Турський священик - Бальзак Оноре де

Щодо ваших житейських справ, я про них поклопочуся. У вас не буде турбот про шматок хліба. За посередництвом пана де Бурбонна, який зуміє додержуватись обережності, я влаштую все, щоб ви не відчували, що вам чогось бракує. Любий друже, дозвольте мені зрадити вас! Я скоряюсь перед життєвою необхідністю, але моя прихильність до вас зостанеться незмінною. Вирішуйте!

Сердешний абат, вражений до глибини душі, вигукнув:

— Виходить, Шаплу мав рацію, кажучи, що Трубер, коли б тільки міг, і в могилі не дав би йому спокою! А він же спить у постелі Шаплу!

— Тепер не до нарікань,— зауважила пані де Лістомер,— Час не терпить! Вирішуйте!

Добре серце Біротто не могло не піти в такий переломний момент за безпосереднім поривом вдячності. Та й життя його було тепер лише повільним умиранням. Він сказав, кинувши своїй покровительці розпачливий погляд, від якого серце її здригнулося:

— Я віддаю себе в ваші руки. Я вже саме порохно, що валяється під ногами.

Це туренське слівце не має відповідника, крім слова "билина". Але бувають гарні билинки, золоті, гладенькі, блискучі — їх підбирають діти, тоді як порохно означає билинку безбарвну, сіру, кинуту в канави, гнану вітром, зім'яту ногами перехожих.

— Але, добродійко, мені тільки не хотілося б залишати Труберові портрет Шаплу, зроблений для мене. Він — мій. Добийтесь, щоб мені його повернули, решти я зрікаюся.

— Гаразд,— відповіла пані де Лістомер,— я зайду до мадмуазель Гамар.

Її тон показував, яке зусилля зробила над собою баронеса де Лістомер, наважуючись принизитися до того, щоб потішити марнославство старої панни.

— Я постараюся все залагодити,— додала вона,— хоча не смію навіть надіятися. Підіть до пана де Бурбонна, хай він напише в належній формі папір, що ви відмовляєтеся від позову. Принесіть мені документ, а потім з допомогою його превелебності архієпископа нам пощастить, можливо, зам'яти справу.

Біротто пішов, нажаханий. Трубер виріс у його очах до розмірів єгипетської піраміди. Руки цього чоловіка орудували і в Парижі, і в соборі Сен-Гатьєн.

"Як же це так? — роїлось у голові Біротто.— Він, і раптом завадить маркізові де Лістомеру стати пером Франції!.. Та ще й справу зам'яти, може, пощастить лише з допомогою його превелебності!"

Перед лицем таких великих інтересів Біротто відчув себе ніби мошкою: він усвідомив свою провину.

Вістка про переїзд Біротто вразила всіх, тим паче що причина його була неясна. Пані де Лістомер казала, що вона потребувала вікарієвого помешкання, щоб розширити свою квартиру, оскільки племінник її одружувався і виходив у відставку. Про відмову Біротто від позову не знала жодна душа. Отож напучування пана де Бурбонна було дотримано неухильно. Дві новини, дійшовши до вух головного вікарія, могли підлестити його самолюбству, доводячи, що родина Лістомерів коли ще не здалася, то принаймні трималася нейтрально й мовчки визнавала таємну владу конгрегації. А визнати, хіба це не те саме, що скоритися? Але справа все ж підлягала sub judice*. Чи не означало це воднораз і поступку, і погрозу?

* Судовому розгляду (латин.).

Отож Лістомери в змаганні зайняли таку саму позицію, що й головний вікарій: вони трималися осторонь і могли порядкувати всім. Але сталася важлива подія, додаткова перешкода для здійснення планів, що їх намітили пан де Бурбонн і Лістомери для того, щоб утихомирити табір Гамар і Трубера. Напередодні мадмуазель Гамар застудилась, повертаючись із обідні, злягла і була, як казали, важко хвора. На знак співчуття все місто залунало від удаваного лементу: "Панна Гамар не витерпіла цього скандального позову!", "Правда на її боці, і вона гине з жалю!", "Біротто вбиває свою благодійницю!".

Такі репліки розносилися повсюди капілярами великого таємного зібрання жінок, і їх співчутливо підхоплювано по всьому місту.

Пані де Лістомер даремно зазнала приниження, зробивши візит старій панні, проте нічого не добилася. Вона дуже ввічливо спитала, чи не можна побачитися з головним вікарієм. Абат Трубер, очевидно, підлещений візитом аристократки, яка його нехтувала, і радіючи, що він може прийняти її в бібліотеці Шаплу біля каміна, над яким висіли славетні цінні картини, змусив баронесу почекати, потім згодився дати їй аудієнцію. Ні один царедворець чи дипломат, захищаючи свої власні інтереси або ведучи переговори державної ваги, не виявив би більшої спритності, потайливості й пронозуватості, ніж абат і баронеса, опинившись віч-на-віч.

Подібно до середньовічного пестуна, який, готуючи лицаря до турніру, піклувався про його озброєння і підтримував його порадами, старий махляр попередив баронесу:

— Не забувайте своєї ролі: ви — миротвориця, а не зацікавлена особа. Трубер теж усього лише посередник. Зважуйте свої слова, стежте за інтонаціями голосу головного вікарія. Якщо він погладить своє підборіддя — значить, ви звабили його.

Деякі художники тішились, зображуючи в карикатурі контраст, що нерідко буває між тим, що кажуть, і тим, що думають. І тут для правильного розуміння сенсу словесної дуелі між священиком і світською дамою слід з'ясувати думки, що вони ховали їх одне від одного під нібито незначними фразами.

Пані де Лістомер насамперед висловила жаль з приводу судової справи Біротто, потім висловила побажання, щоб вона була припинена без шкоди для обох сторін.

