А Хаон тимчасом мандрував по лісу, шукаючи по відомих йому прикметах лігво тигра. Він теж зустрічав зміїв, мавп, але не звертав на них уваги. Обійшов кілька відомих йому місць, проте ніде не знайшов слідів тигра.

Тоді він пішов у найвіддаленіше, але певне місце. Це був яр, який увесь заріс чагарником і виходив до річки. З яру витікало студене джерело і впадало в річку. Мабуть, сюди приходили звірі на водопій, тому тигр і облюбував собі тут місцинку. Сліди свідчили, що він ще живе тут.

Хаон натрапив на це місце, коли був тут останній раз.

Але тоді він повертався додому із здобиччю і вирішив використати цей закуток наступного разу.

Він пішов назад, але в дорозі його захопила ніч, і мисливець був змушений переночувати в лісі. Для Хаона це було звичайнісінькою справою. Якщо поблизу не було затишного куточка між камінням, де можна було б переночувати під захистом вогню, він залазив на дерево, ламав там гілля й спокійно проводив ніч у сусідстві з мавпами. Так зробив він і цього разу, а вранці був уже в таборі.

— Ось наші успіхи за цей час! — гордовито сказав Піп, показуючи Хаону свої трофеї. — А як у тебе?

— Знайшов, — відповів Хаон, — але досить далеко. Треба йти зараз же.

Через півгодини експедиція вирушила в дорогу. Віддаль була, мабуть, кілометрів десять-п'ятнадцять, а для експедиції треба було на це вдвоє більше часу, ніж самому Хаону. Знову почалися зарості, ліани, знову треба було прорубувати собі дорогу.

Час від часу траплялися голі кам'янисті горби. Тоді попереду відкривались гори; то лісисті, то з лисинами, вони простягалися на південь, поступово підвищуючись, іноді нагромаджені, ніби купи величезних каменів, і, нарешті, губилися в синій імлі.

Он на одній з гір в'ється ніби димок.

— Що це? — спитав Піп.

— Вулкан, — відповів Хаон.

— Може, діє?

— Трохи куриться. Він завжди так.

У іншому місці вершина прибрала вигляду якоїсь вежі чи церкви. Піп помітив це і зацікавився.

— Це і є церква бадувісів, — сказав Хаон. — Он по схилах гір розкидані їх селища.

Піп задумався. Так ось де вона, ця давня купка народу, який сховався від цивілізації, щоб зберегти свій первісний спосіб життя!

— Невже вони ніколи не входять у стосунки з нашими людьми? — знову спитав Піп.

— Майже ні. Їх влада стежить, щоб цього не було. А коли хто зв'яжеться з нашим світом, тому доводиться зовсім тікати звідти.

— Яка ж у них влада?

— Найвищий жрець Гіранг-Ту-Ун. Але його ніхто не може побачити, крім сорока помічників. Це число — сорок — завжди лишається однаковим. Коли хтось помре, замість нього обирається інший. Навіть місце, де живе цей Гіранг-Ту-Ун, лишається нікому невідомим.

— А тобі доводилось бути в них?

— Був разів зо два. Навіть один знайомий є, який приходив до нас.

— А чи можна було б нам відвідати їх? Вони не вбивають усіх чужинців?

— Ні, без причини не нападають, особливо коли з ними поводитися лагідно. Але взагалі на чужинців дивляться скоса.

Все це так зацікавило Піпа, що він навіть забув про своїх тигрів. Він вирішив обов'язково відвідати бадувісів.

— Невже ж наша влада ніколи не пробувала підкорити їх? — питав він далі.

— Пробували. Навіть оподаткували їх. Але що з них візьмеш? Добровільно ніхто не понесе, хоча б тому, що вони нічого не мають. Послали солдатів, то жителі всі повтікали. А тримати там солдатів завжди нема рації, бо треба доставляти їм усе необхідне для життя, а для цього потрібно тягтися днів зо три по цих лісах, болотах та горах, і вийде це дорожче за всі податки, які можна з них здерти.

Тільки надвечір наблизилися мисливці до потрібного їм місця. Щоб не злякати звіра, зробили привал за півкілометра до яру. Але всі були так стомлені, що саме полювання довелося відкласти на другий день.

