Амок - Мавр Янка

Зчинилася метушня, крики; старого підхопили, посадили в крісло, побігли по воду, почали обмивати кров, а потім посадили на віз, де їхали його слуги, і вся експедиція рушила туди, звідки прибула. А вслід їй покотився гучний регіт: це сміялися люди, яким хотілося плакати.

Такі випадки з дур'яном бувають тут нерідко. Жителі Бандью пам'ятають навіть смерть людини від такого випадку. І справді, це дуже небезпечно. Уявіть собі величезну продовгувату диню, яка падає з двадцятиметрової висоти. Та ще вся вона утикана дуже міцними й гострими колючками, з сантиметр завдовжки. Не дивно, що регент закривавився й зомлів.

Сміх сміхом, а справа жителів Бандью була погана. Правда, нічого нового і несподіваного в цьому не було, але все ж таки потрібен був час, щоб звикнути до нещастя. Тепер уже протягом деякого часу селянам доведеться жити тільки на заробітки в Більбо. Ну, а коли всім роботи не буде? Коли Більбо запровадить "вільну конкуренцію" і ще зменшить плату? Коли візьме чужих робітників, яких усюди на Яві досить? Одне лише можна сказати напевне: пан Більбо не тільки нічого не втратить на цій пожежі, а ще й трохи заробить.

Треба було поспішати, щоб захопити яку-небудь роботу. Наближалися жнива, і все населення кинулося в контору Більбо. Хоч ми не дуже шануємо пана Більбо, але повинні визнати, що ніякого насильства він не чинив. Він лише пропонував умови, а воля кожного була згодитися чи ні. Він навіть попереджував:

— Добре подумайте, щоб потім не ображалися. Пам'ятайте, що коли ти згодився добровільно сам, то повинен виконати всі умови повністю. А коли ні, то примусимо.

І робітники "згоджувалися".

В кращих умовах перебували ті, хто мав свого власного сапі (вола). Вони потрібні були для перевозки тростини з поля на завод. Через те що таких власників було небагато, з ними укладали окремі, складні договори.

Насамперед робітникові пропонували, щоб він тимчасово ніби продав свою худобу, і на цей продаж складалася угода. Робітник одразу ж одержував і гроші. Потім складали другу угоду, де було зазначено, що робітник працюватиме на позиченій у підприємства худобі. Після закінчення роботи вираховувалось те, що вже одержав робітник за худобу, а угода скасовувалась.

Тепер виходить так: коли робітник залишить роботу й піде з "чужим" волом, його зараз же посадять у тюрму як злодія. Коли ж він утече без вола, той залишиться підприємству.

Поки лури ще не прийшов забирати сапі, На-Інго підписав таку угоду. Нонг, звісно, не міг одержати роботи і лишився біля хворої матері, яка з дня на день могла померти.

Почалася робота, уперта, гаряча. Треба було якомога швидше переробити тростину на цукор. З поля на завод була прокладена вузькоколійка, але вагони по ній везли сапі. Незграбні яванські вози на двох колесах тягнулися з усіх сторін до залізниці, а там перевантажувалися на платформи.

Безупинною річкою тростина пливла на завод, ішла спочатку в так званий "млин", а звідти з одного боку виходила покремсана маса, а з другого — по цементному ровику стікав мутний сік з жовтою піною. Потім сік пропускали через вапно, сірчані гази, він кипів у величезних чанах, фільтрувався, випаровувався, згущався — і, нарешті, виходив цукор, який одразу ж вантажили у вагони, потім на кораблі і розвозили по всьому світу.

На-Інго на своєму "позиченому" сапі возив вагончики по рейках. Поле, як ми знаємо, лежало в улоговині, значить, вагони доводилося возити вгору. Бідний сапі вибивався з сил, але не можна було спинитися ні на хвилину, бо була гарячка, ззаду натискали інші вагони, наглядачі кричали, підганяли нагаями і волів і людей.

Назад з порожніми вагончиками їхати було не краще: вони швидко котилися вниз — гальма були примітивні — били худобу по ногах, і так дванадцять годин.

Через кілька днів сапі насилу тягав ноги. Він не міг витримати такої роботи, яку витримували люди.

Нарешті, він востаннє впав і вже не підвівся…

З розрахунку виходило, що На-Інго ще повинен був відпрацювати за "чужого" вола.

На-Інго покинув роботу й самовільно пішов додому.

Там його зустрів заплаканий Нонг: мати вмерла.

Тоді На-Інго сів у куток і скам'янів. Він дивився вперед, але нічого не бачив і не чув. Не поворухнувся він навіть тоді, коли прийшли і взяли його дружину, щоб поховати.

Як не кликали його, як не штурхали, він нічого не відповідав і лишався сидіти на своєму місці. Так без нього й поховали; закопали й поставили камінь.

Минув день, минула ніч, а старий усе ще сидів нерухомо. Хоч як намагався Нонг розворушити його, заговорити з ним — нічого не виходило. Зморений Нонг заснув, а коли прокинувся, батько сидів так само, як і вчора. Так само широко були відкриті його очі, і так само він нічого не бачив…

Нонг пішов до сусідів порадитися, що робити.

Через кілька хвилин На-Інго заворушився, щось сказав і затрусився. Очі заблищали, оживилися, але в них була тільки дика лють. На губах з'явилася піна. Нарешті він схопився й почав озиратися. Потім зірвав з стіни крис (кинджал) і вискочив з хатини. Размахуючи ножем, він помчав селом і кинувся на першого зустрічного. Той упав на землю, поранений в руку, а На-Інго побіг далі дорогою на завод…

— Амок! Амок! На-Інго! — закричали в усьому селі, затріщали тріскачки, усі почали ховатися хто куди.

