Турський священик - Бальзак Оноре де
(Чхати мені на нього так само, як і тобі,— думала вона). Хай він зостається у вас, а ми замовимо з нього копію. Я вітаю себе з тим, що затерла цю кляузу і мала втіху познайомитися з вами. Я чула, що ви неабияк граєте в віст. Жінці простимо бути цікавою,— додала вона, посміхаючись,— Можете не сумніватися: як ви прийдете колись до мене пограти, вам буде влаштовано найгостинніший прийом.
Трубер погладив рукою підборіддя. "Я його завоювала! — подумала вона.— Бурбонн правду казав: у нього є дрібка марнославства".
Справді, головний вікарій переживав у цю мить чудове почуття, звідане колись і Мірабо17, що побачив у дні своєї слави, як розчиняється перед його каретою брама палацу, раніше закрита для нього.
— Добродійко,— відказав він,— мої заняття заважають мені бувати у світі, але чого не зробиш для вас! (Стара панна здохне, я візьмуся за Лістомерів і прислужуся їм, як вони мені прислужаться,— думав він.— З ними ліпше дружити, ніж ворогувати).
Пані де Лістомер повернулася додому в надії, що архієпископ завершить справу примирення, так успішно почату. Але Біротто не судилося дочекатися плодів своєї поступливості. Пані де Лістомер дізналась на другий день про кончину мадмуазель Гамар. Коли оголосили заповіт, нікого не здивувало, що єдиним своїм спадкоємцем вона призначила абата Трубера. Майно старої панни оцінили в триста тисяч франків. Головний вікарій послав пані де Лістомер запрошення на панахиду і похорон своєї подруги, одне — для баронеси, друге — для її небожа.
— Доведеться йти,— сказала вона.
— Це, звісно, не що інше, як випроба! — вигукнув пан де Бурбонн.— Монсеньйор Трубер хоче перевірити вас... Дивіться ж, бароне, проведіть покійницю до самого кладовища,— звернувся він до капітан-лейтенанта, який, на своє лихо, ще не встиг виїхати з Тура.
Панахида відзначалася небувалою пишнотою; але небіжчицю оплакувала лише одна людина — ніким не помічений Біротто; усамітнившись у віддаленому притворі, він молився за упокій душі і, вважаючи себе винним у її смерті, гірко побивався, що не попросив у неї прощення. Абат Трубер проводжав останки своєї духовної дочки до могили. На краю ями він виголосив надгробне слово і з властивим йому красномовством створив з убогого життя новопреставленої напрочуд величну картину. Присутні звернули увагу на кінцеву частину його промови:
"Життя її, багате на дні, присвячені Богу й релігії, життя її, оздоблене багатьма високими діяннями, вчиненими потаємно, смиренням і сокровенними чеснотами, було розбите стражданням, яке ми назвали б незаслуженим, якби на порозі вічності не слід пам'ятати, що всі наші печалі послані нам самим Господом. Численні друзі цієї благочестивої дівиці, знаючи доброзвичайність і чистоту її душі, передбачали, що вона здатна стерпіти все, опріч підозр, що ганьблять її життя. Можливо, всеблагий Промисел тому й покликав її в лоно Господнє, аби забрати її з падолу страждань. Благословенні ті, хто зберігає тут, на землі, душевний спокій, подібно до того, як дівиця Софі покоїться нині в блаженній обителі, вбрана в шати невинності!"
— Тепер ви уявіть собі,— вів далі пан де Бурбонн, що розповів пані де Лістомер подробиці похорону, коли були зіграні всі партії, зачинено двері і з господинею дому зосталися лише він сам та барон,— уявіть собі, як цей Людовік Одинадцятий у сутані, закінчивши свою орацію, робить останній замах кропилом,— ось так! — І пан де Бурбонн, узявши камінні щипці, так жваво відтворив жест абата Трубера, що барон і його тітка несамохіть посміхнулися.— Він видав себе лише цим,— вів далі старий поміщик.— До цього його манери були бездоганні. Але замуровуючи на віки вічні стару панну, яку він зневажав до глибини душі, а вже ненавидів, мабуть, не менше, ніж абата Шаплу, йому, звісно, було важко стримати свою радість: вона прорвалася назовні.
Мадмуазель Саломон, прийшовши наступного ранку снідати до пані де Лістомер, повідомила:
— Нашому небораці абатові Біротто завдано удару, в якому відчувається ретельно обдуманий план помсти. Його призначено парафіяльним священиком у Сен-Сімфор'єн.
Сен-Сімфор'єн — передмістя Тура, розташоване за мостом. Цей міст, завдовжки в тисячу дев'ятсот футів — одна з найкращих пам'яток французької архітектури; в обох його кінцях розташувалися однаковісінькі площі.
— Ви розумієте,— сказала вона, помовчавши, здивована байдужістю, з якою пані де Лістомер сприйняла цю новину.— Він буде там за тридев'ять земель від Тура, від своїх друзів, від усього, до чого звик... І найгірше те, що, відірваний від рідного міста, він його бачитиме, але тільки здалеку! Після всіх потрясінь він ледве ноги волочить, а йому довелося б пройти цілу милю, щоб вас побачити. Зараз у сердеги жар, він у постелі. Церковний дім там холодний і сирий, а парафія Сен-Сімфор'єна небагата й не може його опорядити. Наш безталанний старенький буде ніби замурований у склепі. Як усе це жорстоко!
Щоб завершити нашу повість, лишається повідомити про деякі події і накидати останню картину.
