Найперша жертва - Шеклі Роберт

– Однак іноді таким стрілкам щастить.

– Тільки не цьому хлопцеві, – заперечив Сузер. – Він – найбільша ходяча смерть, яку я коли бачив. Вбивство, яке тільки й шукає, де б статися. Пропоную План А, пряме наближення. Одразу, коли він вийде з книгарні, йди за ним. Нехай він тебе побачить вже біля Фейрфаксу. Тоді він заверне в провулок між Софріто та Мейн, куди виходять задні двері Шульцевої їдальні. Він думатиме, що зможе тебе там застукати. Саме там ти застукаєш його.

– Гарне має вийти Вбивство, – промовив Лувейн, звертаючись, швидше, до себе, ніж до Сузера.

– Все буде на твою користь, – вів далі Сузер. – Чудовий вузький провулок, світло прожектора, що битиме просто йому в вічі, й та маленька несподіванка, що чекає на нього біля дверей. Усе й справді розраховано до дрібниць. Яку ти використаєш зброю?

– "Вілді", – сказав Лувейн, витягаючи автоматичний пістолет з-під пахви. – Він важкуватий – 51 унція, ствол шість дюймів, і відстовбурчує мою спортивну куртку, але стріляє до біса точно й має чотирнадцять зарядів у обоймі.

– А які в тебе набої?

– Дев'ятиміліметрові "вінчестер магнум", а також я беру "сміт і вессон" 59 калібру про всяк випадок.

– Правильно, треба мати щось про запас, – погодився Сузер. – Глянь-но, він уже виходить!

Фред С. Гарріс вийшов з книгарні й швидко попростував по Мейн-стріт. Вихопивши з кобури "вілді", Лувейн затис його в руці і вислизнув з кав'ярні Він поспішав, аж поки опинився футів за двадцять від Гарріса, тоді притишив ходу. Приємно було відчувати в руці "вілді" – міцну, надійну зброю. Лувейн подумає, що на кінці його – певна смерть. Зняв пістолет із запобіжника й загнав патрон у патронник. Гарріс якраз був перед очима, хотілося вистрелити, але було рано, надто багато людей навкруги, за попадання в перехожих суворо карали.

Тепер Гарріс його помітив і витяг зброю, але йому незручно було з неї скористатися, отож він продовжував іти, вже поспішаючи, а тоді припустив бігом, так що його біле волосся розвівалося на вітрі; він петляв, мов заєць, аби між ним і Лувейном завжди лишалися люди. Лувейн теж біг, відчуваючи, як стугонить у скронях, як посилено виділяється адреналін і розноситься по всьому організму, як то буває у найвирішальніші моменти, коли весь світ навкруг тебе начебто завмирає і ти здаєшся собі безсмертним.

Гарріс завернув у провулок, саме так, як і казав Сузер. Сузер розкусив Гаррісів план. За ним, треба було заманити Лувейна в цей провулок, а тоді заскочити через задні двері до їдальні Шульца. В них був зроблений отвір, якраз достатній для того, щоб просунути в нього дуло. Самі двері були обшиті сталевими листами. Гарріс гадав, що під прикриттям сталевої броні він напрочуд легко підстрелить незахищеного Лувейна в провулку. Цю ідею йому, мабуть, продав якийсь дурнуватий дискваліфікований Наводчик. Краще вже заплатити гроші, але мати найкращого.

Коли Лувейн завертав у провулок, Гарріс саме добіг до дверей. Посмикав, але вони були замкнені. Сузер. безумовно, про це подбав. Коли Гарріс доторкнувся до дзвінка, автоматично ввімкнувся потужний прожектор, також встановлений Сузером. Яскраве світле засліпило Гарріса,. й до чоловічка дійшло, що його впіймали. Він намагався всліпу привести зброю в бойову готовність, холи Лувейн зупинився, міцно тримаючи пістолет обома руками, й почав стріляти.

Гарріс вистрелив лише один раз, не цілячись. А тоді заточився й упав назад на бак для сміття.

