Турський священик - Бальзак Оноре де

Турський священик

Оноре де Бальзак

Переклав Анатоль Перепадя

ДАВІДОВІ СКУЛЬПТОРУ

Довговічність твору, на якому я різьблю ваше ймення, двічі в наш вік прославлене1, вельми примарна; а моє ви карбуєте на бронзі2, що переживає народи, хай ім'я навіть вибите звичайнісіньким чеканом монетника. Але хіба не спантеличаться нумізмати, знайшовши колись на паризьких попелищах зображення всіх цих голів, що їх у вашій робітні вінчано й увічнено, і гадаючи, що виявлено сліди відумерлих династій. За вами — ця божественна перевага, за мною — вдячність.

О. де Бальзак

Ранньої осені 1826 року абат Біротто, головний герой цієї повісті, повертався з гостини, де він провів вечір, аж це його захопив дощ. Прудко, наскільки може гладун, він перебіг безлюдну, так звану Монастирську площу, позаду собору Сен-Гатьєн, що в місті Турі.

Абат Біротто, низенький чоловічок років шістдесяти, апоплексичної статури, уже зазнав кількох нападів подагри. Ось чому, з усіх дрібних житейських прикрощів, добряга священик найбільше боявся замочити свої черевики з широкими срібними пряжками і вскочити в калюжу. Воно й не дивно, бо як він не тушкував свої ноги у фланелеві шкарпетки,— а духівники неабиякі дбайливці,— до них завжди проникала вогкість; назавтра подагра незмінно нагадувала про себе. Однак цю зливу, що ринула на нього ще посеред Архієпископської площі, абат Біротто перечікував спокійно — адже бруківка Монастирської площі завжди суха, та й у домі пані де Лістомер він виграв у віст три ліври десять су. До того ж священик у ту хвилину думами витав у хмарах: ось уже дванадцять років він плекав одну мрію, щовечірню священницьку мрію, і ця мрія, здавалося, мала вже здійснитися. Коротко кажучи, осінньої сльоти він не відчував тому, що в мареннях його гріла каноникова мантія з хутряним підбоєм. Завсідники пані де Лістомер запевняли його, що посаду каноника, вільну в архієпископському капітулі, дістане саме він, бо його кандидатура найкраща, а його права, дарма що довго не визнавалися, тепер безперечні. От якби він продувся в карти чи дізнався, що на каноника ладять його суперника, абата Пуареля, тоді сердега відчув би, який холодний цебенить дощ. Можливо, він нарікав би на життя. Але він саме переживав одну з тих рідкісних хвилин, коли тебе пориває захват і ти забуваєш про все на світі. Він поспішав несамохіть, і задля правди, такої важливої для нашого опису звичаїв, слід підкреслити, що його не обходили ні дощ, ні подагра.

Колись на Монастирській площі, з боку Головної вулиці, соборові належало кілька будівель, обведених муром — у них проживали члени капітулу. Після відчуження церковного майна міська управа переробила прохід між кам'яницями на вулицю під назвою Псалетт, що сполучила Монастирську площу з Головною вулицею. Назва Псалетт ясно свідчить, що колись тут мешкали регент, півчі і всі його підлеглі. Лівий бік цієї вулиці зайнятий лише одним будинком; в загорожу прилеглого до нього садка вдаються пристінки Сен-Гатьєна, і важко визначити, що ж зведено раніше: собор чи ця давня оселя. Проте, розглядаючи лиштви й форми вікон, дверні склепіння й обрис цього житла, потемнілого від часу, археолог визначить, що воно завжди становило одну цілість з пишною спорудою, до якої прилягає. Шанувальник старовини, якби такий знайшовся в Турі, цьому французькому місті не бозна-яких культурних традицій, міг би навіть розпізнати при вході до вулички руїни аркади, що складала колись портал цих осель церковного причету і, мабуть, пасувала до образу всієї будівлі. Розташована на північ од Сен-Гатьєна, будівля завжди перебуває в затінку високого собору, що її він убрав своїм темним покровом, поорав зморшками, напоїв вогким холодом, заклечав мохом і бур'янами. Вона занурена в глибоку мовчанку, порушувану лише благовістом, церковними співами, приглушеними товщею мурів, і граєм галичі, що кублиться в дзвіницях. Усе це місце — така собі кам'яна пустеля, де може жити лише той, хто вже зовсім пустився берега або, навпаки, хто має незламну силу духу.

Дім, про який мова мовиться, завжди населяли священики, а належав він старій панні на ім'я мадмуазель Гамар. Батько мадмуазель Гамар придбав цю маєтність у держави під час Терору3, але дочка двадцять років винаймала дім священикам, тому за Реставрації ніхто

не ремствував, що ця святенниця володіла й далі конфіскованим майном. Очевидно, духівництво гадало, що вона збирається одписати свій дім капітулу, а миряни вважали, що він і так відповідає своєму призначенню.

Отож абат Біротто рушив до дому мадмуазель Гамар, де він мешкав уже два роки — а до того дванадцять років це житло було предметом його зазіхань, hoc erat in votis*, як тепер — посада каноника. Стати пансіонером мадмуазель Гамар і стати каноником — до цього звелися дві головні цілі його життя. Можливо, до таких цілей і зводяться поривання священиків: вважаючи життя ніби мандрівкою в вічність, вони не можуть бажати в цьому світі нічого, крім затишного притулку, доброго харчування, чистої одежі, черевиків із срібними пряжками, словом, того, чого треба для плоті, а на додачу ще й сану каноника, щоб удовольнити честолюбство, оскільки це почуття, кажуть вони, таке живуче, що піде з ними аж до Божого престолу — недарма-бо існують ангельські чини. Але зазіхання на квартиру, де нині абат Біротто мешкав,— гріх в очах мирян не бозна-який, — у нього стало справжньою пристрастю, сповненою суперечностей, сподівань, втішань і мук, як усі найзлочинніші пристрасті.