Через півроку головного вікарія було підвищено в єпископи. Пані де Лістомер померла, відписавши абатові де Біротто в духівниці тисячу п'ятсот франків річної ренти. Заповіт баронеси став відомий, коли превелебний Гіацинт, новий єпископ міста Труа, ладен був уже покинути Тур, вирушаючи у свою єпархію. Але він одклав свій від'їзд. Розсатанілий від того, що жінка, якій він простяг руку, його перехитрувала й таємно підтримала того, хто був, як відомо, його ворогом, Трубер знов повстав проти Лістомерів. На зібранні у вітальні архієпископа він кинув на їхню адресу одне з тих пастирських висловлювань, в яких під медоточивою смиренністю прихована смертельна отрута, і тим поставив під загрозу дядькову мрію про звання пера і небожеву мрію про підвищення в чині. Честолюбний моряк навідав непримиренного священика, який, очевидно, поставив йому суворі вимоги, бо дальша баронова поведінка довела його цілковиту покору страшному членові конгрегації. Дім мадмуазель Гамар новий єпископ особливим дарчим записом передав соборному капітулу, бібліотеку Шаплу подарував духовній семінарії, обидві картини приніс у дар церкві для каплички Пречистої Діви, але портрет Шаплу зоставив у себе. Ніхто не міг збагнути причини цієї відмови від спадщини мадмуазель Гамар. Пан де Бурбонн гадав, що єпископ нишком зберіг частину її готівкою, щоб підтримати своє становище в Парижі, якби йому довелося посісти місце на лаві єпископів у Верхній палаті. Лише перед самим від'їздом єпископа старий махляр здогадався про кінцеву мету цього вчинку, про смертельний удар, що найзапекліша мстивість завдала найкволішій жертві. Права Біротто на спадщину пані де Лістомер було опротестовано бароном де Лістомером — мовляв, абат зловживав своїм впливом на волю заповідачки. А через кілька днів після порушення справи барона було підвищено в капітани 1-го рангу. На покарання вікарію Сен-Сімфор'єна було заборонено правити службу Божу. Церковна влада випередила судову постанову. Убивця покійної Гамар до того ж і шахрай! Зберігаючи спадщину старої панни, Труберові було б важко добитися покарання для Біротто.
Коли превелебний Гіацинт, єпископ міста Труа, вирушаючи до Парижа, проїздив поштовою каретою по набережній Сен-Сімфор'єна, хворого абата Біротто винесли в кріслі на відкриту терасу, на сонечко. Неборака священик, якого архієпископ відлучив від церкви, змарнів і зблід. Скорботний вираз до невпізнанності змінив усі риси його обличчя, недавно ще такого привітного й лагідного. В глибоко запалих від хвороби очах — колись простодушно веселих очах людини, що любить добре попоїсти і не сушить собі голови філософією,— з'явився якийсь проблиск думки; це була лише снасть колишнього Біротто, порожнього, але вдоволеного життям, який лише рік тому котився як колобок Монастирською площею. Єпископ кинув на свою жертву погляд, сповнений зневажливого жалю, потім забув про неї і проїхав мимо.
В інші часи Трубер став би якимсь Гільдебрандтом18 чи Александром VI19. Нині ж церква утратила політичну могутність і не дає виходу для життєвих сил людини, приреченої на самотнє існування. Адже безженство порочне тим, що зосереджує всі помисли й почуття людини на власному я, розвиває в неї егоїзм і себелюбство, робить із неї старого парубка, людину зайву і навіть шкідливу для суспільства. В нашу добу уряди помиляються, змушуючи служити не суспільство людині, а людину — суспільству. Індивідуум постійно бореться з системою, яка визискує його, тимчасом як він силкується визискувати її в своїх інтересах; а колись людина, що мала більшу волю, дбала більше і про громадське добро.
Можливості застосування людської діяльності неймовірно розширилися; рідко хто здатний охопити її в цілому, такий розум став просто блискучим винятком. У світі духовнім діє той самий закон, як і в світі фізичному: рух втрачає в своїй силі стільки, скільки виграє в широті охоплення; заснувати суспільство на самих винятках годі. На зорі історичного розвитку чоловік був усього лише батьком, що горнувся всім серцем до сім'ї. Далі він почав віддавати свою снагу кланові чи маленькій республіці. Звідси взяли початок великі історичні подвиги Греції та Риму. Потім він став членом замкнутої касти чи прибічником якоїсь релігії і звеличував їх своїм високим геройством. Але тут коло його духовних запитів множиться безліччю інтелектуальних інтересів. Тепер життя кожного пов'язане з життям величезної батьківщини; гадають, що скоро нашою сім'єю стане цілий світ. Ось тільки чи не виявиться величною оманою цей духовний космополітизм — мрія римського християнства? Адже вірити в здійснення благородної химери, в людське братство так природно! Гай-гай! Людська машина навряд чи розрахована на такий грандіозний масштаб. Пересічна людина, батько сімейства, не має такої широти душі, щоб увібрати всі почуття й думки, які хвилюють великих мужів. Деякі фізіологи вважають, що в міру розвитку людського мозку серце звужується. Це явна помилка! Швидше навпаки: позірний егоїзм тих, хто виношує в собі наукові відкриття, долю народів і закони, чи не є найшляхетніше з усіх людських почуттів — почуття материнства, перенесене на народні маси? Для пробудження нових народів чи створення нових ідей могутній мозок таких людей повинен мати і животворну щедрість, подібну до материнських грудей, і могутність самого Господа Бога.