Лувейн у стані крайнього збудження вистрелив, як він вважав, кілька разів, усвідомлюючи, що бере надто високо. Він взяв поправку, не припиняючи стріляти, й раптом почув, що робить це вхолосту; патронів не лишалося і хай його дідько візьме, якщо він уже не використав усі чотирнадцять.

Він порився в кишені, шукаючи нової обойми. Він обливався холодним потом. Не йняв віри, що міг ось так вистріляти всі патрони. Тепер Гаррісові нічого не варто його вбити. Все, що маленькому блазневі лишалося зробити, то це вистромити дуло з-за смітника й вистрелити.

Проте Гарріс не рухався. Коли Лувейн знайшов обойму і зарядив пістолет, стало ясно, що він мертвий і що Лувейн порозбивав досить багато вікон по обидва боки провулка.

Отож він знову виграв. Заплющивши очі, Мисливець стояв абсолютно нерухомо, поки швидкість та енергія витікали з його тіла. Коли розплющив їх знов, у провулку вже хтось був. Лувейн не одразу розгледів капелюх-хакі та блакитний емальований знак Посередника. Той з олівцем і зошитом схилився над баком, готуючись занотувати важливі відомості про статус загиблого в Полюванні.

– Скільки разів я влучив? – поцікавився Лувейн.

– Жодного. На ньому ні подряпини.

– Жартуєте. Він же мертвий, так?

– Звісно, що мертвий. Але не ти його вбив. Сам дивися.

Лувейн поглянув. На обличчі Фреда С. Гарріса з Самміта, штат Нью-Джерсі застиг той дивний вираз спокою, якого так часто прибирають.

Посередник випростався;

– Швидше всього, він впав на бак із сміттям і зламав шию, Люди не уявляють собі, як то легко зламати шию, впавши спиною на циліндричний предмет. Доведеться записати, що смерть сталася з природних причин.

– Чекайте! – вигукнув Лувейн. – Ви не можете так написати в доповідній.

– Це ж чому?

– Бо я не одержу винагороду за Вбивство.

– Я записую лише те, що бачу, – заперечив Посередник, тримаючи в зубах уламок олівця.

Лувейн засунув пістолет в кобуру. Рука його сягнула в кишеню і витягла іншу всесильну зброю – гроші. Посередник спрагло подивився на них, але похитав головою:

– Я не можу написати, що ти його вбив. Крові немає. Мене можуть про це запитати. І я матиму великі неприємності.

– Я можу подбати про кров, – сказав Лувейн, витягаючи "вілді" й націлюючи на Гарріса. – Він однаково нічого не відчуває.

– Надто пізно, – заперечив Посередник. – З'явилися свідки.

Чоловік похилого віку в бермудах і білява жінка, мабуть, його дружина, в сукні якогось жахливо яскравого кольору вже стояли за кілька футів від них, клацаючи камерами, знімаючи спершу труп, тоді Лувейна з Посередником і, нарешті, одне одного.

– Туристи, – промовив Посередник. – Набридає, однак що б ми без них робили?

Лувейн роздратовано дивився їм услід, аж поки вони не зникли. Тоді силоміць засунув кілька банкнот Посереднику в руку:

– Що б ви там не написали, не осоромте мене.

Посередник кивнув, поклав гроші в кишеню, на хвилю замислився і написав: "Помер через перелом хребта, який одержав, намагаючись уникнути неминучої смерті від руки свого Мисливця, містера Лувейна Добрея".

Нічого особливого, але цього було досить, аби Лувейн одержав стандартне підтвердження успішного Полювання. І належну винагороду він теж одержить. Але до свого помешкання він повернувся повністю розбитий і відчуваючи відразу до самого себе. Джекінс кудись повіялась. Він сидів у напівтемній вітальні і сумно розмірковував. Як же ти міг не поцілити ні разу з чотирнадцяти пострілів?