Цей крик почув Нонг і кинувся слідом за батьком. За ним — інші чоловіки, озброєні чим попало.

— Амок! Амок! — чулося в селі; тріщали тріскачки, люди грюкали кийками, б'ючи на сполох.

А тимчасом На-Інго звалив жінку, яка йшла з водою. Вбив її на смерть.

На-Інго біг так швидко, що його переслідувачі не тільки не наближалися, а відставали дедалі більше. Лишалося тільки дивуватися: звідки в старого На-Інго взялося стільки сили? Нарешті він зовсім зник з очей. Чоловіки втомилися й почали відставати. Лише Нонг з останніх сил біг далі…

Через кілька хвилин спереду почулися постріли. Нонг зупинився: пізно! справу закінчено!

Підійшовши ближче, Нонг побачив убитого батька, а поруч з ним — наглядача Гріна.

Цей амок е особливістю яванців, і європейці досі сушать голову, що воно таке: чи звичайний сказ, чи якась інша хвороба? В усякому разі амок ніколи не трапляється з щасливою людиною. Він завжди вибухає в результаті мук і важкого стану. Коли такого "оранг-гіля" (скаженого чоловіка) своєчасно стримати, то припадок іноді проходить. Але закон дозволяє кожному вбити "оранг-гіля".

Європейці тільки забувають, що яванці, хоч і "найтерплячіші й найтихіші", але все ж люди. Якою б тихою і терплячою людина не була, та за певних умов навіть такому терпінню може прийти край.

Досі це терпіння кінчалося амоком, ну, а згодом воно може кінчитися чим-небудь іншим.

V. НА ШЛЯХУ В НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ

Нонг у дорозі. — Зустріч з Піпом. — Свідома тварина. — Нонг на службі в Піпа. — Кому сміх, а кому горе. — Приїзд в Тенанг.

І Нонг пішов світ за очі. Попрямував на захід, у ліси Бантама, де, як він чув, живуть вільні люди, куди тікають ті, кому немає змоги жити дома.

Перед тим як іти, він продав свою землю і господарство, розрахувався з боргами, після чого йому лишилося ще десятків зо два гульденів. Приємно було і Більбо одержати шматок землі, який так заважав йому. Задоволений був і лури, який за свої турботи одержав від Більбо винагороду. А деза стала меншою ще на одне господарство.

Дорога то підіймалася на горби, то спускалася в улоговини, і всюди копошився народ, скрізь під деревами тулилися кампонги. Вся країна здавалася одним суцільним селом. Недаремно густота населення становить тут сімсот чоловік на один квадратний кілометр, в той час як навіть у найбільш заселених місцевостях Західної: Європи вона не перевищує чотирьохсот чоловік.

Кожний шматочок землі старанно оброблений, головним чином, під рис. Як відомо, рис садять розсадою у воду або, інакше кажучи, посадивши, заливають водою. І от яванці умудрилися навіть на схилах гір зробити такі поля. Вони розміщуються терасами, одне над одним, загороджені вузенькими греблями, і вода поступово заливає верхні, потім нижні. Все це досконало розроблено. Дощова вода збирається в одне місце і розподіляється за певним планом.

Стояли жнива. Народ у святковому одязі збирав урожай. Одні зрізали рис по колоску і зв'язували в пучки, інші на коромислах відносили ці снопи додому. Кожне зернятко враховувалось. Не ловили гав і рябенькі пташки-рисівки, але проти них організували складну техніку: на полях були поставлені кілочки, на них поначіплюване різне ганчір'я, від якого тягнулися нитки; трохи далі стояли маленькі халабуди, а в них сиділи діти, які весь час смикали за нитки, щоб опудала ворушились і відганяли пташок.

Подекуди виднілися підприємства капіталістів: плантації чайні, кофейні, какао, хінні. Хінне дерево колись привезли сюди з Південної Америки, і воно так добре прижилося, що тепер Ява виробляє хіни найбільше в світі.

Дорогою на кожному кроці траплявся "ресторан". Китаєць розташовував де-небудь під деревом два маленькі столики: на одному якось припасовував жаровню, яку роздував банановим листям на зразок ковальського міху; на другому ставив готовий рис і різні приправи до нього. Приправ багато; від деяких у нас очі повилазили б на лоба, але місцеві жителі їх дуже люблять. Замість тарілок — листя. Нонг відчував себе великим паном, бо мав гроші й міг пообідати в такому ресторані.

Десь опівдні почалася звичайна гроза, яка на Яві за кожні сто днів буває шістдесят один раз. Але нашого мандрівника це не лякало, бо він завжди міг перечекати дощ під стріхою і там же й переночувати.

Так ішов Нонг два дні. Спочатку він почував себе веселим, вільним, але чим далі, тим частіше стискалося його серце. Куди він іде? Чого? Що його чекає попереду?

Що він там знайде? Чи не краще було б залишитися на місці? Він чув, що туди тікають люди, але нічого певного не знав. Лише сподівався, що знайде притулок там, де не панують білі, і знайде товаришів, з якими можна буде вести боротьбу проти визискувачів.

Наступного дня під вечір Нонг увійшов у село, де збирався переночувати. Несподівано він помітив попереду європейця, який ніби прогулювався по кампонгу. Видно було, що той нікуди не поспішає, до всього придивляється.

Мабуть, і жителі не часто бачили європейця, бо з цікавістю позирали на нього з різних кутків.

Назустріч їхав віз на двох колесах, запряжений сапі, на возі "капок" — бавовна з особливого малайського дерева.

Побачивши європейця, сапі занепокоївся, грізно засопів і… кинувся разом з возом на білого.