Вдень пішли на розвідку, щоб обміркувати план полювання.

— Матьян — хитрий і небезпечний звір, — говорив Хаон. — Треба мати багато терпіння, часу і обережності, щоб вистежити його. Особливо важливо, щоб вітер не дув з нашого боку на нього. Від цього залежить усе. Ми зробимо настил он на тому дереві й засядемо там на кіч. Тигр виходить години через дві-три після заходу сонця. А коли не вийде в цей час, тоді вийде через дві-три години перед сходом.

Біля виходу з яру стояло гіллясте, густе дерево, дуже підхоже для цієї мети. Недалеко від нього йшла вниз кам'яниста незаросла улоговинка, в якій шуміло джерело. Береги з обох боків підвищувалися, і тигр неодмінно повинен був пройти цією улоговинкою. Ззаду вихід розширювався й переходив у низький берег, порослий тростиною.

Мисливці збудували на дереві ніби велике бусляче гніздо, пообламували гілляки, які перешкоджали бачити улоговинку.

— А що коли він почує людину й не піде? — сказав Нонг.

— Тепер він спить, сховавшись далеко в гущавині, і не почує. Слідів наших він теж: поки що не бачив. Усе залежить тепер од вітру.

Коли зайшло сонце, Піп, Хаон і Нонг розташувалися на дереві. Два носильники з мулом лишилися на привалі.

Піпа охопив ніби святковий настрій. Він сидів із справжніми дикунами в справжньому тропічному лісі й вистежував справжнього тигра! Це ж не жарти!

Потяглися довгі хвилини, години… Залітали, зашурхотіли й запищали різні нічні створіння. Ось і якась величезна тварина затупотіла позаду.

Але озиратися ніколи. Вся увага скерована вперед. Улоговинку ледь-ледь видно в темряві: треба дуже пильно стежити, щоб не проґавити того короткого моменту, коли звір пройде по ній. Напруженому, стомленому оку весь час здавалося, ніби він ось-ось уже скрадається.

Минуло дві години, три, а звір не з'являвся. Хаон тривожно засовався.

— От невдача! — сказав він нарешті, прислухаючись до повітря. — Здається, вітерець дме ззаду.

Але вітерець був такий слабкий, що його міг помітити лише Хаон. Принаймні певно не можна було сказати, чи перешкодив вітерець чи щось інше.

— Отже, доведеться чекати другої половини ночі, хоч надії вже мало, — сказав Хаон. — А тепер ми можемо навіть трохи поспати.

Та який там міг бути сон! Навіть сам Хаон, хоч і вивчив тигрові повадки, не міг не стежити за улоговинкою. Все здавалося, що ось-ось тигр з'явиться. О дванадцятій годині мисливці почали вже куняти, а Піп зовсім втратив свій урочистий настрій. Він лише відчував нудьгу, як де-небудь на станції, чекаючи поїзда. Бадьорішим був Хаон, він вважав себе відповідальним за всю операцію.

Лише Нонгу було байдуже, як ідуть справи, і він заснув звичайним міцним сном.

Зійшов місяць і трохи освітив улоговинку. Хаон роз-штурхав своїх товаришів. Сну як і не було. Вони знову почали напружено вдивлятися в улоговинку…

І ось ззаду почувся шелест, тріск, щось темне мелькнуло в повітрі і з глухим ричанням кинулось на мисливців. Але відстань, висота й гілля перешкодили: тигр лише дряпнув своєю лапою настил разом з ногою Хаона і полетів униз з гіллям. Хаон скрикнув, випустив рушницю, але сам втримався, вчепившись за сучок. Піп теж втратив рівновагу і ледве втримався. Тільки Нонг, який сидів окремо, в розвилці, не поворухнувся. І коли тигр впав на землю, Нонг встиг послати кулю йому в спину.

Жахливий крик прорізав темряву ночі, хижак плигнув ще раз, але тут уже додав свою кулю й Піп. А зверху на тигра струмком лилася кров Хаона. Коли неборака зняли з дерева й оглянули рану, то виявилося, що тигр вирвав шматок литки. Рана була велика й страшна, але не загрожувала життю.

Щоб спинити кров, перев'язали ногу листям та стисли під коліном.