Ввімкнув телевізор, аби послухати новини Полювання. Гордон Філакіс, ведучий "Мисливського Шоу" саме робив огляд сьогоднішніх Убивств. Дійшовши до Лувейнового, він сказав: "Через те, що Жертва посковзнулася, ніхто не помітив, як посковзнувся Лувейн Добрей. Може, наступного разу Жертва не буде такою послужливою".

З боку Філакіса то була величезна підлість, і Лувейн розлючено вимкнув телевізор. Чорт забирай, він почувався не гірше, ніж звичайно. Навіть краще. Просто йому не везе. Він вирішив, що своїм наступним Полюванням раз і назавжди доведе, чого вартий. Наступного разу його Вбивство вирізнятиме незрівнянний стиль. Він усе розрахує, аби не помилитися. Найме найкращого Наводчика. Питання ляше в тому, щоб знайти підходящу Жертву.

22

Іспити для Мисливців відбувалися щодня з дев'ятої до четвертої години у Відділенні Мисливської Академії, невисокому бетонному будинку в її дворі. Нора наполягла на тому, щоб провести Гарольда аж до входу.

– Слухай, Гарольде, – казала вона, – чи ти певен, що тобі цього хочеться? Якщо вже ти пройдеш іспити, ти – Мисливець, і вороття бути не може. За кілька днів комп'ютер надішле тобі ім'я твого першого супротивника. Вони не дозволять тобі залишити острів, доки ти його не вб'єш, або він... сам знаєш.

– Все я знаю, Норо, – відказав Гарольд. – Я прибув сюди полювати й заробляти гроші, і саме цим збираюся зайнятися.

– В мене тут є кілька друзів. Упевнена, мені вдасться знайти тобі місце буфетника. Непогані чайові дають. У тебе все вийде.

Гарольд похитав головою:

– Не для того я стільки сюди добирався, аби працювати в буфеті.

– Я не хочу, щоб тебе вбили! – кинулась вона до нього. В її синіх очах блищали сльози. Він обійняв її, а тоді відступив назад.

– Краще чекай мене вдома. Коли все скінчиться, я одразу повернусь. Сьогодні ми йдемо на прийом.

– На який?

– Альбані сказав, Ювілейний бал Мисливців. Начебто щось дуже-дуже цікаве.

– Ювілейний бал? То ж найбільша подія року! О, Гарольде, як чудово! Але мені нічого одягти.

– Що-небудь знайдеш. Побачимося пізніше.

Ніжно поцілувавши дівчину, Гарольд зайшов до будинку.

Службовець, якийсь містер Бакстер, допоміг йому заповнити папери. Бак стер, величезний огрядний дядько, неначе збирався розродитися кавуном. В нього було чорне кучеряве волосся, на носі поблискували окуляри в тонкій оправі. Коли Гарольд закінчив писати, він провів його крізь двері з написом "Іспити Мисливців", і далі коридором до великої кімнати, залитої флуоресцентним світлом ламп, що розташовувалися на стелі. В дальньому кінці кімнати були яскраво пофарбовані двері з написом "Вхід до кімнати жахів".

– Тобі туди, – показав Бакстер. – Проходь крізь двері і йди коридорами. Рухатись можна лише в одному напрямку, не загубишся. Та якщо вже ти підеш, то назад повертатись не можна.

– А що я маю там робити?

– Що завгодно, аби себе захистити. Тобі знадобиться ось це, – з ящика біля стіни він вийняв кувалду з довгою ручкою і простиг її Гарольду.

– Я тебе зустріну біля виходу, якщо з тобою, звісно, нічого не трапиться. Гарольд кивнув на знак згоди, зважив у руці кувалду й подивився на двері.

– А що там відбувається?

– Різноманітні речі. Більше мені не дозволено пояснювати.

– І це єдина зброя, якою мені дозволяється користуватися?

– Правильно.

– А коли я одержу завдаток?

– Одразу після іспиту. Якщо під час нього ти будеш поранений, але не настільки, щоб тебе не можна було полагодити, будуть оплачені і витрати на лікування.