Вогонь - Барбюс Анрі

Ми скрізь заважаєм. Нас звідусіль женуть. Ми йдемо вперед, розступаємося, задкуємо.

— А крім того,— безстрасний, як науковець, веде далі Кокон,— є ще дивізії, кожна організована майже так само, як і корпус.

— Гаразд! Знаємо! Досить!

— От розходилася кобила в стайні на колесах,— зауважує Параді,— це, певне, теща жеребця.

— Б'юсь об заклад, це кобила костоправа; ветеринар казав, що це теля, яке незабаром стане коровою!

— А це все неабияк організовано, що й казати! — захоплено гукнув Ламюз, але його відтрутила юрба гарматників, котрі несли ящики.

— Правда,— згоджується Мартро,— перевезти увесь цей скарб, треба мати голову на плечах і не гавити... Гей, ти, дивись, куди лапи ставиш, брудна тварюко!

— Оце-то переїзд! Навіть коли з родиною переносився

в Маркусі, і то клопоту було менше. Правда, я теж не йолоп. ,

Усі замовкають, і тоді чути Коконів голос.

— Щоб бачити ладування всієї французької армії, що є на позиціях,— я вже не кажу про тил, де вдвоє більше людей і служб, як от шпиталі (вони коштували дев'ять мільйонів і евакуюють сім тисяч хворих щодня),— щоб бачити таке ладування в потяги по шістдесят вагонів, які рушають один за одним щочверть години, треба буде сорок днів і сорок ночей.

— Ага! — гукають усі.

Але це занадто велично для їхньої уяви; ці цифри їм уже наприкрились. Вояки позіхають, і серед цього гармидеру, серед метушні, криків, реву, блискавиць, відсвітів і диму вони дивляться сльозливими очима, як у далечині, на вогненному обрії, суне потворний панцерник.

VIII

Відпустка

Перш ніж ступити на шлях, що веде через поле до окопів, Евдор присів біля колодязя. Він був блідий; замість вусів у нього стирчали тільки жалюгідні жмутики волосся. Обхопивши руками коліна, він підвів голову, посвистів і на весь рот позіхнув.

Від узлісся, де стоять вози та коні, як у циганському таборі, йшов до колодязя обозний вояк з двома парусиновими відрами, що танцювали щокрок. Він зупинився перед цим сонним беззбройним піхотинцем і глянув на його натоптаний мішок.

— Ти відпускник?

— Еге,— каже Евдор,— повертаюсь із відпустки.

— Ну, хлопче, можна тобі позаздрити: шість днів відгуляв,— сказав обозний солдат і пішов далі.

Аж ось ще четверо душ підуть униз по дорозі важкою і повільною хоДою; їхні чоботи, обліплені гряззю,— величезні, наче карикатура на чоботи. Зауваживши Евдора, вони зупиняються всі, як один.

— A-а, ось і Евдор... Гей, Евдоре! Гей, старий хріну, ти вже вернувся?., — гукають вони, кидаючись до нього й простягаючи руки такі великі й коржаві, наче на них руді вовняні рукавиці.

— Здорові, дітки! — каже Евдор.

— Ну то що? Як? Добре бавив відпустку?

— Еге,— відповідає Евдор.— Незлецько.

— Ми ходили в наряд по вино і трошки набрали: ходімо з нами, га?

Вони вервечкою спускаються схилом і, взявшись попід руки, ідуть через поле, засипане сірим вапняним розчином, що під їхніми ногами хлюпає, наче тісто, коли його місять.

— Ну, так ти бачив жінку? Адже ти тільки цим і жив, тільки про неї й говорив; лиш відкриєш рота — і пішло: "Маріета, Маріета".

Блідий Евдор хмурніє.

—" Бачити бачив, але тільки один разок. Ніяк не можна було інакше. Не пощастило мені, та нічого не вдієш.

— Як так?

— Як? Знаєш, ми живемо в Вільє-Ляббе; в цьому хутірці лише чотири хати, ні більш ні менш; він стоїть обабіч шляху. Одна з цих хат і є наш шинок; Маріета його держить, або, точніше, знову держить відтоді, як його вже не обкидають гарматні й "чемодани".