— Зло вже вчинене,— суворо відповів абат,— доброчесна мадмуазель Гамар умирає. (Ця дурепа цікавить мене не більше, ніж китайський богдихан,— думав він,— але я не проти звалити її смерть на вас і збурити ваше сумління, раз ви настільки дурні, щоб турбуватися через такі дрібниці).

— Узнавши про її хворобу,— мовила баронеса,— я зажадала, щоб пан вікарій відмовився від позову, і ось я принесла цей документ вашій праведниці. (Я бачу тебе наскрізь, хитра шельмо! — думала вона.— Але зараз нам не страшний твій наклеп. А ось як ти візьмеш документ, ти признаєшся в своїй співучасті).

З хвилину тривала мовчанка.

— Мирські діла мадмуазель Гамар мене не обходять,— відповів нарешті священнослужитель, опускаючи важкі повіки на орлині очі, щоб приховати хвилювання. (Еге! Мене голими руками не візьмеш! Одначе, хвалити Бога! Кляті адвокати перестануть копатися в цій справі, яка могла заплямувати мене. Та що треба цим Лістомерам, чого це вони так запобігають переді мною?)

— Добродію,— відповіла баронеса,— справи пана Біротто мені так само байдужі, як і вам — інтереси мадмуазель Гамар. Але, на жаль, релігія може потерпіти від їхніх чвар: у вас я бачу не більше, ніж посередника, а сама виступаю як миротвориця... (Ми з вами не ошукаємо одне одного,— думала вона.— Чи відчуваєте ви, пане Трубер, всю сіль моєї відповіді?)

— Релігія потерпить, пані? — перепитав головний вікарій.— Релігія стоїть надто високо, щоб могли її зачепити. (Релігія це я,— подумав він). Бог усе розсудить, я визнаю лише його суд.

— Ну що ж,— відказала вона,— постараємося узгодити ухвалу людей з Божим присудом. (Так, релігія — це ти).

Абат Трубер нараз перемінив тон:

— Ваш небіж, здається, побував у Парижі? (Ви там дізнались про дещо новеньке,— думав він.— Я можу розчавити вас, вас, яка зневажала мене. Ви ладні підняти лапки вгору).

— Так, пане, спасибі за вашу увагу до нього. Сьогодні ввечері він повертається до Парижа на виклик міністра, який дуже добре до нас ставиться і не хоче, щоб барон залишив службу. (Ні, єзуїте, ти нас не розчавиш,— думала вона,— і таємна твоя насмішка мені ясна).

Мовчанка.

— Його поводження в цій справі я не схвалюю,— знов озвалася вона,— але слід простити того, хто в правових питаннях темний. (Укладімо спілку,— думала вона.— Воюючи один з одним, ми нічого не виграємо).

Бліда усмішка, майнувши по абатовому виду, згубилася у зморшках.

— Він зробив нам послугу, з'ясувавши нам цінність цих двох творів мистецтва,— сказав Трубер, глянувши на картини.— Вони будуть чудовою оздобою для каплички Пречистої. (Ви кинули камінець у мій город,— думав він,— ось вам репліка: ми квити, пані).

— Якщо ви пожертвуєте їх собору Сен-Гатьєн, я попрошу у вас дозволу подарувати церкві рами, гідні як цих полотен, так і цієї каплички. (Добре б змусити тебе признатися, що ти зазіхаєш на обставу Біротто,— думала вона).

— Вони не мої,— відказав священик, усе ще насторожений.

— Та ось документ, який кладе край усій зваді і визнає їх власністю мадмуазель Гамар.— З цими словами пані де Лістомер поклала документ на стіл. (Оцініть же мою довіру до вас,— подумала вона).— Добродію,— додала вона,— зробіть добре діло, гідне вашого шляхетного характеру, примиріть цих двох християн; хоча Біротто мало мене обходить у цей момент...

— Одначе він живе у вас,— урвав її абат.

— Ні, добродію,— відповіла вона,— його у мене вже нема. (Ради перства мого шуряка і підвищення в чині небожа я змушена піти на всякі підлоти).

Незворушність не покидала абата, але саме такий цілковитий спокій у нього був ознакою сильного хвилювання. Лише один пан де Бурбонн зумів розгадати таємницю тієї позірної незворушності: священик тріумфував!

— Навіщо ж ви берете на себе його доручення? — спитав він, збуджений тим самим почуттям, яке під'юджує жінок знов і знов напрошуватися на комплімент.

— Тільки з жалю. Ви знаєте, який у нього нерішучий характер,— і ось він попросив, щоб я пішла до мадмуазель Гамар і ціною його відмови...

Священик насупив брови.

— ...од своїх прав, визнаних видатними адвокатами, добитись від неї цього портрета...

Священик бликнув на неї гостро.

— ...портрета Шаплу,— доказала вона.— Я залишаю його прохання на ваш розсуд. (Тобі б не дуже повелося, якби ти надумав позиватися,— думала вона).

Коли вона згадала про "видатних адвокатів", Трубер збагнув, що вразливі місця супротивника їй відомі.

У подальшій розмові, що точилася в цьому ж дусі, пані де Лістомер виказала стільки тями і винахідливості, що розумний абат, поцінувавши їх гідно, погодився нарешті поговорити з мадмуазель Гамар про замирення.

Скоро він повернувся.

— Пані, передаю вам слова безталанної вмирущої: "Абат Шаплу був такий добрий до мене,— сказала вона,— що я не можу розлучитися з його портретом". Що ж до мене,— провадив він,— якби цей портрет був моїм — я не поступився б нікому. Почуття мої до дорогого небіжчика незмінні. І гадаю, саме я більше, ніж будь хто, посідаю право мати його подобу.

— Добродію, не варто сваритися через кепський портрет.