* Було його заповітним бажанням (латин.).

Розташування покоїв і розміри дому не дозволяли мадмуазель Гамар тримати більше двох постояльців. Отож, ще десь за дванадцять років до того, як оселився там Біротто, ця панна дбала, щоб у неї жили в добрі й здоров'ї пан абат Трубер і пан абат Шаплу. Абат Трубер був живий. Абат Шаплу помер, і його негайно заступив Біротто.

Блаженної пам'яті абат Шаплу, за життя каноник Сен-Гатьєна, щиро приятелював з абатом Біротто. Одвідуючи каноника, вікарій щоразу милувався на його оселю, умеблювання і книгозбірню. Поступово його замилування переросло в бажання мати цю чудову обставу. Абат Біротто був безсилий побороти отой свій потяг, хоча страшенно катувався на саму думку, що вдовольнити це власницьке прагнення, таємне, але дедалі сильніше й сильніше, могла тільки смерть його найкращого друга.

Абат Шаплу та його приятель Біротто були небагаті. Обидва походили з селян і жили на скромну священницьку платню; їхні невеличкі заощадження пішли на те, щоб якось перебитися у важкий час Революції. По тому як Наполеон відновив католицький культ, абата Шаплу було призначено каноником Сен-Гатьєна, а Біротто — соборним вікарієм. Отоді Шаплу й влаштувався в пансіон панни Гамар. Вперше переступивши поріг нового каноникового житла, Біротто зауважив лише, що воно дуже зручно розташоване. Його пристрасть до квартири приятеля зародилась, як зароджується любовна пристрасть у молодика. Він спершу тільки холодно милується жінкою, а згодом закохується на все життя.

Саме помешкання, до якого вели кам'яні сходи, було в крилі, обернутому на південь. Абат Трубер займав перший поверх, а мадмуазель Гамар — другий поверх головної частини, що виходила на вулицю. Коли Шаплу перебрався до мадмуазель Гамар, стіни його житла були голі, стеля закурена. Лиштви кам'яного каміна були тесані неоковирно, нефарбовані. Каноник, людина вбога, розмістив тут ліжко, стіл, кілька стільців і книжкову шафку — оце і вся обстава. Оселя скидалася на красуню в лахах. Та ось через два-три роки одна стара дама відписала абатові Шаплу дві тисячі франків, і він купив на ці гроші дубову шафу на книжки; походила вона з поруйнованого й сплюндрованого Чорною ватагою4 замку й була різьблена прегарними фігурками, здатними захопити художника. Абат зважився на цю покупку, понадившись не так на її дешевизну, як на те, що шафа якнайкраще вписувалася в галерею. До того ж заощадження дозволили йому опорядити і саму галерею, вбогу й занедбану. Паркет було ретельно натерто, стелю побілено, стіни ушито панелями під морений дуб, камін обкладено мармуром. У каноника вистачило смаку добрати старосвітські фотелі, горіхові й різьблені. Цілком гармоніювали з галереєю довгий стіл чорного дерева й дві шафи буль. За два роки завдяки щедротам пастви і духівницям покаянних грішниць заповнилися полички досі порожньої книжкової шафи. Зрештою дядько каноника Шаплу, колишній ораторіанин5, відказав йому зібрання творів отців церкви та інші фоліанти, справжній скарб для священика. Біротто все більше чудувався з метаморфози колись голої галереї, і його мимоволі брали завидки. Йому кортіло мати цей кабінет, який ділком відповідав суворості звичаїв, що личить духівникам. Бажання розпалювалося з кожним днем. З часом вікарій, годинами працюючи в кабінеті, навчився цінувати його тишу і спокій, а не лише захоплюватися його вдалим розташуванням. У наступні роки абат Шаплу перетворив свою келію на справжню молільню, і його побожні шанувальниці заходилися ревно чепурити її. Згодом одна з дам подарувала каноникові для його опочивальні штофне крісло, візерунок на якому вона довго ткала сама перед очима духівника, тимчасом як він і гадки не мав, для кого це робиться. Ось тоді і спальня, як раніше галерея, засліпила вікарія. Убрання своїх апартаментів абат Шаплу завершив за три роки до смерті, опорядивши вітальню. Меблі її, дарма що оббиті всього лише червоним трипом, зачарували Біротто. Від того дня, як він угледів пурпурові шовкові штори, крісла червоного дерева, обюссонський килим, що прикрасив цей просторий свіжопофарбований покій, оселя Шаплу стала його заповітною мрією. Жити тут, лягати в ліжко з широкими шовковими запонами, де спочивав каноник, тішитися цим затишком, як тішився Шаплу, ось де вершина блаженства: бажати більшого годі. Всі заздрощі, все честолюбство, породжені життєвими спокусами в людських серцях, для абата Біротто зосередилися в одній таємній і глибокій пристрасті — мати свій куточок, такий, як створив собі каноник Шаплу. Коли приятель слабував, абат звичайно приходив до нього з почуття щиросердої прихильності, але щоразу, як він дізнавався про каноникове нездужання чи сидів коло постелі хворого, його в глибині душі хвилювали розмаїті думки, суть яких зводилася до одного: "Якщо Шаплу помре, в його помешканні оселюсь я".