І от перед моєю відпусткою вона попрохала дозвіл на з'їзд до Мон-Сент-Елуа, де. живуть мої батьки; я узяв відпустку в Мон-Сент-Елуа. Розумієш?

Маріета — кобіта з головою, знаєш, вона попрохала дозволу задовго до моєї відпустки. Але, як на гріх, мій термін вийшов раніш, ніж вона дістала дозвіл. І все ж я поїхав: ти сам знаєш, у нас у сотні не можна виторопні ловити: пропустиш чергу, пропаде відпустка. Я й лишився чекати Маріету в батьків. Я їх дуже люблю, але все-таки ходив з кислою хавкою. Вони були раді бачити мене й побивались, що я з ними сумую. Та що вдієш? Наприкінці шостого дня, наприкінці моєї відпустки, напередодні від'їзду хлопчина на вело, син Флоранс, привозить мені листа від Маріети; вона пише, що в неї ще нема перепустки.

— От лихо! — скрикують навколо.

— ...Але,— розповідав далі Евдор,— ще мені лишається тільки одно: піти до мера Мон-Сент-Елуа (він виклопоче мені дозвіл у військової влади) і приїхати самому мерщій до неї в Вільє.

— Треба було це зробити першого ж дня, а не останнього!

— Ясна річ! Але я боявся з нею розминутися і прогавити її, все сподівався, що ось-ось побачу її в дверях. Ну я й зробив, як вона мені написала.

— Але кінець кінцем ти її бачив?

— Тільки один день чи, радше, одну ніч.

— Цього досить! — весело гукає Ламюз.

— Ще б пак! — під'юджує Параді.— За одну ніч такий молодчага, як ти, нарубає дров! Через нього і жінці тоді доведеться попрацювати!

— Ото він такий і стомлений! Диви! Ото погуляв! Босота! A-а, тварюка!

Під градом масних жартів блідий Евдор похмуро хитає головою.

— Ну, хлопці, заткніть пельки на п'ять хвилин!

— Розповідай-но!

— Це не байка,— мовив Евдор.

— То ти кажеш, нудився з своїми батьками?

— Авжеж. Хоч як вони щира намагались замінити мені Маріету, хоч як частували смачною домашньою шинкою, слив'янкою, хоч як латали білизну, хоч як леліяли... (Я навіть помітив, що при мені вони намагалися не сваритися між собою). Але все це не те, і я все поглядав на двері і ждав: раптом вони одчиняться й увійде Маріета. Так ось, я відвідав мера й вирушив у путь учора щось о другій годині дня — краще сказати, о чотирнадцятій годині, бо я лічив години з півночі. Отож мені з відпустки лишалась всього лише одна ніч! Під'їжджав я смерком потягом вузькоколійки, дивився в вікно і не впізнавав рідних місць. Іноді я почував, що вони з'являються й наче розмовляють зі мною. Потім змовкають. Нарешті приїхав, і ось треба ще йти пішки аЖ до останньої* станції.

Ніколи, друже, не було ще такої погоди: уже шостий день лив дощ, шостий день небо мило й перемивало землю. Грунт розгас, поплив: скрізь яри й бакаї.

— Та й тут теж. Дощ перестав тільки сьогодні вранці.

— Таке вже моє щастя... Скрізь бігли усе нові струмки, вони змивали межі, як стрічки на папері; цілі горби текли згори донизу. Вітер нараз підіймав цілі хмари дощу, вони неслися учвал і сікли ноги, шию, морду.

Все одно, коли я пішки дістався до станції, то й сам дідько не примусив би мене повернути назад!

Приїхав я не один: були й інші відпускники, вони їхали не в Вільє, а далі, але їм довелося іти через наш хутір. Отже, ми пішли до села цілим гуртом... Нас було п'ятеро, п'ятеро товаришів, але ми один одного не знали. Я нічого не впізнавав: і наші місця ще більше поорані бомбардуванням, ніж ці, та ще дощ, та ще темінь.

Я вже сказав вам, що на нашім хуторі всього чотири хати. Вони далеко одна від одної. Підходимо ми до горба. Я не знав гаразд, де ми, а інші хлопці й поготів,— хоч вони Трохи и знали наш виселок: воніьбо були з наших країв. Та й дощ лив як із цебра.

Треба було йти швидше. Ми кинулись бігти. Проминули ферму Алле — це перший домок у нашому хуторі,— дивимось, замість нього якийсь кам'яний привид! З води стирчать уламки стін: дім утонув. Друга ферма трохи далі — те саме.

Наша хата — третя. Вона стоїть край шляху, на самому чолопкові косогору. Ми почали дертися вгору під дощем; він репіжив нас, сліпив (в очах ми почували якийсь мокрий холод), і доводилося бігти врозтіч, наче від кулемета.

Ось нарешті і наша хата! Я біжу, як намаханий, як солдат-африканець на приступ. Там Маріета! Вона стоїть у дверях, здіймає руки за серпанком дощу,— через дощ вона не може вийти і стоїть, зігнувшись, між одвірками, наче пречиста в своїй ніші. Я кидаюсь до неї стрімголов, але все ж не забуваю подати знак товаришам іти за мною. Ввалюємось у хату. Маріета посміхається, а на очах у неї сльози з радощів. Вона чекає, поки ми зостанемося самі, щоб досхочу посміятись і поплакати. Я запросив хлопців відпочити. Вони посідали, хто на стільцях, а хто й на столі.

"Куди ви йдете?" — питає Маріета. "В Вовель".— "Господи Ісусе! — каже вона.— Та ви не дійдете туди! Ви не зможете пройти цю милю вночі розмитою дорогою, та ще скрізь баюри. І не пробуйте!" — "Гаразд, підемо тоді завтра, треба тільки пошукати, де перебути ніч".— "Я піду з вами,— кажу я,— до ферми Повішеника. Там досить місця, вистачить на всіх. Ви там поспите, вдосвіта рушите далі".— "Добре! Махнемо туди!"

Ця ферма — останній будинок у Вовелі; вона стоїть на косогорі; отже, можна сподіватись, що її не затоплено.

Ось ми виходимо. Та й дорога! Ми змокли до рубця; вода проходить навіть у чоботи через підметки і через суконні штани; вони промокли наскрізь. Не доходячи до цього Повішеника, ми бачимо тінь у довгій чорній киреї; вона1 тримає ліхтар. Підносимо його, бачимо: на рукаві золотий галун, морда розлючена.

"Чого ви тут вештаєтесь?" — питає, узявшись під боки, а дощ торохтить, наче град, по відлозі. "Це відпускники. Ідуть до Вовелю. Вони не можуть іти цього вечора; вони хочуть переночувати на фермі Повішеника".— "Що? Ночувати тут? Чи ви не здуріли? Тут поліційний пост. Я — унтер-офіцер охорони; на фермі є полонені боші. Забирайтесь звідси мерщенько! На добраніч!"

Тоді повертаємо голоблі і починаємо спускатися, спотикаючись, наче п'яні, сковзаючись, відсапуючись, штовхаючись, обляпуючись гряззю. Хтось із наших хлопців крізь дощ і вітер кричить мені: "Ми проведемо тебе до хати; пристановища у нас нема, зате є час".— "Куди ж ви підете ночувати?" — "Не турбуйся, знайдемо, певне, щоб перебути кілька годин".— "Знайдемо, знайдемо, що й казати..." — "Ну, а поки що заходьте на хвилину до мене".— "На хвилину, гаразд".

І ми вервечкою вертаємо до Маріетп, всі п'ятеро змокли до нитки.

І от ми крутимося, тупцяємо в маленькій кімнатці, це все, що є в нашій хаті, бо в нас не палац.

"А скажіть, пані,— питає один із хлопців у Маріети,— чи нема тут у вас льоху?" — "Там повно води,— каже Маріета,— останнього східця не видно, а їх там усього двоє".— "Тю, чорт!—каже хлопець.— Адже горища теж нема..."

За хвилину він підводиться й каже мені: "На добраніч, друже! Ми йдемо".— "Як, ви йдете під таку негоду, хлопці?" — "А ти що думав? Не будемо ж ми заважати тобі й твоїй дружині?" — "Але як же, брате?.." — "Ніяких "але".